Мацюсеві пригоди - Сторінка 15

"Може, мене хочуть убити?" — майнула в нього думка. Мацюсь чув про такі випадки, коли королів заманювали в пастки, щоб потай знищити. Можливо, це й не спало б йому на думку, якби довгі розмірковування та сумна мелодія не схвилювали його.

Мацюсь швидко натиснув вимикач електричної лампи й сунув руку під подушку, де лежав револьвер.

— Ти не спиш, Мацюсю?

Це був королі".

— Не можу заснути.

— Отже, й від маленьких королів чорні думки женуть сон? — з посмішкою мовив король, сідаючи край ліжка.

І він нічого більше не сказав, а лише дивився на Мацюся. І тут Мацюсеві пригадалося, що саме так колись дивився на нього батько. Мацюсь не любив тоді, коли батько так дивився на нього. Але тепер йому було приємно.

— Так, так, Мацюсю, ти дуже здивувався, коли я сказав тобі, що не хотів воювати й воював. Ти все ще гадаєш, ніби королі можуть робити все, що забажають.

— І зовсім я так не думаю. Я знаю, що чимало ми робимо через етикет, а багато що — через закон.

— О, то ти це знаєш? Так, ми самі видаємо погані закони, а потім повинні їм підкорятися.

— А хіба не можна видавати хороші закони?

— Можна, навіть треба. Ти ще молодий, Мацюсю. Вчись і видавай хороші, розумні закони.

Король узяв Мацюсеву руку, поклав на свою, ніби порівнюючи їх, потім дуже ніжно погладив її, нахилився й поцілував. Мацюсь страшенно знітився, а король почав говорити швидко й тихо:

— Слухай, Мацюсю. Мій дід дав народові свободу, але від цього краще не стало. Його вбили лихі люди, а народ все одно не став щасливим. Мій батько поставив великий пам'ятник свободи. Завтра ти його побачиш, він гарний, але що з того, коли й далі відбуваються війни, коли стільки бідних і нещасних. Я наказав побудувати цей величезний будинок парламенту. І що ж? Все залишається, як і було.— Раптом він стрепенувся, наче щось згадав: — Знаєш, Мацюсю, ми завжди погано робили, що запроваджували реформи для дорослих. Спробуй ти з дітьми, можливо, тобі пощастить... Але час спати, дитино. Ти приїхав повеселитися, а я тобі морочу голову. На добраніч!

Коли наступного дня Мацюсь спробував повернутися до цієї ж розмови, король уже не хотів говорити. Зате він докладно пояснив Мацюсеві призначення парламенту.

Будинок парламенту справді був величезний і гарний, схожий усередині на театр чи на храм. За столом на підвищенні сиділи урядовці, так само як і в Мацюсевому палаці під час нарад. Тільки тут стояло дуже багато крісел, і в них куняли різні пани, які час од часу сходили на поміст і виголошували промови. А навколо крісел були ложі з міністрами. Збоку, за величезним столом, сиділи ті, хто пише до газет. А ще вище — публіка. Саме тоді, коли Мацюсь і король увійшли в приміщення парламенту, виступав якийсь дуже сердитий чоловік, звертаючись до міністрів:

— Ми не дозволимо! — кричав він і стукав кулаками.— Якщо ви нас не послухаєте, ви не будете міністрами. Нам треба розумних міністрів.

Інший говорив, що міністри дуже розумні і нових нікому не треба. Потім усі посварилися, почали галасувати. Якийсь чоловік гукнув: "Геть уряд!", другий: "Посоромтеся!" А коли Мацюсь уже виходив з залу, хтось крикнув: "Геть короля!"

— Чого вони посварилися?

— Бо їм погано на світі.

— А що буде, коли справді викинуть міністрів?

— Виберуть інших.

— Ну, а той, що крикнув "геть короля"?

— Він завжди так кричить.

— Божевільний?

— Ні. Просто не хоче короля.

— А хіба вони можуть вигнати короля?

— Звичайно, можуть.

