Lux Perpetua - Сторінка 66

Бо якщо псявіри довідаються…

— Нам каюк, — закінчив Краловець.

* * *

— О, Рейневан! — Прокоп вихопив з рук цирульника рушник, витер ним поголине лице від решток мила. — Добре, що ти є. Мазь приніс?

— Приніс.

— Саме вчасно, — Прокоп жестом відіслав цирульника, зняв сорочку через голову. Поголений, він пахнув італійським милом із Савони.

— Крижі болять як сто чортів, — він сів на лавці, обернувся. — Намасти мене тим своїм магічним мастилом.

— Через отой біль, — гейтман дав себе натирати, — я не можу зібратися з думками. А мені оце саме конче треба думати. Ти нині був над рікою, знаєш, які наші справи. Переправа буде нелегка, а ми під час переправи будемо наче той слимак без мушлі, перший-ліпший горобець дзьобне. Ти ж це розумієш? Га? Рейневане?

— Та вже ж розумію.

— Ох, — застогнав Прокоп. — Воістину, райський лік ця твоя мазь, біль як рукою зняло. Що би я без тебе робив, медику? Не втраться мені, Рейневане. Не подінься і не згубися.

Рейневан відчув дрож, вловивши в його голосі дивну зловісну нотку. Director польових військ подивився на присутніх командирів, дав знак Кромешинові. Той відклав ніж, яким зрізав напівсире м'ясо з ребер запеченого барана, встав, підійшов до дверей хати, виглянув і роззирнувся, чи ніхто не підслуховує. Решта гейтманів теж на якийсь час припинили їсти, їхні обличчя були серйозні і незворушні.

Рейневан втирав мазь.

— Отже, браття гейтмани, — Прокоп почухав свіжопоголену щоку, — я прийняв рішення. Післязавтра на світанку ми почнемо переправлятися через Мульду. Вище по ріці, бродом під Кессерном. Нікому про це ні слова. Це не може вийти поза цю хату.

* * *

Обозні вогні Табора та Сиріток палахкотіли аж до горизонту. З підвішених над жаром казанків розходився запах найрізноманітніших вояцьких страв — запах, попри голод, не надто апетитний. Рейневан ішов, міркуючи, у бік будівель фільварку. Гусити його не спалили, бо хотіли мати бодай латку даху над головою. Там він сподівався застати Шарлея і Самсона.

З-за возу, повз який він проходив, раптом вигулькнула невеличка постать. Він вловив слабкий запах розмарину.

— Рікса?

Вона матеріалізувалася просто перед ним, загорнута в плащ, у щільно прилеглому до голови каптурі. Відразу перейшла до справи. Її голос був рішучий і неприємний.

— Де і коли Прокоп буде переправлятися через Мульду?

— Я теж радий тебе бачити.

— Де і коли буде переправа? Не змушуй мене повторювати.

— І все-таки повтори, будь ласка. Я хотів би нарешті переконатися, чиїй справі ти служиш. Хотів би нарешті бути впевненим.

— Я знаю, — Рікса його ніби й не чула, — що ти був при тому, як приймалося рішення про переправу. На Мульді є три броди. Один тут, під Гріммою. Другий — нижче, в Дорнау. Третій — вище, біля села Кессерна. Котрий вибрав Прокоп? Кажи, Рейневане, в мене нема часу.

— Це нічого не дасть.

— Послухай, — її котячі очі блиснули у світлі смолоскипів, загорілися, ніби у справжньої кішки. — Це важлива річ. Ти навіть не уявляєш, наскільки. Я мушу знати. Кажи, а то…

— А то що?

Рікса не встигнула відповісти, не встигнула відреагувати ні словом, ні жестом, ні дією. З-за возу раптом виринула швидка тінь. Рейневан почув тупий стук удару, глухий зойк Рікси і звук падаючого тіла. Він хотів відреагувати, але не встиг. Почув, як вимовляється заклинання, відчув, як у повітрі поширюється характерний для магії запах озону і як його охоплює миттєвий параліч.

