Lux Perpetua - Сторінка 68

З боку броду зі співом марширувала піхота, цінники і стрільці.

Jezu Kriste, stedry kneze s Otcem,

Duchem jeden Boze,

tvoje stedrost nase zbozi

Kyrieleison!

— Котрогось дня, — непомітно наблизившись, озвалася за спиною Рейневана Рікса Картафіла де Фонсека, — котрогось дня і мене про це запитають. Чим тебе винагородити, запитають, за зусилля і самопожертву? Служиш, скажуть, вірно, нічого не просиш, ні почестей, ні нагород. Проси, скажуть, — і що попросиш, буде тобі дано. І я вже маю підготовану відповідь, знаєш? Хочу, скажу я їм, до кінця життя носити тільки жіночі сукні. Хочу бачити вогонь тільки в кухонному вогнищі та боятися тільки того, що хала спечеться із закальцем. Хочу чоловіка, порядного єврея, багатим вдівцям надається перевага. Ось як я відповім, коли запитають.

— Ти вбила Божичка.

— Не зуміла. Мені не вдалося його наздогнати.

— Тоді яким чудом…

— …гуситам вдалася переправа, бо армія Фрідріха стоїть не тут, а під Дорнау? Це ти мені скажи.

Ту jsi prolil svou krev pro nas

z vecne smrti vykoupil nas,

odpustiz nam nase viny

Kyrieleison!

— Рейневане.

— Слухаю.

— Я була на тебе страшенно зла.

— Я знаю.

— Якби Божичко… Якби саксонці дізналися справжнє місце переправи, якби розбили Прокопа біля ріки, якби дійшло до різні… У першому пориві я хотіла тебе вбити. А якщо не вбити, то принаймні суворо покарати. Вирішила затаїти…

— Затаїти що? Ріксо!

— Я не наздогнала Божичка. Після того удару в мене були запаморочення, я блювала… А паскудник знає транслокаційні чари, вміє переноситися в просторі. Він вислизнув від мене без особливих зусиль. Єдине, що мені вдалося перехопити, це його повідомлення для тебе. Твою, як я гадала, зрадницьку плату. Юдині срібляники… Я вирішила тебе покарати. Тим, що затаю…

— Говори!

— Твоя Ютта в Кроншвіці. У монастирі домініканок.

Сонце зайшло. І підпалило обрій золотаво-вогнистим багрянцем.

* * *

Із настанням сутінків форсування Мульди довелося перервати. Цієї ночі боялися. На лівому березі була лише половина армії, десять тисяч чоловік і півтисячі возів.

Коли настала ніч, небо на північному заході зажевріло червоною загравою. Фрідріх II Веттин, курфюрст Саксонії, палив передмістя Лейпцига. Щоби гусити не скористалися ними під час облоги міста.

Це була єдина діяльність, на яку спромігся курфюрст. Перш ніж поспішно відступити з армією на північ.

Наступного дня, восьмого січня, переправилася решта Прокопової армії. Польові війська Сиріток, п'ять тисяч збройних під командуванням Їри з Ржечиці та міські контингенти Сиріток, очолювані Яном Краловцем. Пражани Зигмунта Манди з Котенчиць. І, нарешті, ар'єргард, кінні дружини чеської шляхти, що підтримувала гуситів. Загалом півтори тисячі коней і понад вісім тисяч піхоти з возами.

Гусити прийшли на лівий берег Мульди. Саксонія, Тюрінгія та Остерланд були здані на їхню милість. Лежали у них під ногами.

* * *

З-за далеких узгір'їв клубами здіймався чорний дим. Це догорали передмістя Лейпцига.

— Principes Germaniam perdiderun[128] — Стінолаз натягнув віжки свого коня, який храпав, показав на дими. — Князі довели цю країну до погибелі, віддали її на поталу загарбникам. П'ять єретицьких армій ідуть маршем на Тюрінгію, Плейссенланд і Фогтланд, щоби перетворити цю країну на обвуглену пустелю. Воістину, сірка та сіль, погорілище уся земля його, не буде вона засіювана, і не пустить рослин, і не зійде на ній жодна трава, як по знищенні Содому та Гоморри, Адми та Цевоїму[129].

