Lux Perpetua - Сторінка 76

Бо я дуже спішу.

* * *

Коли перед самими копитами коня Якуба Данцеля прошмигнув чорний кіт, Якуб Данцель повинен був повернутися до Байройта. Однак Якуб Данцель обмежився тим, що кинув услід котові сороміцьке слово — і поїхав далі. Адже якби він повернувся, Тибальд Раабе підняв би його на кпини за віру в забобони. А прекрасна Вероніка фон Ельсніц могла б, який жах, зневажати його як боягуза.

Якуб Данцель поїхав далі трактом на Кульмбах, де сподівався зустріти гуситів. Якби він цього не зробив, якби повернув назад, мав би, незважаючи на війну, шанс дожити до сімнадцяти років.

На нього накинулися зненацька, більш ніж дюжиною коней, оточили. Один висмикнув у нього з рук віжки. Дівчина з блакитними і нелюдськими очима ударом списа збила його з сідла. Коли він намагався піднятися, ударила древком, повалила.

Чоловік, який став над ним, мав чорне довге волосся до пліч. Пташиний ніс. Недобру усмішку. І погляд диявола.

— Я задам тобі запитання, — засичав він, мов змія. — А ти відповіси. Ти бачив двох панянок, що подорожували самі?

Якуб Данцель поспішно заперечив. Чорноволосий паскудно всміхнувся.

— Запитаю ще раз. Бачив?

Якуб Данцель заперечив. Стиснув повіки і губи. Чорноволосий випростався.

— На гілку його, — наказав він. — І розпаліть вогнище.

* * *

— Я не знаю, де зараз Рейневан, — сказав голіард-емісар. Він назвався дівчатам Тибальдом Раабе. З ним було двоє помічників, другий був так само юний, як і перший.

— У Верхню Франконію, — пояснив він, — увійшли п'ять гуситських армій, кожна діє самостійно. Я підозрюю, що Рейневан у війську Табора, яке йде сюди маршем через Гоф і Мюнхберг, туди я й пошлю повідомлення. Через оцього юнака, Якуба Данцеля.

Юнак Якуб Данцель подивився на Вероніку і зашарівся. Вероніка затріпотіла віями.

— А ми, — вів далі голіард, — зачекаємо тут, у Байройті.

— Навіщо нам чекати? — запитала Ютта. — Чому ми не можемо їхати разом з паном Данцелем, прямо до гуситів?

— Це надто небезпечно. Навколо нишпорять банди, розрізнені групки озброєних, дезертири. І нітрохи від них не кращі найманці. Тутешні лицарі, навіть пфлегери, бояться стати до бою з чехами, натомість швидкі до грабунків, до знущань над беззахисними та жінками…

— Ми знаємо.

— А самі чехи, гм-м, — запнувся Тибальд Раабе. — Деякі командири нижчого рівня… Боже борони потрапити їм до рук… Панно Ютто, Рейневан ніколи би мені не пробачив, якби я тебе знайшов, а потім втратив.

— Ми почекаємо тут, у Байройті, — закрив він дискусію. — Я впевнений, що місто здасться. Я тут уже кілька днів дію, підбурюю бідноту. Патриціат уже штанами трусить, боїться гуситів з того, а черні — з цього боку міських стін. До них дійшли вісті з Плауена, з Гофа… Про різанину та пожежі… Байройт, побачите, здасться, заплатить випальне. А як увійдуть чехи, я віддам вас під опіку гейтманів. Будете в безпеці.

* * *

Полум'я свічки дрижало.

Заспокоєні, вмиті та ситі Ютта і Вероніка спершу розплакалися, приходячи до тями після жахіть утечі. Потім повеселішали.

— Були моменти, коли я переставала вірити, — зі сміхом зізналася Вероніка, підкручуючи кілочки лютні, яку вона знайшла серед Тибальдових пожитків у його конспіративній квартирі на підваллі. — Я переставала вірити, що нам вдасться. Думала, що ми погано закінчимо. Якщо не зґвалтовані й убиті мародерами, то в якомусь рові, від голоду і холоду. Зізнайся…

— Зізнаюся, — зізналася Ютта. — У мене теж були такі моменти.

