Люби ближнього твого - Сторінка 53

Затиснула його між великим та вказівним, пальцями й натягнула на голову ковдру, їй і не боляче. Хазяйка буде лаятись завтра. Але в неї немає нічого іншого. Вероналу теж. Вона втопила обличчя в подушку. Стало ще темніше. І тут воно долинуло знову. Десь іздалеку. "Станція Тулуза". Усе ближче, ближче. Гримить безбарвний голос. Безодня… Вона сповзає в безодню. Дедалі швидше й швидше. Потім — лише вітер…

19

Мариль зайшов до їдальні.

— Штайнере, тебе там якийсь на вулиці питає.

— Кого йому: Штайнера чи Губера?

— Штайнера.

— А ти спитав, чого йому треба?

— Авжеж. Про всяк випадок. — Мариль багатозначно глянув на Штайнера. — У нього є для тебе лист із Берліна.

Штайнер різко відштовхнув свій стілець назад.

— Де він?

— На тому боці, біля румунського павільйону.

— Не схоже на шпига чи щось подібне?

— На вигляд — ні.

Вони вдвох вийшли на вулицю. Під голими деревами чекав чоловік десь так років п'ятдесят.

— Ви Штайнер? — спитав він.

— Ні, — сказав Штайнер. — А хіба що?

Чоловік окинув його поглядом.

— У мене є для вас лист. Од вашої дружини: — Він вийняв із течки конверт і показав Штайнеру. — Цей почерк вам, певно, знайомий?

Штайнер як міг намагався бути спокійним, але всередині все ніби повідривалося, все тремтіло, поривалося назовні. Він не міг підвести руку — боявся, що вона відірветься й полетить.

— А звідки ви знаєте, що Штайнер має бути в Парижі? — спитав Мариль.

— Листа доставили з Відня. Туди його привіз один чоловік із Берліна. Потім він спробував розшукати вас і прочув, що ви в Парижі. —

Незнайомий показав і другий конверт. На ньому великими літерами було написано рукою Ліло: "Йозеф Штайнер, Париж". — Крім цих, він прислав мені й інші листи. Вас я шукаю вже кілька днів. Нарешті в кафе Мориса мені сказали, що вас можна знайти тут. Вам не обов'язково признаватися, що ви Штайнер. Я знаю, треба бути обережним. Тільки візьміть листа. Я хочу збутися його.

— Це для мене, — сказав Штайнер.

— Ну й добре.

Чоловік віддав йому листа. Штайнер мусив зробити зусилля, щоб узяти його до рук: не такий він був, як усі, — важчий за всі листи у світі. Та коли відчув між пальцями конверт, його вже можна було вирвати в нього тільки з рукою.

— Спасибі, — сказав Штайнер тому чоловікові. — Чимало ви мали з ним клопоту.

— Нічого, коли ми вже одержуємо пошту, то це настільки важливо, що варто й пошукати людину. Добре, що я вас таки знайшов.

Чоловік попрощався й пішов собі.

— Марилю… — мовив Штайнер, ледве стримуючи себе. — Це від моєї дружини! Перший лист! Що ж це може означати?! Адже вона не повинна була писати!

— Ну, розкривай уже…

— Зараз. Посидь тут. От казус, що ж там могло статися?

Він розірвав конверт і став читати. Сидів, наче скам'янілий, поки не дочитав до кінця; та поступово лице його змінювало свій вираз. Воно зблідло і неначе запало. Жовна випнулись, набрякли жили.

Прочитавши, він опустив руку з листом і довго сидів мовчки, втупивши очі в землю. Потім поглянув на дату.

— Десять днів уже… Вона лежить у лікарні. Десять днів тому ще була жива…

Мариль мовчки, з чеканням дивився на нього.

— Пише, що її вже не врятувати. Тому й послала цього листа. Тепер, мовляв, уже однаково… А що з нею — не пише. Тільки написала… ти розумієш? Написала, що це її останній лист…

— А в якій лікарні вона лежить? — запитав Мариль. — Про це вона пише?

— Пише.

— Ми зараз же подзвонимо туди. Прямо до лікарні. Під якимось іншим прізвищем.