— Мовчи, — просичав Лукаш Божичко. — І не роби нічого, про що ти міг би пошкодувати.

— Ти її вбив.

— Та де там, — диякон штурхнув Ріксу ногою, здійняв з пальців кастет. — Просто поквитався за Ратибор. Вона мені тоді два зуби роздробила. Я зглянувся на її стать, не хотів псувати красу навіть синяком. Присадив по потилиці. Але годі про дурниці, я тут у важливій справі. Де Прокоп буде переправлятися через Мульду?

— Не знаю.

— А ти знаєш, — запитав після недовгого мовчання Божичко, — що твоє незнання може мати дуже неприємні наслідки? Для Ютти де Апольда?

— Іди геть, — Реневан глибоко зітхнув. — Apage. Згинь, пропади. Я не дам себе більше залякувати і шантажувати. Є межа.

— Є. І ти якраз до неї дійшов. Я серйозно раджу тобі її не переходити.

— Я не вірю у твої погрози. Інквізиція не наважиться скривдити Ютту.

— Інквізиція — ні. Я — так. Годі, час підганяє. Рейневане, попереджаю, я говорю серйозно, не дубітуй[124], що я зроблю те, що обіцяю, і не завагаюся. Мусиш ресольвувати[125]. Викажеш мені місце переправи — дістанеш свою Ютту назад, я тобі її поверну. В іншому випадку ти вже ніколи не побачиш дівчину живою. Стій спокійно, збережи пацієнцію, не змушуй мене завдати шкоди тобі чи жидівці. Я тримаю каблук на її шиї, будь-якої миті можу розчавити їй трахею. Тебе, якщо поведешся по-дурному, теж уб'ю. А потім накажу вбити Апольдівну. Ресольвуй, але швидко. Час підганяє.

Поруч пройшли кілька таборитів, ледве звернувши увагу. Бійки, сутички і зведення порахунків на периферії належали до звичайних речей, до табірної буденності. Рейневан міг, ясна річ, крикнути, покликати на допомогу. Не покликав.

— Ти звільниш… — він кашлянув. — Звільниш Ютту? Віддаси мені її? Поклянися.

— Клянуся спасінням душі. Де переправа?

— Вище Грімма. У Кессерні. Післязавтра на світанку.

— Якщо ти мене обманюєш, твоя Ютта помре.

— Я говорю правду. Я прийняв рішення.

— Розумне рішення, — сказав Лукаш Божичко. І зник у пітьмі.

* * *

Через кілька хвилин Рікса застогнала, заворушилася. Встала на коліна. Знову застогнала, різким рухом схопившись за голову. Помітила Рейневана.

— Ти сказав… — вона захлинулася. — Ти сказав йому, де?

— Я мусив. Ютта…

— Уб'ю… — вона зірвалася на ноги, похитнулася. — Уб'ю сучого сина!

— Ні! В нього Ютта! Ти не можеш!

Він хотів схопити її за лікоть. Рікса викрутила руку, хапнула його за зап'ясток, перегнула. Він крикнув від болю. Вона підставила йому підніжку і кидком через стегно повалила на землю.

Перш ніж він устиг піднятися, Рікса зникла в темряві.

* * *

У бік центру табору він ішов, як сліпий, заточуючись і спотикаючись. Кілька разів він наткнувся на когось із таборитів, кілька разів його назвали п'яним бевзем і дурилом, кілька разів добряче штурхнули. Він не звертав уваги.

— Рейневан! — наступний таборит, на якого він налетів, схопив його за плечі і потрусив. — Агов! Я ж якраз тебе шукаю!

— Шарлей? Це ти?

— Ні. Свята Перпетуя. Що з тобою, до дідька? Отямся!

— Я мушу… Я мушу вам дещо відкрити… Тобі та Самсонові… Сталося дещо…

Шарлей миттю посерйознішав, роззирнувся.

— Ходи.

* * *

Вони вислухали його на квартирі, жуючи печену ріпу, якої назбирали чималий запас. Вислухавши, довго мовчали. Самсон кілька разів зітхнув, кілька разів розвів руками — безпорадним жестом. Але не вимовив ні слова. Шарлей посилено міркував.

