Ляльководи (Лялькарі) - Сторінка 4

Мені здається, зараз ти імпровізував.

— Так і є.

— Гаразд, пробачаю. Але знаєш, хижаче, тобі варто попрацювати над технікою. Зовсім ні до чого втрачати голову й пропонувати жінці шлюбний контракт тільки через те, що тебе один раз відшили. Хто-небудь спіймає на слові.

— Але ж я серйозно, — мовив я ображено.

— Справді? І яке утримання ти пропонуєш?

— От чорт! Якщо ти наполягаєш на такому контракті, то я й на це згоден. Можеш цілком зберегти свій заробіток, і я готовий переводити тобі половину мого — якщо, звичайно, ти не звільнишся.

Вона похитала головою.

— Мені не потрібно буде наполягати на такого виду контракті з людиною, за яку я сама захочу вийти заміж…

— Я так і думав.

— Просто я спробувала довести, що це у тебе не всерйоз. — Мері підвела очі й додала вже м'якше, ніжніше: — Хоча, можливо, я помиляюся.

— Помиляєшся.

Вона знову похитала головою.

— Агентам не слід одружуватися.

— Агентам варто одружуватися лише на агентах.

Мері хотіла щось відповісти, але несподівано вираз її обличчя змінився. В ту ж мить мій телефон за вухом заговорив голосом Старого, і я зрозумів, що вона теж прислухається.

— Терміново до мене в кабінет, — наказав Старий.

Ми мовчки встали. У дверях Мері зупинилася і подивилася мені в очі.

— От саме тому говорити зараз про шлюб просто нерозсудливо. У нас робота не закінчена. Поки ми розмовляли, ти постійно думав про справу, і я теж.

— Я не думав.

— Не грайся зі мною! Сем… Уяви собі, що ти одружений і, прокинувшись, раптом виявляєш одну з тих тварюк на плечах у дружини. Уяви, що вона керує твоєю дружиною. — У її очах промайнув жах. — Чи уяви, що я побачила на плечах у тебе...

— Готовий ризикнути. І я не дозволю їм підібратися до тебе.

Вона доторкнулася до моєї щоки.

— Вірю.

Коли ми ввійшли до Старого, він підняв очі й сказав:

— Добре. Поїхали.

— Куди? — запитав я. — Чи мені не слід було задавати таке питання?

— У Білий Дім. До Президента. А тепер замовкни.

Вибору не було.

Розділ 3

На початку лісової пожежі чи епідемії завжди існує можливість запобігти лиху мінімальними зусиллями, якщо діяти чітко й вчасно. І Старий вже вирішив, що потрібно зробити Президенту — оголосити на всій території країни надзвичайне становище, оточити де-Мойн і околиці кордонами й стріляти в кожного, хто спробує вибратися звідтіля. А потім почати випускати жителів по одному, неодмінно обшукуючи, щоб знайти всіх паразитів. Одночасно задіяти радарні служби, ракетників і космічні станції на виявлення і знищення інших невпізнаних кораблів.

Попередити увесь світ, попросити про допомогу — але не надто церемонитися з міжнародними законами, тому що мова йде про виживання людства в боротьбі проти інопланетних загарбників. І не має значення, звідки вони з'явилися — з Марсу, Венери, супутників Юпітера чи взагалі з іншої зоряної системи. Головне — відбити напад.

Старий володів унікальним хистом: факти дивні й неймовірні він підкоряв логіці з такою ж легкістю, як і найбуденніші. Ви скажете, не бозна який талант? Але більшість людей, зіштовхуючись з чимось таким, що суперечить життєвій логіці, взагалі перестають міркувати; фраза "Я просто не можу в це повірити" звучить заклинанням як для інтелектуалів, так і для недоумків.

А от для Старого це порожній звук. І до його гадки дослухається Президент.

