Lux Perpetua - Сторінка 74

Ютта зітхнула, знизала плечима. Вероніка тремтячими пальцями стала розстібати гачки. Герс фон Штрейтхаген втупив очі в її декольте. А Ютта вирвала з медіоланського обладунку зарукавник разом з рукавицею і зацідила йому просто в ніс. А коли він схопився за лице, з усієї сили копнула в пах.

Герс фон Штрейтхаген скулився, важко сів на польовому ліжку, яке зламалося під його вагою. Вероніка почастувала його складаним стільцем. Ютта ж всунула руку в панцирну рукавицю, стиснула кулак, розмахнулась. І вдарила з усіх сил, аж їй у плечі щось хруснуло.

Вони вийшли з бумазейного намету, ніби нічого не сталося, алебардники навіть на них не глянули, зацікавлені черговою сваркою на мості.

За мить вони вже були в сідлах. І щодуху мчали галопом на захід.

Назад — у напрямку, звідки приїхали.

* * *

Наступного дня знялася хурделиця, яка їх сильно затримала. Рейневан безсильно злився. Рікса занепокоїлася, вона підозрювала, що принижений на очах своїх підлеглих пфлегер може за ними гнатися. Шарлей вирішив, що це малоймовірно, здирницький бізнес на мості був надто прибутковим, щоби його покинути. А якби навіть і так, то хурделиця стримувала і переслідувачів. Тож вони їхали, ковтаючи вітер і сніг, або переховувалися десь, коли заметіль робила дальше пересування зовсім неможливим.

Погода покращилася аж через кілька днів. А шум вітру перестав заглушати гуркіт бомбард, який долинав звідкись з заходу, розкочуючись, як грім.

Вони поїхали швидше, керуючись дедалі виразнішою і гучнішою канонадою, невдовзі перед очима опинилися як гармати, що стріляли, так і їхня ціль.

— Місто і замок Плауен, — показав Шарлей.

— Хто облягає? Табор чи Сирітки?

— Перевірмо.

* * *

Облягав, як з'ясувалося, Табор, польове військо під командуванням Прокопа Голого і Якуба Кромешина. Їм зайняло трохи часу пробратися крізь згарище підгороддя, до них весь час приставали вартові, але врешті-решт вони потрапили перед очі гейтманів. Прокоп, як не дивно, не нарікав на біль і не наказував Рейневанові себе лікувати. І не дав Рейневанові заговорити.

— Це Плауен, — показав він на місто, що диміло після обстрілу. — Резиденція Генріха фон Плауена, начальника пльзенського ландфриду. Небагато знайдеться настільки ж ненависних серед чехів прізвищ. Саме звідси споряджалися на наше пограниччя вилазки, під час яких солдати фон Плауена чинили невимовні звірства. Саме Генріх фон Плауен вигадав поняття bellům cottidianum, буденна війна. І саме він втілював це поняття в життя — майже щодня вчиняв напади, палив, грабував і вішав. Він не сподівався, що ми підійдемо під ці мури. І не сподівався, що ці мури зваляться.

Немовби підкреслюючи вагу його слів, з окопів з оглушливим гуком випалила важка гармата, ядро бахнуло в мур, здійнявши куряву. Тієї ж миті праща, тобто требуше, махнула баробалістичним важелем і послала в центр міста каменюку вагою у півцентнера. Катапульта, що стояла на позиції, метнула на місто запалену бочку смоли — влучно, бо з дахів моментально шугнув дим.

— Бо ось прийде Господь ув огні, — сказав сповненим пафосу голосом проповідник Маркольт. — Бо огнем та мечем Своїм буде судитись Господь з кожним тілом, і буде багато побитих від Господа[158].

— Амінь, — докінчив Прокоп. — Надто дорого обходяться Чехії ці напади, ці вилазки, ця bellům cottidianum. Фон Плауен та іже з ним палять поля і грабують урожай, а Прага голодує. Це повинно припинитися. Я подам приклад страху.