— Gladius foris, pestis et fames intrinsecus, — серйозно підтвердив Лукаш Божичко, так само словами Письма. — На вулиці — меч, моровиця ж та голод — у домі, хто на полі — помре від меча, а хто в місті — зжере того голод та мор[130].

— А могли ж розбити їх під час форсування ріки, — покрутив головою Стінолаз. — Могли їх роздушити, вибити до ноги, потопити. Як таке могло статися? Вони ж начебто мали від шпигунів інформацію про місце переправи. Тобі, дияконе, нічого про це не відомо? Ти ж начебто був близько князів і єпископів, прибув зі Шльонська з якимось посланництвом, не стану розпитувати, з яким, однаково не скажеш. Але ж ти там був, коли вони приймали рішення. Чому, поясни, вони прийняли рішення аж настільки неправильне і згубне?

Божичко звів очі до неба, склав долоні, не виплутуючи з них віжок.

— Воля небес, — сказав він. — Може, Господь покарав князів безумством і сліпотою? Може, на них упали, як кара Божа, amentia et caecitas[131]?

Стінолаз скоса глянув на нього, він міг поклястися, що почув тон презирливого глузування. Але обличчя Божичка було воістину зерцалом побожності, щирості та смирення, і це поєднання робило його фізіономію не дуже далекою від образу тупоумства.

— Нічого більше, — запитав Стінолаз, не зводячи з диякона погляду, — не маєш мені сказати? Нічого не знаєш? Нічого не підозрюєш? Хоча ти був біля князів? І, може, навіть бачив того шпигуна?

— Я духовна особа, — відповів Божичко. — Не годиться мені втручатися у світські справи, nemo militans Deo implicat se negotii secularibus[132]. А тепер, пане, дозвольте мені піти. Мушу поспішати до Вроцлава. А може, ви теж туди повертаєтеся? Ми могли б разом, було б веселіше, як-то в приказці мовиться: comes facundus in via…{44}

— Facundia[133], — різко перебив Стінолаз, — мене останнім часом підводить, тож супутник був би з мене нікудишній. А крім того, я мушу залагодити тут ще декілька справ.

— Імагіную, — Божичко кинув швидкий погляд на вишикуваний за ними загін Чорних Вершників. — Тож кланяюся, пане Грелленорте. Хай вам Бог дасть… Те, на що ви заслуговуєте.

— Дякую, — Стінолаз потягнувся до в'юків, видобув звідти манірку, — за благословення, слуго Божий. Я тобі теж бажаю щастя… На міру твоєї побожності. Випий зі мною за це.

Сам випив першим. Божичко уважно спостерігав за ним. Потім взяв подану манірку, зробив ковток.

— З богом, вашмосте Грелленорте.

— Взаємно, вашмосте Божичко.

Дус фон Пак під'їхала клусом, стала біля Стінолаза зі списом упоперек сідла. Вони обоє дивилися, як диякон на буланій кобилі зникає за безлісим хребтом узгір'я.

— Тепер, — перервав мовчанку Стінолаз, — досить почекати. Рано чи пізно він пораниться залізом.

— Ти, мабуть, дивуєшся, — заговорив він далі, не збентежившись мовчанням дівчини, — що я не пошкодував на цього попика останню порцію Перферро? Поменшену на той ковток, що його мені довелося випити самому, аби в нього не виникло сумнівів. Чому я це зробив? Назви це передчуттям.

Дус не відповіла. Стінолаз, зрештою, не був упевнений, чи вона розуміє. Це його не турбувало.

— Назви це передчуттям, — повторив він, розвертаючи коня і даючи Вершникам знак вирушати. — Інтуїцією. Шостим чуттям. Кажи, що хочеш, але в мене цей Божичко під підозрою. Я підозрюю, що він не той, ким хоче здаватися.