Штайнер, трохи заточуючись, підвівся.

— Я мушу їхати туди.

— Спершу подзвони. Ходімо, зараз поїдемо у "Верден".

* * *

Штайнер замовив розмову. Через півгодини задеренчав телефон, і він зайшов у кабіну, як у темну шахту. А коли вийшов звідти, то весь був мокрий від поту.

— Вона ще жива, — сказав він.

— Ти говорив з нею? — запитав Мариль.

— Ні, з лікарем.

— А своє прізвище назвав?

— Ні, я назвався просто родичем. Її оперували. Але врятувати вже не можна. Проживе ще три, щонайбільше чотири дні, сказав лікар. Тому-то вона й написала. Не сподівалася, що я так скоро одержу листа. От прокляття!

Штайнер усе ще тримав листа в руці й озирався довкола, наче вперше бачив брудний вестибюль "Вердена".

— Марилю, я поїду сьогодні ввечері.

Мариль витріщився на нього.

— Ти що — збожеволів? Подумай, — тихо додав потім.

— Ні. Через кордон мене пропустять. Адже в мене є паспорт.

— Той паспорт нічого тобі не допоможе, коли вже будеш там. Та ти й сам це добре знаєш!

— Знаю.

— Тоді ти розумієш і те, що означає поїхати туди!

— Розумію.

— Ти ж напевно загинеш.

— Я й так загину, коли вона помре.

— Це неправда! — Мариль раптом закипів гнівом. — Те, що я тобі скажу, Штайнере, звучить жорстоко, але я раджу тобі: напиши їй, телеграфуй, але сам не їдь туди.

Штайнер, не слухаючи, хитав головою. Навряд чи й чув він останні слова Мариля. Мариль схопив його за плечі.

— Ти вже не можеш їй допомогти. Навіть коли й поїдеш, то не зможеш.

— Зате побачу її.

— Але ж, друже, вона вжахнеться, побачивши тебе. Якби ти спитав її думки зараз, вона все зробила б, аби ти лишився тут.

Штайнер дивився на вулицю, нічого не бачачи. Раптом круто повернувся до друга.

— Марилю! — сказав він. — Поки що вона — все, що в мене є на світі, вона жива, вона ще дихає, вона бачить очима, думає, я ще стою в її пам'яті, — а через кілька днів вона помре, нічого не лишиться від неї, тільки чужий, зотлілий труп, — але тепер вона ще є, вона живе, ще кілька днів, останні дні, і я не побуду з нею? Та зрозумій же, я мушу їхати, інакше не може й бути! Нехай провалиться весь світ, якщо я не приїду до неї, та в мене просто серце розірветься, я помру від туги!.

— Не помреш. Ходімо, пошлемо їй телеграму, бери мої гроші, візьми грошей у Керна і телеграфуй їй щогодини, пиши телеграми на цілу сторінку, пиши листи, все, що хочеш, — тільки лишайся тут!

— Ніякої небезпеки нема в тому, що я поїду. У мене є паспорт, і я з ним повернуся сюди.

— Ось не мели мені дурниць! Ти знаєш, як це небезпечно! У них там, проклятих, надто добре все організовано.

— Я їду, — тільки й відповів Штайнер.

Мариль обняв його рукою й хотів повести з собою.

— Ходімо, видудлимо кілька пляшок горілки! Напийся до нестями! Я обіцяю тобі, що буду туди дзвонити через кожні дві-три години.

Штайнер струснув його з себе, наче дитину.

— Облиш, Марилю. Це не допоможе. Я знаю, що ти думаєш. І я тебе розумію, не божевільний же я. Я знаю, чим ризикую, та коли б довелося ризикувати в тисячу разів більшим, я все ж поїхав би, і ніщо мені не стало б на заваді. Невже ти цього не розумієш?

— Та розумію! — уже кричав Мариль. — Звичайно, розумію! Я й сам поїхав би, бувши на твоєму місці!