— Після штурму — завершив він, покусуючи вус, — я віддам місто на пограбування, а населення — на різню. Воїни точать ножі.

— Навіть, — з усмішкою запитав Шарлей, — якби заплатили викуп?

— Навіть.

— Тим більше, — знову втрутився Маркольт, — що не заплатили…

— Я не зможу стримати вояків, — обірвав Прокоп. — Мене би, певно, вбили, якби я спробував. Я знаю, з чим ти прийшов, медику. У Плауені знайшли притулок багато біженців, ти підозрюєш, що серед них є і та твоя панна. Але я нічого не вдію. Це війна.

— Гейтмане…

— Ні слова більше.

Шарлей і Самсон відтягли Рейневана. Стримали його, коли він рвався прокрадатися до Плауена, за мури. Вони на превелику силу переконали його, що це було б самогубством.

Майже зразу після полудня бомбарди замовкли. Більди та требуше перестали метати каміння. Пролунав гучний сигнал сурем. Затріпотіли розгорнуті штандарти і прапори. Залунали бойові кличі. П'ять тисяч таборитів пішли на штурм Плауена.

Через дві години все було закінчено. По драбинах попіднімалися на стіни, таранами порозбивали брами. Зім'яли опір, захисників витяли до ноги. Пардону не давали.

О третій годині було здобуто замок, усіх захисників вирізали. Невдовзі після цього упав монастир домініканців, остання точка опору.

І тоді почалася різня.

Поки стемніло, місто Плауен було охоплене полум'ям, у вогні шипіли ріки крові, яка текла вулицями. Пожежі перетворили ніч на день, убивча робота не припинялася, передсмертні зойки не стихали до світання.

Рейневан, Шарлей, Самсон і Рікса чекали за рікою, біля греблі, біля дороги, що вела на південь, у напрямку Ельсніца і Хеба, підозрюючи, що втікачі виберуть цю дорогу. Підозрювали вони правильно, невдовзі появилися і біженці, закіптюжені. поранені, охоплені панікою та одурілі від страху. Рікса і Шарлей роззиралися, Рейневан і Самсон кликали. Марно. Ютти не було серед тих, кому вдалося вийти з Плауена.

Рейневан залишився глухим до аргументів. Він вирвався від товаришів і пішов до міста. З рішучим наміром. Увійшов поміж будинки, які все ще горіли, спробував увійти в перегороджені вулички. Те, що він побачив, змусило його повернутися. Відмовитися від наміру. Розкиданих у місті трупів було надто багато.{49} А більшість із них уже встигли обвуглитися, разом з усім містом перетворитися на попіл.

"Ютта, — з жахом подумав він, — могла бути в цьому попелищі".

Але залишалася надія, що її там не було.

* * *

Наступного дня знялася хурделиця, така сильна, що зробила практично неможливим дальше пересування. Дівчатам довелося шукати притулку. Те, що вони натрапили на пастуший курінь, було майже чудом.

Уранці випогодилося. Небо прояснилося. Для того, щоби вони могли побачити на ньому стовпи диму. Майже все небо на півночі та на заході було затягнуте димом, таким густим, що невдовзі землю покрила темрява. Здавалося, що збувається пророцтво Апокаліпсису.

— І засурмив п'ятий Янгол, — прошепотіла Ютта, — і я бачив зорю, котра спала з неба додолу. І їй даний був ключ від криниці безодньої. І вона відімкнула криницю безодню, і дим повалив із криниці, мов дим із великої печі. І затьмилося сонце й повітря від криничного диму[159]…

Вероніка не відповіла.

* * *

Не минуло й два дні, як дороги стали кишіти біженцями. Зорієнтуватися в ситуації можна було без проблем. Вистачало запитати.

