Люби ближнього твого - Сторінка 52

— Усі інші, як і досі, блукають світом. Тільки ще більше стало нашого брата.

Мариль налив коньяку собі у склянку, на якій стояв напис: "Gare de Lyon ". Він завжди носив ту склянку з собою як згадку про перший арешт. Вихилив її одним духом, потім сказав:

— Повчальна хроніка! Смерть індивідууму! Колись у стародавніх греків мислення вважалось відзнакою. Пізніше воно стало просто щастям. А ще пізніше — хворобою. Тепер це — злочин. Історія культури — це історія страждань її творців.

Штайнер усміхнувся до нього. Мариль усміхнувся у відповідь. Цієї миті знадвору долинув церковний дзвін. Штайнер оглянув усі обличчя навколо столу — численні маленькі долі, що їх зігнав сюди вітер фортуни, — й підняв свою чарку.

— Дідусю Мориц! — почав він. — Королю бродяг, останній нащадку Агасфера, вічний емігранте, ми вітаємо тебе! Дідько його знає, що принесе нам новий рік! Хай живе нелегальний легіон! Ну, будьмо: поки живі — не помрем!

Мориц Розенталь кивнув, підняв свою чарку в бік Штайнера й випив. У глибині кімнати хтось засміявся. Потім усе стихло. Люди збентежено перезиралися, наче їх спіймали на чомусь непристойному. З вулиці долинали вигуки. Тріщали ракети феєрверку. Гучно лунали сирени таксі. На балконі по той бік вулиці якийсь маленький чоловічок у жилетці, без піджака, запалив на шальці бенгальський вогонь. Засяяли фасади будинків. Зелене світло затопило кімнату Едит Розенфельд, і вона стала невпізнанною — неначе то вже була не кімната в паризькому готелі, а каюта потонулого корабля глибоко на дні моря.

* * *

Актриса Барбара Кляйн сиділа за столиком у самому кутку "катакомб". Було вже пізно, й горіли тільки дві електричні лампочки над дверима. Барбара сиділа в кріслі під пальмами й коли відхилялась до спинки, пальмове листя, наче жорсткі закляклі руки, чіплялося за її волосся. Вона щоразу відчувала цей дотик і здригалась — проте не мала вже сили підвестися й пересісти на інше місце.

З кухні було чути брязкіт посуду і жалібні звуки акордеона по радіо. "Станція Тулуза, — майнуло в голові Барбари Кляйн. — Станція Тулуза… Новий рік. Я стомилася. Станція Тулуза… Не хочу більше жити. Станція Тулуза… Що їм усім відомо про те, як людину втомлює життя? Я не п'яна, — думала вона. — Я лише стала повільніше думати. Думки ледве повзуть, як мухи восени, передчуваючи смерть. Смерть росте в мені, наче буйне дерево. Вона розростається, як дерево з кровоносних судин, що поволі замерзають. Хтось дав мені чарку коньяку. Той, кого всі звуть Мариль, чи той другий — він потім вийшов. Щоб я зігрілась… Але я навіть змерзла. Я просто не відчуваю сама себе…"

Немов крізь скло вона побачила, як до неї хтось підходить. Ось він наблизився, вона бачить його краще, але між ними все ще ніби скляна стіна. Тепер вона впізнала його: це той самий, що сидів поруч неї в кімнаті Едит Розенфельд. У нього невиразне обличчя, боязкі очі за великими скельцями окулярів, трохи скривлені уста й неспокійні руки, він шкутильгає — але тепер прошкутильгав крізь шибку, яка стиха брязнула й позаду нього знову зійшлася докупи, ніби желе з рідкого скла.

