Люби ближнього твого - Сторінка 23

Рут, а вам?

— Теж.

— Налий і мені, — озвався Керн. — Я ж дістав від Потцлоха надбавку.

Усі знову випили й узялися до гарячих пирогів із м'ясом та капустою.

Після вечері Штайнер сів на своє ліжко й закурив. Керн і Рут примостилися долі, на Керновій постелі. Ліло заходилась прибирати зі столу. Її велика тінь рухалась по стіні фургона.

— Заспівай, Ліло, — попросив Штайнер.

Жінка кивнула й зняла з гвіздка в кутку гітару. Голос її, зазвичай хрипкуватий, коли вона заспівала, став чистий, звучний. Вона сиділа в сутіні. Незворушне обличчя її ожило, очі засяяли диким, тужливим сяйвом. Ліло співала російські народні пісні й старовинні циганські. Співала довго, врешті замовкла і глянула на Штайнера. Світло лампіонів відбилось у її очах.

— Співай іще, — сказав Штайнер.

Ліло взяла кілька акордів. Потім замугикала одну за одною простенькі монотонні мелодії, з яких часом виривалися гучніші слова, мов птахи з мороку широких степів, — пісні кочівлі, чуткого сну в шатрах, і здавалося, наче й їхній фургон у хисткому світлі паперових ліхтариків обернувся на шатро, нашвидкуруч напнуте серед ночі, наче й їм завтра вирушати далі.

Рут сиділа перед Керном, спираючись плечима на його високо підібгані коліна, і його грів м'який теплий дотик її спини. Голову вона відкинула назад, на його руки, і тепло її вливалося через них йому в кров, знесилюючи його невідомим досі жаданням. Щось темне ломилося йому в душу і рвалося з неї, і було воно в ньому самому, і в грудному жагучому голосі Ліло, і в диханні ночі, й у бентежному плині його думок, і в тій осяйній хвилі, що раптом підняла й понесла його кудись. А голівка дівчини довірливо лежала в його складених чашею долонях.

* * *

Коли Керн проводжав Рут, у Пратері було вже тихо. Павільйони стояли запнуті сірим брезентом, шум натовпу змовк, над недавнім галасом та штовханиною, ляскотом пострілів у тирах та верещанням на гойдалках знову беззвучно піднявся ліс, поховавши під собою строкате й сіре струп'я балаганів.

— Ти вже хочеш додому? — спитав Керн.

— Сама не знаю… Ні, не хочу.

— Давай погуляємо ще. Походимо гаєм. Мені зараз хочеться, щоб "завтра" не настало ніколи.

— І мені. Завтра ж знову буде страх і непевність. А тут так гарно!

Вони йшли крізь темряву, загорнені в м'яку тишу, наче в невидиму вату. Дерева стояли над ними непорушні, навіть листя не шелестіло.

— Може, лише ми одні зараз не спимо…

— Навряд… Поліцаї завжди лягають пізніше за всіх.

— Тут поліцаїв немає. Жодного. Це ж ліс. Як приємно тут іти! Власних кроків не чутно.

— Справді, нічого не чути…

— Е, ні, тебе я чую. А може, себе самого? Я вже не можу собі уявити себе без тебе.

Вони йшли і йшли. Було так тихо, аж у вухах дзвеніло — неначе тиша затаїла віддих і чекала з далини чогось страхітливо чужого.

— Дай мені руку, — сказав Керн. — А то мені страшно: що як тебе раптом не стане?

Рут пригорнулася до нього. Її волосся лоскотало йому щоку.

— Рут, — сказав він, — я знаю, це просто крихітка взаємності серед тривоги й порожнечі. Але для нас це, либонь, важить більше, ніж деякі речі, що їх називають гучними словами.

Рут припала щокою до його плеча. Вони трохи постояли так.

— Ти знаєш, Людвігу, — промовила дівчина, — мені часом хочеться, щоб нічого більш не було… Хочеться отак просто впасти на землю й згаснути.

— Ти стомилася?

