Людина, що спокусила Гедліберг - Сторінка 8

- Марк Твен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І знову проспівали чотиривірш на мотив арії з "Мікадо", закінчивши його трохи інакше:

Один там лиш символ, і край!..

Настала тиша. Потім почувся голос:

– А кому ж дістанеться торбина?

Кушнір (ущипливо). Це вирішити неважко. Гроші треба поділити порівну між вісімнадцятьма "Непідкупними", кожен з яких дав стражденному незнайомцеві по двадцять доларів, та ще й цінну пораду на додачу. Щоб пропустити повз себе цю довгу процесію, незнайомцеві потрібно було принаймні двадцять дві хвилини. Загальна сума внесків – триста шістдесят доларів. Тепер вони, звісно, хочуть одержати свої грошики назад – разом з відсотками. Всього – сорок тисяч доларів.

Численні голоси (глузливо). Правильно! Поділити! Згляньтеся на бідних, не мучте нещасних!

Голова. Тихше! Пропоную заслухати останній документ. Ось що в ньому сказано: "Коли претендентів не буде (збори відповіли дружним стогоном), розв’яжіть торбину й передайте гроші на схов найвидатнішим громадянам міста Гедліберга (вигуки: "Ого!"), щоб вони їх на свій розсуд витратили на підтримання шляхетної репутації вашої громади – репутації, що грунтується на непідкупній чесності ("Ого!"), якій імена та діяння цих громадян нададуть нового блиску". (Бурхливий вибух глузливих оплесків). Здається, все. Ні, ще постскриптум: "Громадяни Гедліберга! Не намагайтеся відгадати задану вам загадку – відгадати її неможливо. (Сильне хвилювання). Не було ні бідолашного чужинця, ні милостині в двадцять доларів, ні напутніх слів. Все це вигадки. (Загальний гомін подиву й захвату). Дозвольте мені розповісти вам одну історію,– це забере небагато часу. Якось я був проїздом у вашому місті, і мене тяжко й зовсім незаслужено образили. Інший на моєму місці вбив би одного чи двох з вас – і на тому б заспокоївся, але, як на мій смак, то була б надто ординарна помста, та ще й недостатня, бо мертві не страждають. Вбити вас усіх я не міг, та й не могло б це задовольнити людину з такою вдачею, як у мене. Я хотів би заподіяти шкоди кожному чоловікові в цьому місті і кожній жінці, але збавити не тіло їхнє і майно, а їхню пиху – найвразливіше місце всіх слабких та дурних людей. Отже, я замаскувався, повернувся сюди й почав вивчати вас. Гра була легка. У вас була давня репутація чесного міста, і, звісно, ви пишалися нею – то був скарб із скарбів, зіниця вашого ока. Але досить мені було завважити, що ви дбайливо й ретельно уникаєте і намагаєтеся усунути зі шляху дітей ваших усі спокуси,– я вже знав, як саме я здобуду перемогу. Вам, простакам, невідомо, що найвразливіша з усіх вразливих речей – це чеснота, не загартована на вогні. Я склав план, склав список імен. Мій план полягав у тому, щоб спокусити непідкупний Гедліберг, зробити брехунами й злодіями якусь півсотню бездоганних чоловіків і жінок, які зроду в житті не промовили жодного брехливого слова, не вкрали жодного цента. Я боявся Гудсона. Він і народився, і виховувався не в Гедліберзі. Я боявся, що коли я почну проводити в життя свій план, почну розсилати свої листи, ви скажете: "Гудсон – єдина людина між нами, яка могла б подати бідоласі двадцять доларів" – і не підете на мою принаду. Але бог прибрав Гудсона; тоді я зрозумів, що план мій – здійсненний, і почав розкидати свої тенета. Можливо,– гадав я,– мені не впіймати всіх тих людей, яким я розсилаю вигадану таємницю, але впіймаю більшість їх, коли я справді розгадав природу Гедліберга. (Голоси: "Правильно! Він упіймав їх усіх!") Я був певен, що ці людці не захочуть розминутися з картярськими грішми. Сподіваюся, що мені на віки вічні пощастило приборкати вашу пиху й навіяти на Гедліберг нову славу, яка теж довіку залишиться за ним і прогримить на ввесь світ. Якщо мені пощастило – відкрийте торбинку і створіть Комітет пропаганди та охорони репутації Гедліберга".

