Люби ближнього твого - Сторінка 21

А ви часом чого-небудь такого, знаєте, особливого не вмієте?

— Трохи граю на фортепіано.

Потцлох енергійним рухом начепив пенсне на носа.

— І тихенько грати вмієте? Так, знаєте, лірично?

— Навіть краще, ніж бравурно.

— Чудово. — Потцлох враз обернувся на фельдмаршала. — Розучіть що-небудь єгипетське. У номерах "розпилювання мумії" та "половина жінки" якраз до речі була б музика, — вже біжучи кудись, кинув він.

* * *

До закладу Потцлоха належали три атракціони: карусель, тир і панорама світових див. Уранці Штайнер показав Кернові частину його обов'язків: почистити мідні бляхи на збруї кращих карусельних коників та замести в каруселі.

Керн узявся до роботи. Він почистив не тільки коней, а й оленів, що ритмічно гойдалися на шарнірах, і лебедів, і слонів. Захопившись роботою, він навіть не почув, як підійшов Штайнер.

— Обід, синку! Ходімо їсти.

— Знову їсти?

— Знову, — притакнув головою Штайнер. — Якось незвично, еге? Ти ж потрапив до артистів, а тут панують найбільш міщанські звичаї у світі. У нас навіть підвечірок буває — кава з бісквітом.

— Казкове життя! — Керн вибрався з гондоли, запряженої китом. — Боже мій, Штайнере! Мене аж страх бере, як усе складається до ладу останнім часом. Спершу в Празі… тепер тут. Іще вчора я не знав, де переночувати, а сьогодні вже маю роботу, житло, мене кличуть обідати! Аж не віриться.

— А ти повір, — відказав Штайнер. — Дають — бери. Давній девіз мандрівників.

— Може, хоч трохи вдасться тут затриматись!

— На все життя! Чи принаймні на три місяці, поки не похолоднішає.

Ліло поставила на траві перед фургоном хиткий столик, принесла велику миску із зеленим супом та м'ясом і сама сіла біля Штайнера та Керна. День був сонячний, але в повітрі вже пахло осінню. На галявинці сохла розвішана на шворках білизна, поміж нею пурхало кілька зеленаво-жовтих метеликів.

Штайнер підняв руки над головою, потягся.

— Здорове життя! Ну, ходімо в тир.

Він показав Кернові рушниці, навчив заряджати їх.

— Є два типи стрільців. Честолюбні й заздрісні.

— Як і в житті! — цвіркнув директор Потцлох, який саме пробігав повз них.

— Честолюбні стріляють у гральні карти або у фігурки, — пояснював далі Штайнер. — Вони не небезпечні. А заздрісні прагнуть що-небудь виграти. — Він показав рукою на кілька етажерок у глибині тиру, заставлених плюшевими ведмедиками, ляльками, попільничками, пляшками вина, бронзовими статуетками, лампами тощо. — їм і справді треба давати щось виграти. З нижніх полиць. Але хто виб'є п'ятдесят очок, той добирається до верхніх, де призи коштують по десять шилінгів, а то й більше. У такому випадку ти підсовуєш йому одну з чарівних кульок фірми "Потцлох і К°". На вигляд вони нічим не відрізняються від інших. Ось тут вони лежать, з цього боку. Стрілець твій аж рота роззявить, раптом вибивши цим пострілом лише два чи три очка. Трошечки надсипано пороху, розумієш?

— Розумію.

— Головне — не міняти рушницю, юначе! — додав директор Потцлох, що несподівано знову вигулькнув у них за спинами. — Це навіює підозру. А набої — нічого. Ну, і вмійте зводити баланс. Давати виграти — потрібно. А заробляти — необхідно. Ці дві речі треба збалансувати. Якщо ви це зумієте, значить, ви оволоділи мистецтвом жити. Я не перебільшую! Звісно, хто часто буває в тирі, той має право на приз із третьої полиці.

— Хто простріляє п'ять шилінгів, має право виграти яку-небудь бронзову богиню, — пояснив Штайнер. — Вона коштує шилінг.