— Але це вже позаду. Ха! Ми вижили! Час подумати про себе. Цей Якуб Данцель… Дітвак, але гарний дітвак. Очі солодкі… Просто солодкі. Не крився. Ти свого коханого вже майже знайшла, вже майже в його обіймах. А я що? Досі сама.

Seulete sui et seiilete vueil estre,

Seulete m 'a mon douz ami łaissiee;

Seulete sui, sanz compaignon ne maistre,

Seulete sui, dolente et courrouciee,

Seulete sui…{51}

Полум'я свічки задрижало сильніше.

— Тихо, — Ютта різко підняла голову. — Ти чула?

— Ні. А що я мала чути?

Ютта жестом наказала їй мовчати.

* * *

А в Байройті раптом роздзвонилися дзвони.

* * *

Двері різко розчинилися, всередину влетів Тибальд Раабе.

— Утікаймо! — закричав він. — Гусити в місті! Швидко, швидко!

На вулиці їх підхопила ріка втікачів і понесла у напрямку центру. З півночі вже долинав великий гамір і стрілянина, нічне небо забарвила у червоний колір заграва. Вони бігли, вже відчуваючи гарячі подмухи та сморід паленого. За ними летів крик, дикий і страшний крик мордованих.

— Вдарили зненацька, — важко хекав Тибальд. — Ввірвалися через стіни… Місту кінець… Швидко, швидко…

Перед парафіяльним костелом їх мало не розділили, чернь, що панічно втікала, на якусь мить розірвала їх, понесла в різні боки. Ютту штовхнули, падаючи, вона вдарилася в контрфорс, збилася з дихання, чудом не впала, якби впала, її б розтоптали. Тибальд раптом опинився перед нею, обійняв, затулив, прийнявши на себе наступні штурхани та удари. Підхоплена юрмою Вероніка пронизливо закричала. Емісар кинувся до неї, витягнув з тисняви. Її трясло, очі були ошалілі, рукав відірваний.

— Сюди, сюди! За сакристію!

Поруч збили з ніг жінку з дитиною, затоптали, перш ніж хтось із них устиг крикнути.

Вероніку штовхнули, вона впала в болото. Її підняли, вона кричала і водила навколо божевільним поглядом. Ледве могла йти, її довелося тягнути.

Над Байройтом уже здіймалося полум'я, яке з тривожною швидкістю перескакувало з даху на дах, зі стріхи на стріху. У небо вистрілювали снопи іскор. А ревіння пожежі пересилював крик.

З вуличок, що вели на ринок, вибігли останні втікачі, а за ними вискочили гусити. Пожежа спалахнула на клинках і лезах тисячею червоних відблисків. Передсмертні крики врізалися у вуха.

Убивали методично і неспішно, підпихаючи щільно збитий натовп у бік парафіяльного костелу. Коли костел наповнився людьми, підклали вогонь. Зайнялися лави, тісно заповнені нефи, хори та вівтар охопила пожежа, костел усередині перетворився на гігантське вогнище. Тих, хто намагався втекти з пожежі, заколювали піками.

По вуличках, які вели до ріки, струменіли густі потоки крові. Розбризкуючи криваве багно, гусити зганяли туди людей.

Різанина тривала.

Вероніка прийшла до тями, вже могла бігти. І вони бігли. З усіх сил.

Біля брами аж кишіло збожеволілими від страху людьми, тривала бійка, зі стайні поблизу долинали крики і прокльони. Тибальд Раабе не задумуючись кинувся всередину. Невдовзі він з'явився — з другим своїм помічником, Павлом Рамушем, вони вели чотирьох коней, які виривалися. По щоці Рамуша текла кров.

— На сідла! І до брами! До брами!

На Вероніку, яка сідала в сідло, накинулося двоє, з криками хапнули її за одяг, намагаючись стягти з коня. Тибальд Раабе ляснув одного батогом, другого Ютта копнула в лице. Поруч Рамош шмагав юрму нагайкою. Вероніку трясло, клацання її зубів було чути крізь шарварок навколо.

— До брами! На міст!