Охорона з секретної служби працює серйозно. Рентгеноскоп зробив "біп", і мені довелося здати променемет. Мері виявилася просто ходячим арсеналом: машина подала сигнал чотири рази, потім ще раз коротко булькнула, хоча я готовий був заприсягтися, що їй навіть корінець від податкової квитанції ніде сховати. Старий віддав ціпок сам.

Наші аудіокапсули виявив як рентгеноскоп так і детектор металу, але хірургічні операції — це вже поза межами компетенції охорони. Вони квапливо порадилися, після чого їх начальник вирішив, що предмети, імплантовані під шкіру, зброєю можна не вважати. У нас взяли відбитки пальців, сфотографували сітківку й тільки тоді провели до приймальні. Але відразу до Президента пустили лише одного Старого.

Через якийсь час нам теж дозволили увійти. Старий нас відрекомендував, і я зніяковіло пробурмотів щось у відповідь. Мері лише стримано уклонилася. Президент сказав, що радий з нами познайомитися, і "увімкнув" свою знамениту посмішку — ту саму, яку ви часто бачите на екрані телевізора, — через це мені відразу повірилось, що він дійсно радий зустрічі. Я раптом відчув себе тепло, спокійно й перестав бентежитися.

Найперше Старий велів доповісти про все, що я робив, бачив і чув, виконуючи останнє завдання. Добравшись до того місця в розповіді, де мені довелося вбити Барнса, я спробував спіймати погляд Старого, але він дивився кудись у простір, і я не став згадувати про його наказ стріляти. Сказав просто, що вбив Барнса, захищаючи другого агента — Мері, коли керуючий телестудією потягнувся за пістолетом. Старий відразу мене перебив:

— Повний звіт!

Довелося додати про його наказ стріляти. Президент перевів погляд на Старого, але на цьому його реакція і скінчилася. Я розповів про паразита й, оскільки, будь-хто мене не зупиняв, то й про все, що сталося потім.

Потім настала черга Мері. Вона досить плутано намагалася пояснити Президенту, чому розраховує на якусь реакцію з боку нормальних чоловіків — реакцію, якої не було в молодих Маклейнів, поліцейського і Барнса, — але тут він сам допоміг їй, посміхнувшись і сказавши:

— Мила дівчино, я вам охоче вірю.

Мері почервоніла, Президент дослухав її до кінця вже з серйозним виразом обличчя, і на декілька хвилин задумався. Потім звернувся до Старого:

— Ендрю, твій відділ завжди надавав мені неоціненну допомогу. Траплялось так, що звіти, які ти надсилав, повертали шлях розвитку історії...

Старий фиркнув.

— Це значить "ні", чи не так?

— Я цього не казав.

— Але збирався.

Президент знизав плечима.

— Я хотів запропонувати, щоб твої молоді люди нас на деякий час залишили. Ти, звичайно, геній, Ендрю, але й генії помиляються.

—Том, оскільки я передбачав подібну реакцію, то привіз із собою свідків. Це не гіпноз і не наркотичні галюцинації. Можеш викликати своїх психологів — нехай спробують спіймати їх на неправді.

— Я не сумніваюся, що в подібних речах ти знаєшся навіть краще, ніж кожен з моїх фахівців. Візьмемо, наприклад, цього молодого чоловіка — щоб вигородити тебе, він готовий піти на ризик бути обвинуваченим у вбивстві. Ти буквально надихаєш на відданість, Ендрю. А що стосується молодої леді — подумай, Ендрю, я не можу почати воєнні дії, спираючись лише на жіночу інтуїцію.

Мері ступнула вперед.

— Пане Президенте, — сказала вона переконано, — я абсолютно впевнена в тому, що кажу. Я завжди це почуваю. Не можу пояснити, як саме, але ті люди не мали чогось спільного з нормальними чоловіками.

— Так, але ви забули про цілком очевидне пояснення — можливо, це й справді, перепрошую, "євнухи". Такі нещасні, на жаль, зустрічаються. І за законами ймовірності вам запросто могли зустрітися четверо за один день.