— Юначе! — вигукнув нараз Потцлох патетично й грізно. — На одне я хочу звернути вашу увагу з самого початку: на головний приз. Він недоторканний, розумієте? Цю річ я з дому приніс. Гляньте, яка розкіш! — Він показав на срібний сервіз — пишну корзинку для фруктів і дюжину тарілок із ножами та виделками. — Мусите бодай умерти, але не допустити, щоб хтось набрав шістдесят очок! Пообіцяйте мені це!

Керн пообіцяв. Потцлох витер піт із лоба й ще встиг підхопити своє пенсне.

— Ух… Сама тільки думка… — видихнув він. — Моя дружина мене б зі світу зігнала! Це ж фамільна річ, юначе! — вигукнув Потцлох. — Фамільна річ у наш позбавлений традицій час! Ви знаєте, що таке фамільна річ, юначе? Гетьте, мовчіть, звідки вам знати!

Він помчав далі. Керн стояв і дивився йому вслід.

— Не бійся! — заспокоїв його Штайнер. — Однаково рушниці наші походять ще з часів облоги Трої. Крім того, як прийдеться скрутно, тобі допоможе Ліло.

* * *

Вони перейшли до "панорами світових див". Це був величенький павільйон на помості з трьома сходинами, обліплений строкатими афішами. Спереду приліпилася будочка каси у формі китайської пагоди — ідея Леопольда Потцлоха. Штайнер показав на афішу із зображенням чоловіка, очі якого сипали блискавками.

— "Альваро, феномен телепатії" — це я, хлопчику. А ти будеш моїм асистентом.

Вони зайшли до павільйону. Там було напівтемно й задушливо. Кілька рядків порожніх стільців, мов якісь привиди, безладно стояли в партері. Штайнер піднявся на сцену.

— Ну, слухай! Хто-небудь із глядачів ховає щось в іншого глядача. Здебільшого це буває пачка сигарет, коробок сірників, пудрениця або — найчастіше — шпилька. Просто диво, де в них ті шпильки беруться! А я повинен знайти цю річ. Запрошую на сцену когось із глядачів — хто забажає, — беруся з ним за руку й вирушаю на розшуки. Цим "зацікавленим глядачем", звичайно, буваєш ти й тоді просто ведеш мене до потрібної людини. Що ближче ми підходимо до неї, то дужче ти стискаєш мою руку. А як уже підійдемо — злегенька стукаєш мене по руці середнім пальцем. Це дуже просто. Я шукаю, поки ти постукуєш. Як перестанеш — я знатиму, що вже знайшов те місце. Якщо треба шукати вище або нижче — ти злегка тягнеш мою руку вгору чи вниз.

До павільйону влетів директор Потцлох.

— Ну як, тямить?

— А давайте спробуємо, — відповів Штайнер. — Сядьте в залі, директоре, і сховайте на собі що-небудь. Шпилька у вас є?

— Аякже! — Потцлох відігнув лацкан піджака.

— Я так і знав. — Штайнер одвернувся. — Сховайте її. А ти, Керне, потім поведеш мене.

Леопольд Потцлох вийняв шпильку і, хитро підморгнувши Кернові, застромив її під рант черевика.

— Ну, Керне, ведіть.

Керн зійшов на сцену, взяв Штайнера за руку й підвів його до Потцлоха. Штайнер почав шукати.

— Ой, я ж боюся лоскоту, Штайнере! — пирснув Потцлох і завищав.

За кілька хвилин Штайнер знайшов шпильку. Експеримент повторили ще й ще. Керн швидко навправлявся подавати знаки, і час, за який Штайнерові вдавалося знаходити в Потцлоха сірники, з кожним разом меншав.

— Непогано, — сказав Потцлох. — Потренуйтеся ще до вечора. Але головне от що, Керне: виступаючи в ролі глядача, ви повинні вагатися, розумієте? Не можна, щоб публіка запідозрила якийсь фальш. Тим-то ви й повинні вагатися. Ану ще раз, Штайнере, я йому покажу.