За ними гналися жар і рев, лють розбурханої стихії. Вітер, який раптом зірвався, роздмухав пожежу, не минули й три отченаші, як усе місто Байройт горіло одним великим вогнем. Поверхня води у рові блищала, мов червоне дзеркало. На тлі полум'я мигтіли силуети вершників.

— Пришпорте коней! — крикнув, озираючись, Тибальд Раабе. — Ходу, з усіх сил!

Вони втікали, змушуючи коней скакати виснажливим галопом. Не озиралися.

* * *

Вони летіли галопом над берегом ріки, що блищала у світлі зірок. Не збавляли темпу доти, доки коні не почали хрипіти, а лісова дорога не потонула в темряві.

Ютта раптом відчула холод на карку, стала в стременах, прислухалася.

— За нами женуться, — вимовила тремтячим голосом.

— Не може бути, — Тибальд теж озирнувся. — Я нічого не чую…

— За нами гонитва, — повторила Ютта. — їдьмо вскач!

— Але тоді коням кінець…

— Ти волієш, щоби нам був кінець?

* * *

Зайнявся неясний і холодний світанок, і тоді виявилося, що Ютта має рацію. На далекому хребті узгір'я замаячіли фігури вершників. Крізь туман долинув далекий крик:

— Adsu-u-umu-u-us!

— Псякрев! — пришпорив коня Тибальд. — Це Грелленорт! Учвал, дівчата, учвал!

Усі четверо помчали диким галопом, униз узгір'я, поміж рідкі та голі берези. Влетіли в яр, підкови задзвеніли по камінню. З тріском поламався тонкий лід на калюжах.

— Учвал! Не зупинятися!

— Adsu-u-umu-u-us!

За яром розкинулося орне поле, у борознах білів сніг. За полем синів ліс. Не треба було ні команд, ні спонукань. Вони притиснулися до грив, пустили коней у галоп. З-під копит летіла земля.

Але переслідувачі були вже близько, з крику було чути, що їх наздоганяють, що їх уже бачать. Ютта озирнулася. Більш як дюжина вершників рухалися лавою. Один вів, був попереду. Вона знала, хто це такий.

Вони влетіли в ліс, продерлися крізь гущавину, де їх шмагали засніжені лапи ялиць. І вилетіли просто на роздоріжжя. Одна з доріг вела в яр, друга — в бір.

— Нам треба розділитися! — крикнула Ютта. — Це єдиний шанс! Я — в яр, а ви — тудою!

— Ютто! Ні-і-і-і!

— Я не можу… — видихнув голіард. — Не можу дозволити… Я поїду…

— Я їжджу верхи найкраще з вас. А без тебе ми не доберемося до гуситів. Ходу!

Не було часу ні щоби сперечатися, ні на слізливі прощання.

Ютта пришпорила коня і галопом помчала в яр.

* * *

Уже добрих дві години вони не чули за собою звуків гонитви, проте Тибальд Раабе не наважувався сповільнити темп аж до моменту, коли сонце застигло в зеніті.

— Зупинімося… — насилу промовив він. — Треба спішитися і дати коням перепочити… Здається, за нами вже не женуться… Здається, вдалося. Ютта…

Голос застряг у нього в горлі. Вероніка вибухнула плачем.

— Вона їздить верхи найкраще з нас… — насилу вимовив голіард. — Найкраще… Вона дасть собі раду…

Вероніка розридалася ще сильніше.

— Ми повинні привести підмогу, — вирішив Тибальд. — Ми недалеко від дороги, що веде на Кульмбах і Кронах, гусити мусять бути близько. Вероніко, перестань, будь ласка…

Вероніка не могла перестати. Вона ридала дуже гірко і дуже голосно. І хоча зазвичай ридання і сльози нічого не дають, ні в чому не допомагають і становища не поліпшують, цього разу було інакше. У хащах зашелестіло. Заіржав кінь. На галявину виїхали четверо вершників.

— Рейневан! — вигукнув голіард. — Шарлей! Самсон!

— Непогана ідея з тим плачем, — привітав їх демерит. — Якби ви не плакали, ми би проїхали мимо.

* * *

Обличчя Тибальда, коли він розповідав, було смертельно блідим.