— А що ж тоді буде?

— Виберуть іншого.

Це дуже зацікавило Мацюся, майже так, як дві маленькі мавпочки від негритянського царка Вей-Біна.

Розділ двадцятий

А тим часом газети в Мацюсевій столиці писали цілий місяць про те, як вшановують Мацюся іноземні королі, як його люблять і поважають, які дарунки йому обіцяють. І міністри, скориставшися з цієї дружби, хотіли позичити дуже багато грошей і сподівалися, що це їм легко вдасться. Вони боялися лише, що Мацюсь незабаром повернеться в столицю і в останню мить зіпсує їм справу. І то добре, що іноземні королі не образилися на приписку Мацюся в документі про позику; відтоді, як світ стоїть, ніхто, навіть наймогутніший король, навіть король-реформатор, не писав на офіційному документі: "Тільки не будьте свиньми".

Отже, міністри ухвалили, щоб Мацюсь ще цілий місяць сидів за кордоном, бо він, мовляв, дуже втомився і повинен відпочити.

Мацюсь зрадів і сказав, що хотів би поїхати на море. І поїхали: Мацюсь, капітан, Стасек, Геленка та лікар. Тільки тепер Мацюсь переодягся в цивільне вбрання, їхав звичайним поїздом і жив у звичайному готелі, а не в палаці. І величали його тепер не королем, а князем. І все це називалося, що король живе на морі інкогніто. Адже є такий закон, що король може їхати за кордон лише на запрошення, а коли він хоче пожити там на свій розсуд, то повинен удавати когось іншого.

Мацюся це не обходило, так навіть було приємніше, бо тепер він міг гратися з усіма дітьми й бути таким, як і всі.

Відпочинок був чудовий: купалися в морі, збирали черепашки, будували з піску палаци, фортеці й вали. Каталися морем на човні, їздили верхи, збирали ягоди в лісі й сушили гриби.

Час минав швидко, бо Мацюсь поновив свої уроки, а тому що вчився, він — як я вже багато разів казав — охоче й любив свого вчителя, то ті три години навчання зовсім не псували йому настрою.

Щиро привернувся Мацюсь до Стасека й Геленки. Були вони добре виховані діти, майже ніколи з ним не сварилися, а коли й сварилися, то дуже рідко й на короткий час. Одного разу Мацюсь з Геленкою посварилися за гриб. Діти знайшли величезний боровик. Мацюсь сказав, що він перший побачив гриба, а Геленка заперечувала. Мацюсь навіть поступився б їй, бо один гриб, особливо для короля, не має великого значення. Але ж навіщо хвалитися й казати неправду?

— Коли я побачив гриб, я гукнув: "О-о-о, дивіться!" — і показав пальцем. А ти тільки тоді підбігла.

— Я його зірвала.

— Тому що ти підбігла ближче, але я перший побачив.

Геленка розсердилась, кинула гриб і розтоптала його ногами.

— Не треба мені твого гриба.

Але відразу ж зрозуміла, що вчинила погано, дуже зніяковіла й почала плакати.

"Які ці дівчатка дивні,— подумав Мацюсь,— сама розтоптала, а тепер плаче".

Іншим разом Стасек злагодив дуже гарну фортецю з великою вежею. Важко з піску зробити високу вежу,— пісок має бути мокрий, а для цього треба його копати дуже глибоко. Стасек добре намучився, поки спорудив її, хоч усередину встромив палицю, аби вежа краще трималася. Він хотів, щоб морська хвиля вдарила в його фортецю. А Мацюсеві раптом спала на думку інша витівка, й він крикнув:

— Я штурмую твою фортецю!

Мацюсь скочив на пісок з розгону й повалив фортецю. Стасек страшенно розсердився на нього, але мусив визнати, що королеві трудно стримати себе, коли він бачить укріплену фортецю. Тому Стасек лише трохи посердився, і скоро вони помирилися.