— Ні, ні… Я не стомлена. Я ладна все життя так іти. Тут так м'яко ступати… І не б'єшся ні об що.

Знявся вітер. Листя над їхніми головами зашуміло. Кернові впала на руку тепла дощова крапля. Друга черкнула по щоці. Він глянув угору.

— Дощ починається, Рут.

— Справді…

Краплі посипались рясніше.

— Накинь мій піджак, — сказав Керн. — Мені байдуже, я звичний.

Він угорнув плечі дівчини в піджак, ще теплий теплом його тіла, і на серці в Рут стало зненацька спокійно-спокійно.

Вітер стих. Ліс немовби на мить притамував дух; потім темряву прорізала беззвучна біла блискавка, дрібно заторохтів грім, і дощ раптом линув як з відра, неначе блискавка продерла небо.

— Побігли! — гукнув Керн.

Вони кинулись до каруселі, що, обвішана брезентом, невиразно чорніла в нічній темряві, мов якийсь розбійницький замок. Керн підняв з одного боку брезент, вони обоє залізли всередину й стали, важко дихаючи, ніби накриті велетенським чорним барабаном, у який безперестану бив барабанщик-дощ.

Керн ухопив дівчину за руку й повів за собою. Очі їхні скоро звикли до темряви. Перед ними примарно здіймалися чорні силуети здиблених коней; олені закам'яніли у своєму вічному зачарованому бігові; розгорнули крила лебеді, сповнені таємничого сподівання; і, ще темніші серед темряви, спокійно височіли могутні спини слонів.

— Іди сюди! — Керн потяг Рут до однієї з гондол, назбирав по сидіннях плюшевих подушок і вимостив ними дно. Потім стяг з одного слона гаптований золотом чепрак.

— От маєш тепер покривало, мов яка принцеса.

Надворі протягло розкочувався грім. Спалахи блискавок кидали тьмаве, бліде світло в теплий морок шатра, і щоразу з пітьми виринали гіллясті роги та цяцькована збруя на тваринах, що виступали поважно й мирно у своєму вічному колі, мов неясне, далеке видиво заклятого раю. Керн бачив бліде обличчя Рут, темні очі; укриваючи дівчину, він відчув під рукою її груди — такі ж незнані, чужі, такі ж дивно наснажені, як тієї пам'ятної ночі в готелі "Бристоль", у Празі.

Гроза швидко насувалася. Грім глушив торохтіння дощу по туго нап'ятому брезентові, з якого потоками струміла вода; від його ударів аж земля двигтіла. І раптом у лункій тиші після останнього, найсильнішого струсу карусель зрушилась і почала поволі обертатись — повільніше, ніж удень, ніби неохоче, ніби з якогось таємного примусу. Музика теж звучала повільніше, ніж удень, і химерно переривалась паузами. Зробивши півоберта, карусель спинилась; замовкла й шарманка; немов розсипавшись від утоми, і тільки дощ усе шелестів — найпредковічніша колискова пісня у світі.

ЧАСТИНА ДРУГА

10

Безлюдний майдан перед університетом зализало полудневе сонце. Небо було ясне, синє, над дахами снувала метушлива зграйка ластівок. Керн стояв по другий бік майдану й чекав на Рут.

З широких дверей університетського корпусу вийшли перші студенти й почали спускатися сходами. Керн витягнув шию, шукаючи очима коричневий беретик Рут. Вона завжди виходила одна з перших. Але сьогодні її чомусь не було. Та й потік студентів раптом урвався, і дехто з тих, що вже були вийшли, повернув назад. Певно, там щось сталося.

Зненацька, ніби виштовхнутий вибухом, із дверей валонув цілий гурт студентів. Бійка! До Керна долетіли вже й вигуки:

— Геть євреїв!

— Бий кривоносих!

— У Палестину їх!

Керн швидко перейшов майдан і став під правим крилом будівлі. Потрапляти в колотнечу йому ні в якому разі не можна було, але він хотів триматись якомога ближче, щоб визволити Рут, якщо буде треба.

