Мацюсеві пригоди - Сторінка 19

Коли міністри зібралися на чергову раду, король Мацюсь запитав:

— Залізниці налагоджено?

— Налагоджено,— відповів один з міністрів.

— Це добре, а то я наказав би зварити вас у крокодиловій підливці. А нових фабрик багато збудовано?

— Багато,— доповідає міністр промисловості.

— Це добре, а то я зробив би з вас печеню, нашпиговану бананами.

У міністрів були такі перелякані обличчя, що Мацюсь зареготався.

— Панове,— сказав він,— вам не треба мене боятися. Не тільки я сам не став людожером, але й мого друга Бум-Друма, сподіваюсь, мені вдасться переконати облишити отой дикий звичай їсти людей.

І Мацюсь заходився розказувати про свої пригоди. Міністри, певно, вважали б усе це за вигадки, якби разом з Мацюсем не прибув цілий поїзд золота, срібла й коштовного каміння. І вже зовсім вони повеселішали, коли Мацюсь роздав їм подарунки короля Бум-Друма: запашні сигари й чудові африканські вина.

Квапливо було прочитано маніфест, в якому Мацюсь закликав до управління державою весь народ. Віднині в газетах завжди повідомлятиметься, що саме міністри та король мають намір зробити, а кожний громадянин матиме змогу написати або сказати на сеймі, подобається йому це чи ні. І весь народ, нарешті, скаже, чи хоче він, щоб міністри робили так, чи ні.

— Ну гаразд,— мовив Мацюсь,— а зараз прошу записати, що я хочу зробити для дітей. Тепер я вже маю гроші й можу клопотатися про дітей. Отже, кожна дитина одержує на літо два м'ячі, а на зиму — лижі. Щоденно після школи — одну цукерку й одне тістечко. Дівчатка щороку матимуть ляльку, а хлопчики — складані ножики. Гойдалки та каруселі треба влаштувати в усіх школах. Крім того, у книгарнях до кожної книжки, до кожного зошита повинні додавати гарні кольорові картинки. Це лише початок, бо я думаю запровадити ще багато інших реформ. Тому прошу порахувати, скільки це буде коштувати й скільки потрібно часу, щоб усе це виконати. Через тиждень прошу дати мені відповідь.

Можна собі уявити, яка радість запанувала в школах, коли про Мацюсеві реформи дізналися діти. Вже й те, що Мацюсь мав намір дати зараз, було багато, а пишуть же, що це лише початок і буде ще більше.

Хто вмів писати, написав королю Мацюсеві, що просить ще те-то й те-то. Дитячі листи приносили в королівську канцелярію мішками. Секретар розпечатував їх, переглядав і викидав. Так завжди велося при королівських дворах. Але Мацюсь про це не знав. Одного разу він побачив, що лакей несе кошик з паперами на королівський смітник. "Може, там є яка рідкісна марка",— подумав Мацюсь; він збирав марки і мав їх цілий альбом.

— Що це за папери й конверти? — спитав він лакея.

— А хіба я знаю,— відповів той.

Подивився Мацюсь — аж це все листи до нього! Тут же він звелів ті листи принести до своєї кімнати й викликав секретаря.

— Що це за папери, пане секретарю? — спитав Мацюсь.

— Це неважливі листи до вашої королівської величності.

— І ви наказуєте їх викидати?

— Так завжди велося.

— Погано велося! — розгнівався Мацюсь.— Якщо листа написано до мене, то лише я можу знати, чи важливий цей лист, чи ні. Прошу моїх листів не читати, а надсилати просто до мене. А я вже знатиму, що з ними робити.

— Ваша величність, до королів надходить надзвичайно багато різних листів. А якби ті, хто пише, дізналися, що королі їх читають, то листів зібрались би такі гори, яких ще світ не бачив. І так десятеро службовців нічого іншого не роблять, як тільки читають листи й відбирають ті, які вважають важливими.