Ураган голосів. Відкрийте торбину! Відкрийте торбину! Всі вісімнадцятеро вперед! Комітет пропаганди традицій! Вперед, непідкупні!

Голова розкрив торбину, витяг звідти жменю чималих жовтих блискучих кружалець, зважив їх на долоні, пильно приглянувся до них...

– Друзі, це просто позолочені свинцеві кружечки!

Громовий вибух радощів був відповіддю на цю новину, а коли голоси трохи вщухли, кушнір гукнув:

– Право старшинства в цій справі належить містерові Вілсону. Він – голова Комітету пропаганди традицій. Я пропоную, щоб він виступив наперед і одержав гроші.

Сотні голосів. Вілсон! Вілсон! Вілсон! Промову! Промову!

Вілсон (голосом, що тремтів від люті). Дозвольте мені сказати, і заздалегідь вибачте мені: "Хай будуть прокляті ці гроші".

Голос. А ще баптист!

Голос. Лишається сімнадцятеро "Символів". Вперед, панове, одержуйте свої гроші!

Настала пауза,– відповіді не було.

Лимар. Пане голово, у нас від усієї недавньої аристократії лишилася єдина чиста душа. Вона терпить нестатки й заслуговує на допомогу. Я пропоную доручити Джекові Голідею зараз пустити з аукціону всі оці позолочені двадцятидоларові монети й одержану таким чином суму віддати єдиній праведній людині, яку Гедліберг щиро шанує,– Едвардові Річардсу.

Пропозицію було ухвалено з великим ентузіазмом, собака теж був за неї. Лимар почав з долара, громадяни міста Брікстона та представники Барнема розпочали запеклу боротьбу. Присутні гучно вітали кожну надбавку. Збудження щохвилини зростало, присутні в запалі все сміливіше давали нову ціну, і вона стрибнула від долара до п’яти, далі до десяти, до двадцяти, до п’ятдесяти, до ста, далі...

На початку аукціону Річардс тужливо прошепотів своїй дружині:

– О Мері, чи можемо ми таке дозволити? Це... це... розумієш... Це визнання чеснот... свідчення чистоти характеру... і... і чи можемо ми дозволити?.. Чи не краще мені встати і... Мері, що нам робити?.. Як ти гадаєш?..

Голос Голідея. П’ятнадцять доларів!.. П’ятнадцять доларів за торбину... Двадцять!.. Ага, дякую... Тридцять... Дякую ще раз... Тридцять, тридцять... Здається, я не помилився, сорок? Сорок! Більше, панове, більше!.. П’ятдесят. Дякую, благородний римлянине! П’ятдесят... п’ятдесят! Сімдесят!.. Дев’яносто... Чудово! Давайте більше, більше!.. Сто двадцять... Сто сорок. Дуже добре!.. Півтораста!.. Двісті!.. Чудово! Чи я правильно почув – дв... Дякую! Двісті п’ятдесят!..

– Нова спокуса, Едварде,– я вся тремчу... Нам тільки-но пощастило уникнути лиха. Це повинно застерегти нас від...

– Мені почулося шістсот?.. Дякую!.. Шістсот п’ятдесят, шістсот п’я... Сімсот.

– І все-таки, Едварде, подумай... Ніхто не підо...

– Вісімсот доларів!.. Ура! Хто дає дев’ятсот?.. Містер Парсонс, мені почулося... Дякую... Дев’ятсот!.. Ця чудова торбина з чистим свинцем коштує всього дев’ятсот доларів, позолота й усе... Що? Тисяча?.. Красненько вам дякую!.. Хтось сказав тисячу сто?.. Торбина, найзнаменитіша на всі Сполу...

