Ляльководи (Лялькарі) - Сторінка 5

Прощаючись, він поклав руку Старому на плече й сказав:

— Й справді, Ендрю, республіка вистоїть. Якось-то ми її й витягнемо.

Через десять хвилин ми вже стояли під холодним вітром на платформі Рок-Крик. Старий немов став менший зростом і дійсно постарів.

— Що тепер, бос?

— Ґа?… Для вас — нічого. Відпочивайте до подальших розпоряджень.

— Я б хотів ще раз зазирнути до Барнса.

— В Айову не сунься. Це наказ.

— М-м-м... А що ти збираєшся робити, якщо не секрет?

— Збираюся гайнути в Флориду. Ляжу на гарячий пісок і буду чекати, поки увесь світ не полетить до чортів. Якщо в тебе вистачить глузду, ти вчиниш так само. Часу залишилося зовсім мало.

Він розправив плечі й рушив геть. Я розправив плечі й рушив геть. Потім обернувся, але Мері вже пішла. На платформі її не було. Я наздогнав Старого й запитав:

— Перепрошую, бос, а де Мері?

— А? Відпочиває, напевно. Все. Мене не турбувати.

Я хотів було розшукати Мері по системі зв'язку нашого відділу, але згадав, що не знаю ні її справжнього імені, ні коду, ні ідентифікаційного номеру. А скандалити й вимагати, щоб мені знайшли її за описом, просто безглуздо. Тільки в "Косметиці" знають, як насправді виглядає агент, але вони не зізнаються. Сам я знав лише, що вона двічі була на завданні рудоволосою і виглядала — на мій погляд — як пояснення "чому чоловіки б'ються". Спробуйте закодувати таку інформацію в телефонний апарат!

Коротше, я просто зняв собі кімнату.

Роберт Гейнлейн (Хайнлайн)

Ляльководи

Розділи 04-05-06

4

Прокинувся я вже в сутінках. Кімната, в якій я був, мала справжнє вікно — Відділ платить добре і я міг дозволити собі маленькі розкоші. Я дивився назовні, спостерігаючи як оживає з приходом ночі столиця. Огинаючи меморіальний комплекс, йшла вдалину ріка; Було літо й вище за течією, за межею округу, у воду додавали флуоресцин, і від цього ріка світилася вночі переливами рожевого, бурштинового, смарагдового й яскраво-вогняного кольорів. По яскравих смугах вешталися туди-сюди прогулянкові катери, кожен заповнений парочками, у яких, без сумніву, "одне на думці".

На суходолі, подекуди, посеред старіших будівель, запалювалися бульбашкоподібні куполи, від чого місто ставало схожим на якусь казкову країну вогнів. На сході, де в свій час впала бомба, старих будинків не було взагалі, й увесь район здавався величезним Великодним кошиком оздоблених крашанок, { — точніше, гігантських шкарлупок}, освітлених зсередини.

Напевно, мені доводилося бачити Столицю вночі частіше аніж більшості людей, в зв'язку з моєю діяльністю, і, хоч мені подобалось місто, я про це не задумувався. Але сьогодні в мене виникло таке відчуття, наче це "востаннє". Тільки не від краси стискало горло — від розуміння, що там, внизу, під покривом м'якого світла — люди, живі люди, особистості, і всі зайняті своїми звичними справами, люблять, сваряться; як кому подобається — коротше кожний робить, чорт забери, що йому хочеться, як кажуть, під виноградником своїм і під своєю смоківницею, і будь-хто не зазнає страху.

Я думав про всіх цих людей, і мені уявлялась зовсім інша картина: милі добрі люди, але в кожного — паразит, що присмоктався за плічми, який рухає їхніми ногами й руками, змушує говорити, що йому потрібно, і йти, куди йому хочеться.