— А які листи важливі? — питає Мацюсь.

— Важливі всі листи від іноземних королів, від різних фабрикантів, від видатних письменників.

— А які неважливі?

— Вашій королівській величності найбільше пишуть діти. Що кому спаде на думку, те й пише. А дехто так дряпає, як курка лапою — навіть прочитати важко.

— Ну гаразд: якщо вам важко читати листи дітей, я сам читатиму їх. А тих службовців можете перевести на іншу роботу. Я теж дитина, якщо ви хочете знати, а виграв війну, яку вів з трьома дорослими королями, й зробив подорож, на яку ніхто не міг зважитися.

Королівський секретар нічого не відповів, лише низько вклонився й вийшов. А Мацюсь став читати листи.

У Мацюся була така вдача, що коли він до чогось брався, то робив це з захватом. Година минала за годиною, а Мацюсь усе читав і читав.

Вже кілька разів церемоніймейстер заглядав крізь замкову шпарину до королівського кабінету — що там робить Мацюсь, чому не йде обідати? Але він бачив короля, який схилився над паперами, і боявся зайти.

Мацюсь скоро переконався, що сам він не впорається. Деякі листи, написані дуже невиразно, він зразу ж почав відкладати вбік. Та були дуже гарно написані й дуже цікаві листи. Якийсь хлопчик повідомляв, що він зробить, коли одержить лижі. Другий описував, що йому спилося. Третій повідомляв, які в нього гарні голуби й кролі і що він хоче двох голубів та одного кроля подарувати королю Мацюсеві, але не знає, як це зробити. Одна дівчинка склала віршик про короля Мацюся й надіслала йому цього віршика з гарним малюнком. Інша дівчинка писала, як зраділа її лялька, коли довідалася, що скоро в неї буде маленька сестричка. Чимало листів було з малюнками. Один хлопчик надіслав Мацюсеві цілий альбом під назвою "Король Мацюсь у країні людожерів". Малюнки ті були не дуже схожі, але гарні, й Мацюсь із задоволенням проглянув їх.

Проте найбільше було листів з проханнями. Один просив поні, другий — велосипед, третій — фотоапарат, четвертий запитував, чи не можна було б замість м'ячика одержати справжній футбольний м'яч. Одна дівчинка писала, що її мати дуже хвора, що вони бідні й не можуть купити ліки. То знову ж у якогось учня нема черевиків, і він не може ходити до школи; він навіть надіслав свій табель, щоб Мацюсь бачив, як він добре вчиться, хоч у нього немає черевиків. "Може, краще замість ляльок і м'ячів видати дітям черевики?" — подумав Мацюсь: він іще на війні навчився цінувати взуття.

Довго читав Мацюсь листи, коли раптом відчув, що страшенно зголоднів. Він подзвонив і попросив принести вечерю йому в кабінет.

Так просидів Мацюсь над тими листами до самісінької ночі. Церемоніймейстер знов заглянув у замкову шпарку,— чому король не лягає спати? І він, і всі лакеї страшенно хотіли спати, але не могли лягти раніше за короля.

Листи з проханнями Мацюсь відкладав окремо в купку. "Адже не можна залишити без ліків матір тієї дівчинки. Не можна не дати черевиків старанному учневі". В Мацюся вже очі заболіли від читання, і він відкидав, не читаючи, листи, написані нерозбірливо. Та раптом схаменувся. Ще недавно сам він писав нерозбірливо, проте підписував важливі папери. Якась дитина може мати до нього важливу справу й пише так, як уміє, і вона не винна, що ще не може написати гарно. "Ті службовці,— вирішив Мацюсь,— переписуватимуть мені всі нерозбірливо написані листи". Та коли минуло ще кілька годин, а на столі лишалося листів з двісті, а може, й більше, Мацюсь зрозумів, що не впорається. "Мабуть, завтра закінчу",— подумав він і, засмучений, поплентався в королівську спальню.