Вона довго не розуміла того, що він казав їй. Бачила, як він, шкандибаючи, пішов од неї, наче поплив геть, потім повернувся й сів поряд; вона пила те, що він дав їй, і не відчувала власних ковтків. У вухах щось ніжно шуміло, і крізь той шум долинав голос, окремі слова, марні, безглузді слова, здалеку, ніби з протилежного берега річки. А потім не стало й тієї людини, що сиділа перед нею, схвильована, з червоними плямами на вилицях, — лишилось тільки щось жалюгідне, щось рухливе, нещасне, мов побитий пес, воно чогось благало своїми зацькованими й жагучими очима, то був якийсь звір, замкнений у клітці самотності, у клітці зі скла, "Станції Тулуза" й чужої ночі.

— Так… — несвідомо повторювала вона. — Такій хотілося, щоб він пішов геть і лишив її саму, хоч на мить, на кілька хвилин, на часточку тієї вічності, яка чекала на неї, — проте він уже підвівся, став перед нею, нахилився над нею, взяв її за руку, підвів на ноги й потяг за собою, і вона ніби брела скляним болотом, слідом за ним, а потім почалися сходи, м'які сходи, що хапали її за ноги, далі — двері, і світло, й кімната…

Вона сиділа на своєму ліжку з таким почуттям, що більше їй уже не встати. Думки не корились їй, розбігалися. Ніщо в неї не боліло. Відбувався лише беззвучний розпад — так переспілі плоди падають у тиші осінньої ночі з нерухомого дерева. Вона подалась головою вперед, глянула на вичовганий килимок на підлозі, наче там мали лежати плоди, потім підвела голову — хтось пильно дивився їй в очі.

То були чужі очі, вони визирали з-під м'якого волосся, чуже, худе обличчя витяглось їй назустріч, наче маска, — у неї пробіг мороз по шкірі, вона затремтіла й ніби прокинулась, повертаючись із далекого небуття, і раптом побачила, що то її обличчя, воно дивилось на неї з люстра.

Вона поворухнулась. І тут побачила того самого чоловіка: він стояв на колінах біля її ліжка в якійсь химерно-смішній позі й тримав її за руки. Вона висмикнула руки.

— Чого вам треба? — сердито спитала. — Чого вам треба від мене?

Чоловік спантеличено дивився на неї.

— Але ж ви… адже ви сказали, що мені можна піти з вами…

Її знову змагала втома.

— Ні… — прошепотіла вона. — Ні…

І знову полилися слова. Слова про нещастя і горе, про самотність і страждання, слова, надто гучні слова, але хіба ж є звичайні, буденні слова для тої буденщини, яка пожирає людину і стирає її на порох? І про те, що йому завтра виїздити звідси, і що він іще ніколи не кохав жінки, і про свій страх, і про свою ваду, яка паралізує його волю, робить несміливим і смішним: зламана ступня, всього лише ступня; і про свій розпач, про надію саме цієї ночі… — адже вона завжди поглядала на нього, і він сподівався…

Вона поглядала на нього? Не пам'ятає такого. Тепер вона лише знала, що це її кімната і що вона вже більше не вийде звідси, і що все інше — туман, і не більше.

— Для мене це означає нове життя! — шепотів чоловік біля її колін. — Усе для мене зміниться тоді — зрозумійте ж мене! Я не буду почуватись ізгоєм…

Вона нічого не розуміла. Поглянула знову в дзеркало. Там сиділа, схилившись, Барбара Кляйн, актриса, двадцяти восьми років, незаймана дівчина, що берегла себе для мрії, яка так і не прийшла, а тепер втратила останню надію і дійшла до кінця свого життя.

Вона тихо підвелася, не одриваючи очей від образу в дзеркалі. Подивилась-подивилась, потім усміхнулась йому, і на мить у її очах спалахнуло щось схоже на іронію чи похмурий глум.

— Ну, що ж… — стомлено мовила вона, — нехай так…

Чоловік занімів, пожираючи її очима й не вірячи собі. А вона вже

не зважала на нього. Несподівано все стало надто важким. Сукня стискувала її, мов панцир. Вона скинула її на підлогу. Скинула важкі черевики і впала сама, своїм важким, схудлим тілом, а під нею розросталось ліжко, стало велетенським і прийняло її в свої обійми, наче м'яка, біла могила…

Вона ще почула, як клацнув вимикач, як шурхотіла одежа. Потім насилу розплющила очі. В кімнаті стояла пітьма.