Пекельне життя з дзвіночком під владою комісарів не може бути настільки поганим. Я знаю — мені доводилось бути за Завісою [залізною]. (Hell's bells-life under the commissars couldn't be that bad. I know-I've been behind the Curtain.) [Те, що цей абзац був пропущений рос. перекладачем, не дивно якщо припустити, що перекладався текст до 1990р; якщо пізніше — теж не дивно. Хоча оригінал дивний: де там дефіс, а де тире здогадатись важко].

Подумавши про це, я дав клятву: якщо переможуть паразити, я краще загину, але не дозволю такій тварині їздити в мене на спині. Агентові Відділу це не складно, досить відкусити ніготь, якщо руки зв'язані або ще щось, є безліч інших способів. Старий планує на всі випадки життя.

Але він планував подібні речі зовсім для інших цілей, і я це знав. Наша з ним справа — охороняти безпеку людей, а не просто втікати, коли стає занадто туго.

Але зробити зараз хоч щось я все одно не міг. Тому відвернувся від вікна й подумав, що мені, мабуть, не вистачає компанії. У кімнаті виявився стандартний каталог "ескорт-бюро" і "агентств моделей", який можна знайти майже в кожному великому готелі; я погортав його й закрив. Веселі подруги мене зовсім не цікавили, я хотів бачити лише одну-єдину дівчину, ту саму, неприступну. От тільки де її шукати?

Я завжди ношу з собою пластянку з пігулками "Темпус фугіт" {час летить (лат.)} — струс для рефлексів; не раз бувало, допомагала мені впоратися з важкими ситуаціями. Й хоч би що там писали всілякі панікери, ці пігулки зовсім не спричиняли патологічної схильності, як, наприклад, гашиш.

Хоча, звичайно, який-небудь пурист [Пер. ru-Ua: Прихильник пуризму; ПУРИЗМ, (фр. purisme < лат. рыrus чистий). 1. Прагнення до чистоти й строгості звичаїв, іноді показне.] міг би сказати, що я приохотився, тому що я іноді приймав їх, щоб вільна доба здавалась тижнем відпустки. І мені подобалося легке ейфорійне відчуття, яке вони викликали. Але головне — це властивість розтягувати суб'єктивний час в десять і більше разів, кришити його на найдрібніші відрізки, за рахунок чого в ті ж календарні терміни можна прожити набагато довше. Так, звісно, я знаю ту моторошну історію про людину, яка зістарилася і вмерла за один місяць, тому що приймала пігулки одну за другою, але я користуюся ними лише зрідка.

А можливо, та людина знала, що робила. Вона прожила довге щасливе життя — не сумнівайтесь, щасливе — і зрештою вмерла теж щасливою. Яка різниця, що сонце вставало для неї тільки тридцять разів? Хто веде лічбу щастю і встановлює правила?

Я сидів, дивлячись на пластянку з пігулками, і думав, що там досить за моїм особистим часом — роки на два. Забитися б у нору й закрити вхід…

Я витрусив на долоню дві штуки, налив склянку води. Потім запхнув їх назад у пластянку, начепив пістолет і апарат зв'язку, вийшов з готелю і попрямував в Бібліотеку Конґресу.

Дорогою зупинився в барі й переглянув останні новини. З Айови їх не було, але з іншого боку, коли це в Айові взагалі що-небудь трапляється?

У бібліотеці я відразу попрямував у довідковий відділ і взявся за каталог, вишукуючи за допомогою "блимавок" потрібні теми: від "літаючих тарілок" до "літаючих дисків", потім до "проекту "Блюдце"", через "вогні в небі", "комети", "дифузійну теорію виникнення життя", дві дюжини тупикових маршрутів і всіляку білянаукову дурню для недоумкуватих. Де руда, а де порожня порода? Лише з лічильником Ґейґера й визначиш. Тим більше, що найпотрібніша інформація ховається, можливо, під семантичним кодом де-небудь між байками Езопа й міфами про загублений континент.

Однак через годину я все-таки підібрав цілу купку селекційних карток, вручив їх весталці за стійкою, і та взялася згодовувати їх машині. Нарешті вона закінчила й мовила:

— Більшість плівок, які ви замовили, вже видані. Інші документи доставлять в зал 9-А. На ескалатор, будь ласка.