Він сів на стілець поруч Керна. Штайнер зійшов на поміст і заволав у порожній павільйон голосом ярмаркового закличника:

— А тепер я попрошу кого-небудь із шановного панства піднятися до мене на сцену! Тільки через дотик руки, без жодного слова відбудеться передача думки, і таким чином буде знайдено сховану річ!

Директор Потцлох нахилився вперед, наче хотів підвестись і щось сказати. Тоді завагався, засовався на стільці й засоромлено озирнувся довкола. Далі усміхнувся зніяковіло, наче виправдуючись, трошки звівся з стільця, хихикнув і знову швиденько сів. Нарешті, мовби пересиливши себе, встав і поважно, ніяково, цікаво й нерішуче водночас рушив до Штайнера, який мало не качався зо сміху.

Перед сценою він зупинився, обернувся до Керна й самовдоволено сказав:

— Ану, повторіть, юначе!

— Це неможливо! — вигукнув Штайнер.

Потцлох вишкірився, потішений його захватом.

— Ніяковість зобразити нелегко; я, ветеран сцени, це добре знаю. Тобто, я хочу сказати, справжню ніяковість.

— Нічого, він зуміє, він од природи несміливий, — запевнив Штайнер.

— Ну, гаразд. Я побіг до каруселі. — Потцлох шмигнув у двері.

— Вулканічний темперамент! — з пошаною сказав Штайнер. — Йому ж уже за шістдесят… А зараз я навчу тебе, що робити, коли ти не зможеш вагатися. Коли завагається хтось із справжніх глядачів. У нас тут десять рядів стільців. Пригладжуючи чуба, ти спершу показуєш на пальцях номер ряду, де сидить та людина. Потім так само показуєш номер стільця по порядку зліва. А тоді непомітно лапнеш себе за те місце, де в неї сховано предмет. Тоді я вже якось знайду…

— І цього досить?

— Цілком. У таких речах люди неймовірно недогадливі.

— Щось надто просто.

— Обман і повинен бути простий. Складні хитромудрі махінації майже ніколи не вдаються. Ми до вечора ще повправляємось. Ліло теж помагатиме. А зараз я тобі покажу нашого дідуся-рояль. Музейна річ. Один із найперших роялів у світі.

— Боюся, що я надто слабенько граю.

— Пусте! Підбери кілька гарних акордів і грай до "розпилювання мумії" тягуче, а до "половини жінки" — хвацькіше, стакато. Однаково тебе ніхто не слухатиме.

— Добре, я спробую, потім послухаєш, що в мене виходить.

Керн заліз у комірчину за сценою, де на нього вищирив жовті зуби клавішів рояль. Подумавши трохи, він обрав для мумії "Танець у храмі" з "Аїди", а для "половини жінки" — салонну п'єску "Весільний сон хруща". Тарабанячи по клавішах, Керн думав про Рут, про Штайнера, про вечерю, про все це несподіване щастя — і йому здавалося, наче ніколи в житті він ще не жив так добре.

Через тиждень до Пратера прийшла Рут. Вона з'явилась якраз на вечірню виставу в панорамі див. Керн посадовив її в першому ряду, а сам, досить-таки схвильований, побіг у свою комірчину до рояля. На честь такої нагоди він змінив репертуар — до мумії заграв "Японську серенаду", а до "половини жінки" — "Світи, світлячок!" Ці п'єси були ефектніші. Потім до демонстрації "Мунго, австралійської лісової людини", він уже з власної охоти заграв пролог із "Паяців" — свій коронний номер, що давав виконавцеві великий простір для арпеджіо та октав.

В антракті його спіймав Леопольд Потцлох.

— Люкс! — схвально вигукнув він. — Куди жвавіше, ніж звичайно! Хильнули, мабуть?

— Та ні, — відказав Керн, — просто такий настрій.

— Юначе! — Потцлох підхопив своє пенсне. — Так ви, значить, досі мене обдурювали? Слід було б зажадати від вас повернення платні! Віднині я вас зобов'язую завжди мати такий настрій.