— Світло! — простогнала вона в подушку. — Нехай горить світло!

— Хвилиночку! Будь ласка, лише одну хвилинку! — збентежено, хапливо озвався чоловік. — От тільки… прошу вас, розумієте…

— Хай світло горить… — повторила вона.

— Так-так, звичайно… зараз… тільки ж…

— Бо потім так довго ще буде пітьма… — пробурмотіла вона.

— Так-так, правда… зимові ночі такі довгі…

Вона почула, як знову клацнув вимикач. На закритих повіках відчула знову світло, ніжні рожеві сутінки. Потім відчула чуже тіло. На мить усе в ній зіщулилось, вона здригнулася — потім усе стало байдуже: мине, як і все інше, однаково кінець…

* * *

Вона поволі розплющила очі. Перед її ліжком стояв незнайомий їй чоловік. Пригадалося щось схвильоване, жалюгідне, благальне — а те, що вона побачила зараз, було зовсім інше: розпалене, відкрите обличчя сяяло ніжністю й щастям.

На мить вона затримала на ньому погляд.

— А тепер ідіть звідси, — сказала потім. — Прошу вас, ідіть…

Чоловік поворухнувся. Потім знову полилися слова, швидко, наче з фонтана. Спершу вона нічого не розуміла. Він говорив надто швидко, а вона відчувала лише порожнечу. І тільки хотіла, щоб він пішов геть. Далі дещо збагнула — що він був у розпачі й гинув, а тепер усе змінилось. І тепер до нього повернулась мужність, саме тепер, коли його висилають із Франції…

Вона кивнула, щоб він замовк.

— Прошу вас… — прошепотіла.

Він замовк.

— Ідіть уже, — сказала вона.

— Іду…

Вона лежала, наче розбита, під ковдрою, її погляд стежив за чоловіком, що йшов до дверей. Остання людина, яку вона бачить у житті… Вона лежала тихо-тихо, якось дивно заспокоєна — уже ніщо більше її не обходило.

Чоловік зупинився біля дверей. Трохи повагався, потім обернувся до неї.

— Скажи мені ще хоч слово, — мовив він. — Чи ти… чи ти це тільки так… з жалю… більше з жалю до мене… чи…

Вона глянула йому в обличчя. Остання людина. Останній клаптик життя.

— Ні… — над силу вимовила вона.

— Не з жалю?

— Ні.

Чоловік заціпенів біля дверей. Чекав, затамувавши віддих.

— Що?.. — спитав він так тихо, ніби боявся впасти у прірву.

Вона все ще дивилась на нього й була на диво спокійна. Останній шматочок життя…

— З любові… — мовила вона.

Чоловік біля дверей мовчав. У нього був такий вигляд, ніби він ждав удару кілком по голові, а тут опинився в обіймах. Він не ворушився, а все ж, здавалося, зростав на очах.

— Боже мій… — простогнав він.

Раптом їй стало страшно, що він може знову підійти до неї.

— А тепер іди вже, — мовила вона. — Я дуже стомилась… Так…

Більше вона не чула, що він сказав. Знесилена до краю, вона заплющила очі. А згодом знову побачила двері, голі, зачинені; вона була сама й уже забула про нього.

Якийсь час вона лежала непорушно. Побачила своє обличчя в дзеркалі й усміхнулась йому — стомлено й ніжно. У голові все прояснилося. "Барбара Кляйн, — майнула думка. — Актриса… І саме в перший день нового року. Актриса… Але хіба цей день відрізняється чимось од інших?"

Глянула на свій годинник, що лежав на нічному столику. Вона завела його вчора. Отже, цокатиме цілий тиждень. Поглянула на лист поруч. Жахливий лист — у ньому смерть.

Дістала з шухляди маленьке лезо бритви.