Група студентів-євреїв, чоловік тридцять, намагалися прорватись: вони збилися тісною купкою і проштовхувалися сходами вниз. Десь так душ зі сто інших, вимахуючи кулаками, напирали на них з усіх боків.

— Розколоти їх! — горлав високий чорнявий молодик, більш схожий на єврея, ніж будь-хто з оточеного гурту. — Поодинці їх обробляти!

Кільканадцять напасників на чолі з ним, дико горлаючи, вклинились поміж євреїв і стали оддирати їх по одному та штовхати до гурту своїх спільників, які одразу ж накидалися на них з кулаками та палицями.

Керн тривожно шукав поглядом Рут. Не бачачи її серед оточених, він сподівався, що дівчина, лишилась в університеті. На сходах біля дверей стояло вже тільки двоє професорів. Один, рожевощокий, із сивою, розділеною надвоє бородою, як у цісаря Франца-Йосифа, усміхаючись, потирав руки, а другий — кощавий, суворий — з незворушним обличчям дивився на бійку.

З того боку майдану надбігло кілька поліцаїв. Перший зупинився неподалік від Керна й сказав до двох інших:

— Стійте! Не втручайтесь!

Ті теж спинилися.

— Євреї? — спитав один із них.

Перший ствердно кивнув. Помітивши Керна, він пильно поглянув на нього, Керн удав, ніби нічого не чує; неквапливо вийняв сигарети, закурив і з байдужим виглядом одійшов на кілька кроків убік. Поліцаї стояли, поскладавши руки на грудях, і зацікавлено дивились на бійку.

Із колотнечі вирвався низенький студентик-єврей, постояв якусь мить, кліпаючи очима, немов засліплений, потім угледів поліцаїв і кинувся до них:

— Чого ж ви стоїте! Поможіть! Швидше! Адже повбивають!

Поліцаї витріщили на нього очі, мов на якусь комаху. Жоден із них не відповів ні слова. Студентик якусь хвилину безтямно дивився на них, тоді мовчки повернувся й пішов назад, до натовпу. Та не ступив він і десяти кроків, як звідти вискочили двоє студентів і налетіли на нього.

— Ах ти, жидисько! — гукнув передній. — Справедливості захотілося! Ось тобі, маєш!

І з виляском ударив студентика в обличчя. Той упав, почав був підводитись, та другий напасник ударом ноги в живіт знову звалив його. Потім вони вдвох схопили його за ноги й поволокли, наче лантух, по бруку. Марно маленький студентик чіплявся руками за каміння. Його побіліле лице, звернене до поліцаїв, було схоже на маску жаху. Із чорного отвору розтуленого рота стікала на підборіддя цівочка крові. Але він не кричав.

У Керна пересохло в роті. Його поривало кинутись на цих двох погромників, але він знав, що поліцаї поглядають на нього, тому, ціпеніючи від люті, змусив себе відійти в другий кінець майдану.

Студенти протягли свою жертву зовсім близько повз нього. Вони сміялися, блискаючи білими зубами, і в їхніх обличчях не було ані сліду злості. Ті обличчя просто світилися щирою, невинною радістю, наче хлопці брали участь у якійсь спортивній грі, а не тягли по бруківці скривавлену людину.

Але тут з'явилася поміч. Високий білявий студент, який досі тримався осторонь бійки, бридливо скривився, побачивши, як повз нього тягнуть малого студентика; він трохи підсмикнув рукава піджака, повільно ступив кілька кроків уперед і двома різкими, замашними ударами повалив на брук мучителів малого. Відтак ухопив за комір виваляного в поросі студентика, поставив його на ноги й буркнув:

— Ну, вшивайся! Та швидко!

Потім так само неквапливо, наче в задумі, рушив до розлюченого стовписька. Нагледівши чорнявого заводія, він правою рукою так страхітливо вгатив йому в перенісся, а лівою — майже невловимим рухом — у підборіддя, що той гепнувся додолу, мов колода.

Цієї миті Керн помітив Рут.