– О Едварде (чути ридання в голосі), ми такі бідні!.. Але... Але... Роби як знаєш... як знаєш.

І Едвард зійшов з прямого шляху... тобто залишився на тому самому місці, вже не дослухаючись до свого переможеного обставинами сумління.

Тим часом за подіями цього вечора з видимою цікавістю стежив один незнайомець, що мав вигляд аматора-детектива, перевдягненого отаким собі англійським графом з роману. На його обличчі був вираз задоволення, і перебіг його думок зводився приблизно до такого:

"Ніхто з тих вісімнадцятьох не бере участі в аукціоні, і це не гаразд, я мушу вжити якихось заходів, бо інакше вистава втратить драматичну єдність. Вони повинні купити торбину, яку намагалися вкрасти; вони повинні заплатити велику ціну – серед них є й багаті. І ще одне: я помилився, вважаючи, що всі гедлібержці однакові. Людина, що довела мою помилку, повинна одержати винагороду за чийсь рахунок. Бідолашний старий Річардс присоромив мене; він чесна людина... Я не розумію, як це сталося, але правди ніде діти. Він зумів виграти, і виграш належить йому. Так нехай же росте ціна торбини. Він не справдив моїх надій, але... нехай буде так".

Незнайомець далі стежив за ходом аукціону. Після тисячі доларів надбавки почали швидко зменшуватись. Він чекав і стежив. Ось уже один учасник змагання вибув, за ним – другий, третій. Тоді він сам накинув ціну. Коли надбавки впали до десяти доларів, він додав п’ять; хтось накинув ще три долари. Він зачекав хвилинку, накинув п’ятдесят доларів, і торбина дісталася йому за тисячу двісті вісімдесят два долари. В залі вибухнули схвальні вигуки, що враз і змовкли, коли незнайомець підвівся з місця й підніс руку.

– Я хочу щось сказати – власне, хочу просити у вас ласки. Я торгую рідкісними речами і маю зв’язки з особами, що цікавляться нумізматикою, в усіх країнах світу. Я міг би заробити на цій торбині – такій, як вона є, як вона лежить перед вами,– але є спосіб (коли ви на нього погодитеся) зробити кожну з цих свинцевих двадцятидоларових монет такої самої вартості, як монети із справжнього золота і навіть дорожче. Дайте тільки мені свою згоду, і я віддам частину свого зиску вашому містерові Річардсу, чию невразливу чесність так справедливо й щиро визнано сьогодні; його частка становитиме десять тисяч доларів, і я вручу йому гроші завтра. (Бурхливі оплески в залі).

Слова "невразлива чесність" змусили Річардсів густо зашарітися, однак це їм не пошкодило, бувши оцінене як вияв скромності.

– Якщо мою пропозицію буде прийнято більшістю голосів, тобто двома третинами,– я вважатиму це за санкцію вашого міста, і мені більше нічого не треба. Всяка рідкісна річ стає дорожчою, коли має якусь емблему, що підвищує інтерес до неї і звертає на неї увагу. Отже, коли ви дасте мені свій дозвіл вибити на кожній з цих фальшивих монет імена вісімнадцяти добродіїв, які...

Дев’ять десятих аудиторії дружно підвелося зі своїх місць – включаючи і собаку – і пропозицію було прийнято під бурхливі оплески та сміх.

Потім усі посідали, а "символи", за винятком "доктора" Клея Гаркнеса, посхоплювались і почали енергійно протестувати проти такої наруги, загрожуючи, що...

– Я прошу не загрожувати мені,– спокійно сказав незнайомець.– Я знаю свої законні права, і криком мене не візьмеш. (Оплески).

Він сів. "Доктор" Гаркнес вирішив скористатися з нагоди. Він був однією з двох найзаможніших осіб у місті, другою після Пінкертона. Гаркнес мав щось на зразок золотих розсипів.