Мері замовкла. Зате заговорив Старий:

— Чорт забери, Том! — Я навіть здригнувся: ну хіба можна так розмовляти з Президентом? — Я ж знав тебе ще в ті дні, коли ти працював у сенатській комісії, а сам я був у тебе головним шпиком. І ти прекрасно розумієш, що я не прийшов би до тебе з подібною казкою, якби міг знайти якесь інше пояснення. Як щодо космічного корабля? Що там всередині? Чому я не міг потрапити на місце посадки? — Старий витяг знімок, зроблений з космічної станції "Бета" й підіпхнув його під ніс президенту.

Це, втім, не справило на нього якогось враження.

— А й справді, факти… Ми обоє з тобою небайдужі до фактів. Але крім твого Відділу, у мене є й інші джерела інформації. От цей знімок, наприклад. Ти, коли телефонував, особливо підкреслював важливість фотознімка. Однак місце розташування ферми Маклейнів, зазначене в земельних книгах округу, цілком збігається з координатами об'єкту на цій фотографії. — Президент підняв погляд і подивився в очі Старому. — Я одного разу заблукав в околицях власного заміського будинку. А ти, Ендрю, навіть не знаєш тих місць.

— Том...

— Що, Ендрю?

— Може то ти, раптом, сам їздив перевіряти карти округу?

— Ні, зрозуміло.

— Слава богу, а то в тебе на плечах вже висіло б фунти три пульсуючого желе — й тоді Сполученим Штатам кінець! Можеш не сумніватися: і клерк в столиці округу, і агент, якого ти послав, вже тягають на плечах таких паразитів. Та й шеф поліції де-Мойну, й редактори місцевих газет, і авіадиспетчери, й поліцейські — коротше всі люди на всіх ключових постах. Том, я не знаю з чим ми зіткнулись, але вони ж то напевно розуміють, що ми собою являємо, й планомірно відтинають нервові клітини соціального організму, перш ніж ці клітини зможуть послати сигнали. Або ж замість істинної, видають помилкову інформацію, як у випадку з Барнсом. Так що, пане Президенте, ви повинні негайно віддати наказ про найжорсткіші карантинні заходи в цьому регіоні. Іншого шляху нема!

— Так, Барнс... — тихо повторив Президент. — Ендрю, я сподівався, що мені не доведеться вдаватися до цього... — Він клацнув тумблером на селекторі. — Дайте мені станцію стереомовлення в де-Мойні, кабінет керуючого.

Екран на столі засвітився майже відразу. Президент натиснув ще одну кнопку, й увімкнувся великий настінний екран. Перед нами виник кабінет керуючого станцією, де ми побували всього кілька годин тому.

Майже весь екран затуляла фігура людини — і це був Барнс.

Чи його двійник. Якщо мені трапляється вбивати когось, ті люди вже не повстають з мертвих. Побачене мене вразило, але я все-таки вірю в себе. І у свій променемет.

— Ви мене викликали, пане Президент? — Судячи з голосу, людина була трохи ошелешена виявленою їй честю.

— Так, дякую вам. Містер Барнс, ви впізнаєте цих людей?

На обличчі Барнса з'явився здивований вираз.

— Боюся, ні. А повинен?

Отут втрутився Старий.

— Скажіть йому, щоб запросив своїх секретарів і помічників.

Президент здивувався, але прохання виконав. У кабінеті з'явилося ще кілька людей — в основному, дівчата, — і я відразу впізнав секретарку, яка сиділа в приймальні Барнса. "Ой, та це ж Президент", — пискнула раптом одна з дівчат.

Нас будь-хто не впізнав. Щодо мене й Старого це й не дивно, але Мері виглядала так само, як і тоді, а я не маю сумнівів, що будь-якій жінці, яка її бачила, образ Мері вкарбувався в пам'ять назавжди.

І ще я помітив: всі вони горбилися.

Після цього Президент нас просто випровадив.