— Гусити йдуть з півночі, — повторила Вероніка почуту від утікачів звістку. — Палячи все на шляху, йдуть маршем на Наумбург, Єну і Геру, їх начебто бачили вже під Альтенбургом. Значить, дійшли аж під Лейпциг, там повернули і вирушили на Тюрінгію і Фогтланд. Вірити не хочеться, та це все ж таки правда. Ото той хтивий пфлегер на мості під Цвіккау здивується, коло його обійдуть ззаду і схоплять за сраку.

— А нам, — підсумувала вона, — у цій ситуації треба на північ. Під Альтенбург. Назустріч гуситам.

— Їдьмо.

— Їдьмо. І молімося, щоб натрапити на твого милого. Або когось, хто його знає.

* * *

Чим далі на північ, тим більше було видно димів, вночі заграви позначували палаючі села та укріплені міста. Чим далі на північ, тим більше ставало біженців, тим жахливішою була й паніка на гостинці. Вони були свідками того, як пошкоджений і навантажений віз інші біженці безжально зіштовхнули зі шляху, який він перегороджував, не зважаючи на крики їздового, благання його дружини та плачі дітей. Минуло чимало часу, перш ніж врешті-решт кілька з-поміж тих, що проїжджали останніми, вирішили запропонувати допомогу.

Як виявилося, собі на погибель.

Почувся тупіт копит, крик і свист, з-за хребта чвалом вискочив кінний загін. На яках вершників були нашиті червоні Чаші.

— Гусити! — зраділа Вероніка. — Ютто, бачиш? Це гуси…

Ютта в раптовому передчутті схопила її за плече, міцно стиснула. Вони від'їхали кіньми в гущавину придорожнього сосняку. Саме вчасно.

Вершники з Чашами пришпорили коней і з дикими криками кинулися на біженців. Налетіли, покололи рогатинами і порубали мечами, не даючи пардону нікому, придорожній сніг миттю забарвився червоним. Поранених, які верещали, дорізали. Одного з чоловіків, упійманого арканом, волікли туди й назад по гостинці. Одну з помилуваних жінок повалили на землю й здерли з неї одяг.

— Пресвята Діво, — шептала схована в сосняку Ютта. — Мати Бога предвічного… Твого захисту просимо…

У Вероніки дрижали губи. Жінка пронизливо кричала.

Раптом знову затупотіли копита, з-за пагорба з'явилися чергові вершники. Вони, на превеликий страх Ютти, сиділи на вороних конях, а вдягнені були всі однаково — в чорне: в чорні плащі, чорні обладунки і шоломи. На повному скаку вони налетіли на гуситів, які грабували вози. Дзенькнули клинки, повітря знову завібрувало від криків.

А Ютта раптом побачила.

Вона знала про нього з розповідей. Пам'ятала з Білого Костелу, де бачила, як він погрожував абатисі, як терзав її, як бив зв'язаного Рейневана. Коли Ютту за наказом князя Яна Зембицького взяли під варту в фургоні, зазирав до неї кілька разів, вона запам'ятала його жорстоку усмішку. Запам'ятала чорне волосся до пліч. Пташиний ніс. І погляд диявола.

Біркарт Грелленорт.

— Тікаймо… — видушила з себе вона. — Тікаймо швидко.

Вероніка не заперечувала.

Мордовані кричали.

* * *

— Перед нами місто, — показала Вероніка. — Біженці говорять, що це Плауен. Більшість тікає саме туди. Зараз, кажуть, безпечно тільки за стінами. Що ти на це скажеш, Ютто? На північ, назустріч гуситам, ти ж уже більше не хочеш їхати. Ми вже не шукаємо з ними контакту. Може, воно й на краще. Ти ж сама бачила, чим закінчується такий контакт…

— Я, — Ютта затремтіла від спогаду, — на північ не пощу, нізащо, нізащо у світі. Там Грелленорт. Що завгодно, тільки не він. Я хочу чимдалі від нього. Чимдалі…

— Плауен не досить далеко? Ми не залишимося тут?

— Ні, — Ютта здригнулася від якогось раптового невиразного передчуття. — Не залишаймося тут.