Розділ шістнадцятий

у якому читач нарешті довідається, що упродовж усього останнього року відбувалося з викраденою злим Мелеагантом Гіневрою, коханою Ланселота. Себто Юттою, коханою Рейневана.

У монастирі домініканок у Кроншвіці у цей час перебували чотири новіціатки, дві ancillae Dei, шість конверс і чотири панни з добрих родин. Кількість змінювалася, дівчата вибували і прибували, а поява новенької щоразу ставала сенсацією. Новенька впадала в очі. Обличчя ставали буденними так швидко, що кожне нове моментально притягувало погляд. Але новенька вирізнялася і статурою: вона ще не звикла горбитися, через що вивищувалася понад загальним рівнем. А ще її видавав голос, який дисонансом вибивався із шепотіння решти. Ясна річ, жорсткий монастирський статут нівелював відмінності в блискавичному темпі, згладжуючи їх, немов коток, але протягом якогось часу новоприбула виконувала роль сенсації сезону. Дівчина, яку підселили в дорміторій у переддень Івана Хрестителя, мала, як оцінила Ютта, всі основні прикметні риси якості сенсації сезону. Вона була надзвичайно красива, її зграбну фігуру не міг зіпсувати навіть гидкий лантух, який тут називали рясою конверси. Каштанове волосся утворювало на чолі пустотливий кучерик, а в карих очах вигравали лукаві іскорки, які контрастували з нібито стурбованим виразом миловидного овального обличчя.

Дівчина сіла на виділеному їй ліжку, єдиному вільному в дорміторії. Випадково сталося так, що це було ліжко біля ліжка Ютти. Котра саме підмітала в дорміторії.

— Я Вероніка, — представилася новоприбула. Тихо. І покірно. Заборона вживати прізвища була першою річчю, яку в монастирі втовкмачували конверсі в голову. Якщо голова не була найсильнішою стороною конверси, заборону, бувало, втовкмачували інакше.

— Я Ютта. Здрастуй і розташовуйся.

— Добре ліжко, — оцінила Вероніка, сівши і кілька разів підскочивши. — У Вейссенфельсі в мене було набагато гірше. Сподіваюся, в ньому ніхто не помер?

— У цьому місяці? Ніхто. Не рахуючи Кунегунди.

— От чорт! — Вероніка перестала підскакувати. — Від чого вона померла?

— Кажуть, — Ютта усміхнулася кутиком вуст, — що від легень. Але я думаю, що з нудьги.

Вероніка довго дивилася на неї, а в її очах спалахували іскорки.

— Ти мені подобаєшся, Ютто, — врешті-решт сказала вона. — Мені пощастило. Я сьогодні помолюся за небіжку Кунегунду, на подяку, що вона звільнила це ліжко. А стосовно сусідки зліва мені так само пощастило?

— Якщо тобі подобаються кретинки — так.

Вероніка пирснула. І тут же посерйознішала.

— Ти мені справді подобаєшся.

— Ти справді не гаєш часу.

— Бо його шкода гаяти, — Вероніка подивилася їй в очі, — коли зустрічаєш рідну душу. Врешті-решт, таке трапляється не щодня. Кроншвіц — не перший мій монастир. А твій?

— Теж ні.

— Далі холод, — констатувала немовбито із сумом Вероніка. — Далі недовіра і наїжачені голки. Тебе ув'язнили або зовсім недавно, або дуже давно.

— У цьому монастирі, — дещо м'якше відповіла Ютта, — мене тримають від двадцятого травня. А ув'язнена я з кінця грудня минулого року. Вибач, але говорити про це я не хочу.

* * *

Події грудня 1428 року врізалися в пам'ять Ютти як послідовність раптових, але не поєднаних спільним значенням образків. Почалося з того дня, коли іржання коней, крик і тріск, з яким виламувалися ворота, порушили сонний спокій монастиря кларисок у Білому Костелі. Вона була у трапезній, коли туди ввірвалися озброєні люди, схопили її і витягли на подвір'я.