Мацюсеві пригоди - Сторінка 11

Навіщо нам воювати? Ми хочемо з тобою дружити і негайно повертаємось на свою батьківщину. Чи ти згоден?"

Король Мацюсь погодився. Мир було укладено. Раділи солдати, раділи їхні дружини, матері й діти. Можливо, дехто був незадоволений: той, хто на війні краде й грабує. Проте таких небагато.

Співвітчизники щиро вітали Мацюся, коли він королівським поїздом повертався до столиці. На одній станції Мацюсь попросив затримати поїзд, вийшов з вагона і підійшов до доброї стрілочниці.

— Господине, я завітав до вас на каву,— сказав Мацюсь, посміхаючись.

Дружина стрілочника з радощів не знала, що робити.

— Яке щастя, яке щастя! — примовляла вона, а в самої сльози бриніли на очах.

В столиці на переможця чекав автомобіль, та Мацюсь зажадав білого копя. І церемоніймейстер несказанно зрадів:

— О, який цей Мацюсь розумний! Саме на коні повинен король повертатися з війни, а не на бензині.

Повільно їхав Мацюсь вулицями міста, і з усіх вікон дивилися на нього жителі, а особливо діти.

Діти найбільше кидали йому квітів і найголосніше вигукувало:

— Віват! Хай живе король Мацюсь! Віват, віват, віват!

Мацюсь тримався бадьоро, хоч був дуже втомлений. Наступ, полон, втеча, нарада, знову битва, подорож, а тепер ці крики — все це так стомило Мацюся, що інколи йому в голові паморочилося і в очах щось миготіло. Наче зірки мерехтіли. А тут ще якийсь роззява підкинув у повітря шапку, і вона впала якраз на голову коневі. Кінь був із королівської стайні, породистий і норовистий. Він метнувся вбік, і Мацюсь упав на землю. Його зараз же перенесли в карету й галопом примчали до палацу. Мацюсь нічого собі не ушкодив, навіть не зомлів, а тільки міцно заснув. І спав, спав, спав до самісінького вечора, а потім до ранку й ще до полудня.

— Жерти давайте! Хай вам грець! — гукнув Мацюсь так, що лакеї від страху аж пополотніли.

За хвилину на ліжку, біля ліжка, під ліжком стояло сто полумисків із стравами та ласощами.

— Зараз же заберіть геть усі ці заморські витребеньки! — крикнув Мацюсь.— Я хочу ковбаси з капустою та пива.

Ой лишенько, у королівському буфеті ані шматочка ковбаси! Та, на щастя, капрал палацової охорони позичив.

— Ах ви, мамії, маруди, лежні, пестуни, розтяпаки, дженджики! — викладав Мацюсь усю свою солдатську науку.— Отепер я за вас візьмуся!

Уминає Мацюсь ковбасу, аж за вухами лящить, а сам думає: "Тепер знатимуть, що повернувся справжній король, якого треба слухатись".

Мацюсь передчував, що після звитяжної війни він змушений буде розпочати не менш запеклу боротьбу з своїми міністрами. Ще на фронті до нього докотилися чутки, ніби міністр фінансів кипить од люті.

— Гарний переможець,— казав міністр фінансів.— Чому не зажадав контрибуції? Завжди так було — хто програє, той платить. Благородний? Чудово, хай тепер сам хазяйнує, коли в скарбниці порожньо. Нехай платить фабрикантам за гармати, шевцям за чоботи, постачальникам за овес, горох, крупу. Доки була війна, всі чекали, а тепер — плати, коли нема з чого.

Розлючений був і міністр закордонних справ.

— Відколи світ стоїть, ще не укладали миру без міністра закордонних справ! Що ж я, тільки для вистави? Геть усі сміються з мене.

Міністрові торгівлі фабрикант не давав спокою:

— Плати за фарфорову ляльку.