* * *

Штайнер складав свої речі. Він був нестримний, наче гірський потік, що мчить, зламавши лід. Він ледве міг збагнути, що говорив по телефону з людиною, яка жила в одному домі з Марією; йому здавалось майже незбагненним, що його власний голос звучав так близько від неї із чорної ебонітової слухавки; все йому здавалось нереальним — що він складав свої речі, що мав сісти в поїзд і що завтра міг бути там, де була Марія.

Він кинув кілька потрібних у дорозі речей до валізи й замкнув її. Потім пішов до Рут і Керна. Молодята уже все знали від Мариля і, стривожені, чекали його.

— Діти мої, — почав Штайнер. — Зараз я їду. Довго все це тривало, але я, власне, завжди знав, що так воно буде. Не зовсім так… — додав він. — Але цьому я ще й досі не вірю. Я лише знаю, що це так. — Він сумно й розгублено посміхнувся. — Прощавайте, Рут.

Дівчина подала йому руку. На очах у неї були сльози.

— Я збиралась так багато сказати вам, Штайнере. Але тепер я все забула. Тепер мені тільки дуже сумно. Може, візьмете хоч оце? — Вона подала йому чорний светр. — Тільки сьогодні скінчила.

Штайнер усміхнувся і на мить став таким як завжди.

— Оце якраз до речі, — сказав він. Потім звернувся до Керна: — Прощавай, синку. Часом усе йде страшенно повільно, правда? А часом — страшенно швидко.

— Я не певний, що без тебе й досі жив би на світі, Штайнере, — мовив Керн.

— Авжеж, і без мене жив би. Але це приємно, що ти так кажеш. Це означає, що час минув не зовсім марно.

— Повертайтеся сюди! — сказала Рут. — Більше не можу нічого сказати: повертайтеся до нас. Ми можемо зробити для вас мало, але все, що ми маємо, — ваше. Завжди.

— Добре. Побачимо. Ну, бувайте здорові, дітки. Та будьте завжди обачні.

— Дозволь нам провести тебе до поїзда, — сказав Керн.

Штайнер завагався.

— Мариль проведе мене. А втім — ходімте!

Вони спустилися сходами вниз. На вулиці Штайнер обернувся й поглянув на сірий, облуплений фасад готелю.

— Верден… — пробурмотів він.

— Давай, я понесу твою валізу, — попросив Керн. ^

— Навіщо, хлопчику? Мені й самому тут нічого нести.

— Давай сюди, — сказав Керн, якось криво посміхаючись. — Я ж довів тобі сьогодні по обіді, який я став сильний.

— А довів-таки. Сьогодні пополудні. Як давно це вже було!..

Штайнер віддав йому валізу. Він розумів, що Керн хоче що-небудь

зробити для нього, а не лишалось нічого іншого, як піднести валізу.

Вони прийшли якраз до відходу поїзда. Штайнер зайшов у вагон і опустив раму вікна. Поїзд іще стояв, але Штайнерові здавалось, ніби те вікно вже відокремило його безповоротно від трьох товаришів на пероні. Керн запаленими очима дивився на його суворе, худе обличчя; йому хотілось те обличчя закарбувати в пам'яті на все життя. Штайнер був йому провідником і наставником багато місяців; усім своїм гартом він завдячував Штайнеру. І тепер-от він бачив, як ця людина, витримана й спокійна, добровільно йде назустріч своїй загибелі; адже ніхто з них не сподівався на таке чудо, щоб Штайнер повернувся.

Поїзд рушив. Ніхто не промовив і слова. Штайнер повільно підняв руку. А ті троє стояли на пероні й дивились, поки останній вагон сховався за поворотом.

— Прокляте життя! — нарешті хрипко озвався Мариль. — Ходімо, я мушу випити чарку. Я не раз бачив, як люди вмирають, але на моїх очах іще ніхто не вчинив самогубства.

Вони повернулись до готелю. Молодята пішли в кімнату Рут.

— Рут, — мовив Керн по хвилі, — якось раптом стало ніби порожньої холодно: наче вимерло все місто.

* * *

Увечері вони провідали дідуся Морица. Тепер він лежав у ліжку і вже не міг ходити.

— Сідайте, дітки, — запросив він. — Я уже все знаю.