Іноді капітан розказував, як він бився в африканських пустелях з дикими племенами. Часом лікар розповідав, що хвороба схожа на ворога, який нападає на людину; що в крові є такі маленькі білокрівці, які, мов солдати, накидаються на заразу і або перемагають її — тоді людина видужує, або зазнають поразки — тоді людина вмирає. Є в людини залози, дуже схожі на фортеці. Там сила-силенна коридорів, ровів і засідок, і коли заразу втягнуть до такої залози, вона там заблудиться, а тоді кров'яні солдатики наступають і вбивають її.

Потоваришували діти з рибалками, які навчили їх пізнавати по небу, чи буде буря і яка — велика або не дуже.

Цікаво було слухати оповіді дорослих і приємно гратися край моря, проте інколи Мацюсь тікав куди-небудь у ліс або вдавав, що йде шукати черепашки, сідав осторонь інших і довго думав, що він зробить, коли повернеться додому. А може, зробити так, як у сумного короля, що грає на скрипці? Певно, краще, коли керує парламент, а не лише король і міністри? Адже король може бути маленький, а міністри не дуже розумні або нечесні. Що робити тоді? Ось він кинув у в'язницю своїх міністрів, залишився сам і не знав, що робити, а так — пішов би в парламент і сказав би: "Виберіть нових, кращих міністрів".

Мацюсь часто міркував про це й дуже хотів би з кимсь порадитись. Одного разу, коли він на прогулянці лишився віч-на-віч з лікарем, то спитав, ніби між іншим:

— Чи всі діти такі здорові, як я?

— Ні, Мацюсю. (Тепер лікар не називав його королем, бо Мацюсь жив на морі інкогніто). Ні, Мацюсю, є дуже багато дітей кволих і хворих. Чимало дітей живуть у вологих і темних приміщеннях, не виїздять у село, погано харчуються, часто голодують і хворіють.

Мацюсь знав темні й задушні квартири, знав, що таке голод. Він згадав, як інколи волів спати на холодній землі надворі, ніж у задушній селянській хаті. Згадав, як до них у табір приходили бліді кривоногі діти й просили хоч трохи юшки з солдатського казана і як потім жадібно їли її. Мацюсь думав, що так бував лише під час війни. А тим часом з'ясовується, що й без війни дітям часто дошкуляє холод і голод.

— А чи не можна зробити,— спитав Мацюсь,— щоб усі мали гарненькі будиночки з садочками та поживну їжу?

— Це дуже важко.

— А я можу так зробити?

— Звичайно, можеш. Король багато чого може зробити. Наприклад, той король, який грав на скрипці, збудував чимало шпиталів, дитячих будинків, у нього найбільше дітей виїздить у села. Він видав такий закон, за яким кожне місто повинно спорудити будинки, куди посилають кволих дітей на все літо.

— А як у мене?

— Ні, в нас такого закону ще не видали.

— Отже, я його видам,— сказав Мацюсь і тупнув ногою.— Мій любий лікарю, допоможи мені, адже міністри знову казатимуть, що важко, що їм бракує того чи іншого, а я ж не знаю, чи правду вони кажуть, чи тільки базікають.

— Ні, Мацюсю, їхня правда, це нелегко.

— Я знаю. Я хотів дати шоколад і на другий день, а вони сказали, що зможуть дати лише через три тижні. І дали тільки через два місяці. Проте все-таки дали.

— Шоколад дати легше.

— Але якщо королю зі скрипкою було легко, чому мені має бути важко?

— І йому було важко.

— Ну що ж. Хай буде важко, але я зроблю це будь-що. Саме тоді сонце сідало за море, велике, червоне й красиве.

І Мацюсь думав, як зробити, щоб усі діти в його країні могли дивитися на сонце, на море, кататися в човнах, купатися й збирати гриби.

— Ну гаразд,— сказав Мацюсь, коли вони поверталися з прогулянки,— якщо цей король такий добрий, то чому тоді хтось вигукнув: "Геть короля!"?

Згадав Мацюсь, як солдати на фронті глузували з королів або говорили про них що завгодно.