І в старшого міністра сумління було не зовсім чисте, і префект поліції трохи побоювався, що не дуже розумно пояснив Мацюсеву втечу.

Мацюсь дещо знав, про дещо здогадувався і тепер надумав дати всьому лад. Набридла йому міністерська тяганина. Або вони його слухатимуть, або — геть звідси.

Мацюсь облизнувся, з'ївши ковбасу, сплюнув на килим і наказав вилити на себе цеберко холодної води.

— Це солдатське купання,— сказав він задоволений, насунув на голову корону й рушив до залу засідань. Там був військовий міністр.

— А де решта?

— Вони не знали, що ваша королівська величність бажає з ними радитися.

— Може, вони думали, що після війни я засяду за уроки з іноземним вихователем? А вони робитимуть, що захочуть?.. Під три чорти, вони дуже помиляються... Пане міністр, призначаю нараду на другу годину. Коли ми зайдемо до залу, в коридорі повинен тихесенько зібратися взвод солдатів. Взводний хай чатує під дверима. Як тільки я плесну в долоні, він повинен зайти з солдатами до залу. Вам я можу сказати правду: коли вони спробують зробити так, щоб все було, як і досі, я накажу їх — сто тисяч чортів! — заарештувати. Але це таємниця.

— Слухаю, ваша королівська величність,— вклонився міністр.

Мацюсь зняв корону і вийшов у палацовий сад. Він так давно тут не був.

— Ой, справді,— похопився він,— я зовсім забув про Фелека!

Мацюсь свиснув і зразу ж почув, як закувала зозуля.

— Мерщій, Фелеку, не бійся. Тепер я справжній король, і мені не треба ні перед ким виправдовуватися.

— Еге ж, а що скаже мій батько?

— Скажи батькові, що ти королівський фаворит і я забороняю навіть торкатися тебе хоча б одним пальцем.

— Коли б ваша величність зводили це написати...

— Охоче, ходімо до мого кабінету.

Фелек не став чекати, щоб йому двічі повторювали.

— Пане державний секретар, прошу вас написати, що я призначаю Фелека своїм фаворитом.

— Ваша величність, при дворі досі не було такої посади.

— Досі не було, тепер буде. Така моя королівська воля.

— Може, ваша королівська величність, відкладете написання такого документу до засідання ради міністрів? Чекати недовго, а все ж буде дотримано формальності.

Мацюсь ладен був поступитися, але Фелек непомітно смикнув його за рукав.

— Я вимагаю, щоб документ було написано негайно, хай йому чорт! — гримнув Мацюсь.

Секретар почухав потилицю й написав два документи. На одному було написано: "Я, король Мацюсь, невідхильно вимагаю, щоб негайно написано й на підпис подано, а після цього скріплено печаткою та вручено мені документ про призначення Фелека придворним королівським фаворитом. В разі невиконання моєї волі і мого категоричного наказу винного буде піддано якнайсуворішому покаранню. Що й ставлю до відома пана державного секретаря й власним своїм підписом стверджую".

Секретар пояснив, що лише після підписання цього паперу він матиме право видати той, другий. Мацюсь підписав, після чого секретар видав скріплене печаткою призначення Фелека фаворитом.

Мацюсь і Фелек пішли в королівську вітальню, розглядали іграшки, книжки, розмовляли, згадували свої воєнні пригоди; потім вкупі обідали. Згодом вийшли разом у сад, куди Фелек покликав з двору своїх ровесників, і чудово там розважалися аж до засідання ради міністрів.

— Я мушу йти,— сумно сказав Мацюсь.

— Коли б я був королем, я б ніколи нічого не мусив.

— Не розумієш ти цього, мій Фелеку: ми, королі, не завжди можемо робити те, що нам бажається.

Фелек знизав плечима на знак того, що він залишається при своїй думці, і досить неохоче, хоча й з документом, підписаним самим королем, рушив додому, знаючи, що зустрінеться з суворим поглядом батька і добре знайомим запитанням: "Де вештався, волоцюго? Йди-но сюди, розказуй". Що завжди наставало після цього питання, Фелек також знав; але цього разу мало бути інакше.