— Ну що ж, — нарешті сказав він з повним ротом ріпи. — Я тебе розумію, Рейнмаре, бо на твоєму місці я сам би так вчинив. Життя відзначається тим, що своя сорочка ближча до тіла. Я схвалюю твій вибір. Ти зробив те, що в цій ситуації треба було зробити. Ти вчинив слушно.

Самсон зітхнув і покрутив головою. Демерит це проігнорував. Ковтнув ріпу.

— Ти вчинив слушно, — повторив він. — І тебе, ймовірно, саме за це і повісять, бо такою зазвичай буває доля тих, хто чинить слушно.

— З цієї афери, — додав він, помовчавши, — можна вибратися двома способами. Але позаяк утікати ти не хочеш, залишається один. Ми повинні стати героями. Я навіть знаю, де, коли і як.

* * *

Над Мульдою займався світанок, каламутний від імли. Висока вода кипіла вирами, бризкала хвилями на береги. З води здіймалася пара.

З покритого туманом лугу вринув озброєний загін, понад триста кінних. На чолі їхав лицар Ян Змрзлік зі Свойшина. У повному обладунку, покритому короткою якою, прикрашеною відомим і славетним гербом — трьома червоними поясами у срібному полі. Праворуч нього їхав Пршедбор з Погоржілок, моравець, ліворуч — Фріцольд фон Варте, найманець, гельвет з кантону Тургау.

Ян Змрзлік розвернув коня, повернувся обличчям до свого війська, якусь хвилю здавалося, що він захоче виголосити промову. Але все, що можна було сказати, уже було сказано раніше. Про Бога. Про справу. Про самопожертву. Про місію. І про те, що залежить від загону. Від них.

Від них, від загону, залежить доля усього війська і всієї операції. Вони повинні форсувати Мульду, розвідати лівий берег, швидким переходом добратися до броду в Кессерні і заволодіти ним.

І утримувати його. Забезпечити переправу. Будь-якою ціною.

— У ріці, — Шарлей штурхнув Рейневана коліном, — тримайся мене і Самсона. Та вода чогось паскудно виглядає.

— Пора починати, — дав знак Ян Змрзлік. — Бог з нами, браття!

Сам перший загнав коня в ріку. За ним, не вагаючись, поспішили Пршедбор і фон Варте, за ними — Рейневан, Шарлей і Самсон, за ними — кількадесят інших, за ними — решта, здійнявши на воді білі буруни. Загубивши дно під копитами, пустилися вплав.

По конях, які спочатку пливли прямо, ударила течія, їх почало зносити. Рейневан, котрий судорожно тримався за гриву, з жахом побачив, як кількох кінних підхопило і понесло в туман. Він уколов коня шпорами. Його залило водою, до нього прорвався Самсон, підтримав, приєднався і Шарлей; усі разом вони протистояли ріці. Решта вершників теж почали збиратися в купки і підтримувати один одного, забезпечуючи точку опори. Попри те раз у раз когось підхоплювало, раз у раз кричала людина, раз у раз панічно іржав кінь. Вони були на середині ріки, бистрінь несла тут зі страшною силою.

— Тримайтеся! Тримайтесь! — почули вони крик Змрзліка. — Уже недалеко!

Хоч їх і зносило, вони пропливли вже третину стрижня, течія дещо ослабла. Але коні ослабли теж, у їхньому дикому храпанні став вчуватися розпач. А дна все ще не було. Вершникам вода сягала вище стегон і до пояса, у коней над водою стирчали тільки підняті голови. Знову когось підхопило, знов якийсь знесений і потопаючий кінь спінив хвилі у передсмертних конвульсіях, жалібно іржучи, поки вода не залила йому ніздрі.

Страхіття закінчилося раптово. Стало неглибоко, коні дико заіржали, відчувши грунт під копитами, спромоглися на те, щоби з останніх сил продертися через багно, очерет і верболіз. Загін Яна Змрзліка форсував Мульду. Він сам, стікаючи водою, стояв на схилі й рахував уцілілих.