У залі 9-а працювала тільки одна людина. Ця людина підняла голову і сказала:

— Ну й ну! Вовк власною персоною. Як ти мене розшукав? Я була впевнена, що пішла непомітно.

— Здоров Мері, — сказав я.

— Здоров, — відповіла вона, — й всього найкращого. Я все ще неприязна, й мені потрібно працювати.

Я розлютився.

— Знаєш що, грубіянко, тобі це може здатися дивним, але я прийшов сюди аж ніяк не задля твоїх, без сумніву, прекрасних очей. Час від часу я теж, трапляється, працюю. Але можеш заспокоїтися: як тільки мої плівки прибудуть, я змиюся звідси до дідька й знайду собі інший зал. Порожній.

Замість спалаху у відповідь вона раптом зм'якшилася.

— Вибач, Сем. Жінці часом доводиться вислуховувати ті самі слова сотні разів. Сідай.

— Та вже ні, дякую. Я все-таки піду. Мені потрібно працювати.

— Залишися, — попросила вона. — Дивись, тут написано: якщо ти віднесеш плівки з того залу, куди вони доставлені, сортувальна машина просто згорить від натуги, а головний бібліотекар цілком збожеволіє.

— Я, коли закінчу, поверну їх сюди.

Вона взяла мене за руку, і я відчув, як у мене по шкірі побігли приємні теплі мурашки.

— Ну, будь ласка, Сем. Вибач мені.

Я сів і посміхнувся.

— Тепер мене будь-хто не змусить піти. Я не випущу тебе з очей, поки не довідаюся твій номер телефону, адресу й справжній колір волосся.

— Вовк, — м'яко сказала Мері. — Ти ніколи не довідаєшся ні перше, ні друге, ні третє.

Вона демонстративно ткнулась у візор проекційної машини, немов мене поруч і не було.

Труба пневмодоставки дзвякнула, і в приймальний кошик посипалися замовлені касети. Я склав їх купкою поруч із сусідньою машиною, але одна покотилася, вдарилася в стопку касет, які переглядала Мері, й вони розсипалися по столу. Я взяв, як мені здалося, свою плівку, глянув спочатку на один бік, де стояв серійний номер і крапковий код для селекторної машини, перевернув, прочитав назву й поклав у свою купку.

— Агов! Це моя!

— Чорта з два, — відповів я чемно.

— Моя! Я збиралася дивитись її наступною.

Взагалі-то, до мене рано чи пізно завжди доходить. Мері, певна річ, прийшла сюди не заради історії взуттєвого дизайну. Я взяв ще кілька її касет і прочитав назви.

— То от чому потрібні мені касети виявилися на руках. Однак ти багато чого пропустила. — І я присунув їй свою купку.

Мері переглянула назви й звалила свої і мої касети в загальну купу.

— Ми їх поділимо, чи кожен буде дивитися всі?

— Навпіл, щоб відсіяти сміття, а все важливе будемо дивитися разом, вирішив я. Почали.

Навіть після того, як я своїми очима побачив паразита на спині бідолахи Барнса, після запевнень Старого про те, що "тарілка" дійсно приземлилася, я виявився неготовим до тих гір фактів, які можна знайти в інформаційних завалах звичайної публічної бібліотеки [пер. ru-Ua: Як на мене, то це кумедна характеристика для Бібліотеки Конгресу США, яка працює ЦІЛОДОБОВО і має в каталозі, станом на 2004р, 119МЛН назв з можливістю багатофакторного пошуку] Чорт би забрав Діґбі з його оцінною формулою! Факти незаперечно свідчили, що Землю відвідували інопланетні кораблі, причому неодноразово.

Безліч повідомлень було зареєстровано ще до виходу людства в космос — починаючи з сімнадцятого століття і навіть раніше, хоча навряд чи можна вважати достовірними повідомлення тих часів, коли "наука" означала посилання на Аристотеля.