Розділ п'ятнадцятий

Почалися скарги й нарікання. Міністр фінансів казав, що в нього немає грошей. Міністр торгівлі заявив, що торговці зубожіли під час війни й не можуть платити податки. Міністр шляхів сполучення твердив, ніби у вагонах стільки перевозили всього на фронт, що вони зовсім зіпсувалися і їх треба ремонтувати, а це дорого коштуватиме. Міністр освіти зазначив, що діти за час війни дуже розпустилися, оскільки батьки їхні пішли на фронт, а матері не могли дати їм ради, і тепер учителі вимагають збільшити платню, а також засклити в школах розбиті шибки. Мовляв, поля через війну не засіяні, товарів через війну мало. І отак цілу годину.

Старший міністр випив склянку води. Це він робив щоразу, коли мав намір говорити довго. Мацюсь дуже не любив, як старший міністр пив воду.

— Панове, наша нарада набрала дивного тону. Якби хтось, не знаючи, в чім річ, послухав усе це, то подумав би, що війна скінчилася для нас нещасливо, що ми переможені. А ми ж переможці. Досі бувало так, що переможені платили контрибуцію, і переможець, який розбив ворогів, багатів. І це було правильно, бо виграє війну та країна, яка не скупиться на гармати, на порох, на провізію для війська. Ми витратили найбільше грошей, і ми виграли. Наш героїчний король Мацюсь міг сам оцінити, що військо мало все необхідне. Але чого ж ми повинні платити? Вони нас зачепили, вони розпочали війну, ми їм дарували провину,— і в цьому наша великодушність і доброта. То чому ж вони не повинні відшкодувати нам воєнні видатки? Ми не хочемо нічого вашого, але дайте нам те, що нам належить. Героїчний король Мацюсь відзначився благородством, уклавши з ворогами мир. І це було кроком настільки ж розумним, наскільки й красивим. Але такий мир створив для нас надзвичайні фінансові труднощі. Ми подолаємо їх, тому, що в нас є досвід, тому що ми прочитали багато мудрих книжок, тому що ми обережні, тому що все вміємо, і коли король Мацюсь виявить нам таке ж довір'я, яким користувалися ми перед війною, коли забажає прислухатися до наших порад...

— Пане прем'єр-міністр,— вихопився Мацюсь,— годі цієї балаканини. Справа не в порадах, а в тому, що ви хочете керувати, а мені призначаєте роль фарфорової ляльки. Так от я кажу — хай йому грець, хай йому сто тисяч чортів — я не згоден!

— Ваша королівська величність...

— Годі! Не згоден і край! Я король — і королем залишуся.

— Прошу слова,— озвався міністр юстиції.

— Будь ласка, тільки якомога коротше.

— Згідно з законом: додаток п'ятий до параграфа 777555, книга XII, том 814 зведення законів та наказів, сторінка п'ята, рядок чотирнадцятий, читаємо: "Якщо престолонаступникові не сповнилося двадцяти років..."

— Пане міністр юстиції, мене це не обходить.

— Розумію: ваша королівська величність хоче обминути закон. Я готовий назвати такий закон, за яким це передбачено. 6 параграф 105, том 486.

— Пане міністр юстиції, мене це не обходить.

— І на це є закон. "Якщо король нехтує законами, передбаченими параграфами..."

— Годі-бо, холера на вашу голову, а то...

— І про холеру є закон. "В разі виникнення епідемії холери..."

Мацюсеві увірвався терпець, він ляснув у долоні. В зал увійшли солдати.

— Заарештуйте цих панів! — наказав Мацюсь.— Відведіть їх у в'язницю.

— І на це є закон! — скрикнув радо міністр юстиції.— Це називається військовою диктатурою...