Мацюсь зрозумів, що його справи погані. Коли щоденно він повинен буде читати стільки листів, то ні на що інше у нього не залишиться часу. А кидати листи на смітник — це страшенне свинство. Але чого ж їх так багато?

Розділ двадцять шостий

Другого дня Мацюсь устав дуже рано, випив лише склянку молока й подався до свого кабінету. Уроків не було, і він читав листи до самісінького обіду. Бідолаха відчував таку втому, наче здійснив важкий військовий марш чи подорож по пустелі. І саме тоді, коли він, страшенно голодний, мріяв про обід, до кабінету ввійшов державний секретар, а з ним четверо чоловіків.

— Сьогоднішня кореспонденція до вашої королівської величності,— сказав секретар.

Мацюсеві здалося, наче секретар усміхнувся. Це так розсердило Мацюся, що він тупнув ногою й гримнув:

— Що це таке, сто вам людожерів і крокодилів, ви хочете, щоб я зовсім осліп?! Адже такого лантуха листів жоден король не зможе прочитати. Як ви наважуєтесь жартувати з королем? Я вас посаджу у в'язницю.

Але чим дужче Мацюсь кричав, тим більше розумів, що він несправедливий, хоч йому й не хотілось цього визнавати.

— Ваші службовці — дармоїди, нічого не хочуть робити! Вміють лише кидати листи на смітник чи давати мені читати.

На щастя, саме тоді увійшов старший міністр і наказав винести мішок з листами, а секретареві звелів зачекати в сусідній кімнаті, доки він сам домовиться з Мацюсем, що робити з королівською кореспонденцією.

— Пане старший міністр, я не можу дозволити, щоб написані до мене листи викидали непрочитаними на смітник. Хіба ж я не повинен знати, що потрібно дітям моєї країни? Хіба ж це добре, коли хлопчик, через те що в нього немає черевиків, не може ходити до школи? Це несправедливо, і я дуже дивуюся, як міністр юстиції дозволяє таке. Правда, мій друг король Бум-Друм теж ходить без черевиків, але у них жаркий клімат.

Довго тривала нарада короля Мацюся із старшим міністром. Викликали й секретаря, який протягом двадцяти років переглядав листи, адресовані королю-батькові й навіть ще королю-дідові, і мав у цьому великий досвід.

— Ваша королівська величність, за життя короля-діда щоденно надходило сто листів. Це були хороші часи. В усій державі тоді вміли писати лише сто тисяч мешканців. А відколи король Павло Розумний збудував школи, навчилися писати вже два мільйони жителів. І тоді почало надходити щоденно від шестисот до тисячі листів. Я сам не міг упоратися і взяв собі п'ятеро помічників. Та від часу, коли милостивий наш король Мацюсь подарував дочці капітана пожежної охорони ляльку, почали писати листи діти. Ми щоденно одержуємо від п'яти до десяти тисяч листів. Найбільше листів надходить по понеділках, бо в неділю діти не ходять у школу і в них багато вільного часу, тому вони й пишуть до короля, якого дуже люблять. Якраз я й хотів просити, щоб узяти ще п'ятеро службовців, бо ті, що в мене працюють, не можуть впоратися, але...

— Знаю, знаю,— сказав Мацюсь.— Але яка користь від читання, коли потім ці листи викидаються на смітник?

— Листи необхідно прочитувати, бо є така книга, до якої вписується кожен лист за номером і, коли той лист можна розібрати,— записується, хто про що пише.

Мацюсь хотів переконатися, чи правду каже секретар, і спитав:

— А серед учорашніх листів, які лакей ніс на смітник, було прохання про черевики?

— Не пам'ятаю, але це можна перевірити.

Двоє службовців принесли величезну книгу, і там, справді, за номером 47.000.000.000 було записано ім'я, прізвище та адреса згаданого хлопчика.