Мацюсеві пригоди - Сторінка 18

В лікаря не було засобу допомогти своєму королю.

А Мацюсь, нічого не тямлячи, весело вів далі:

— А тепер усе стало синім; як гарно довкола!

— Професоре,— гукнув лікар,— перекажіть цим дикунам, що Мацюся отруїли!

Професор негайно переклав. Король людожерів схопився за голову, жалібно беркицьнувся й вискочив з намету, мов стріла. Незабаром він повернувся.

— Бери, пий, білий друже! — крикнув король людожерів, подаючи Мацюсеві в мисці із слонової кістки якийсь напій, неймовірно гіркий та кислий.

— Яка гидота! Не хочу,— зойкнув Мацюсь.— Ой, як у мене зелено в очах! І золотий стіл — зелений, і лікар — зелений...

Бум-Друм підхопив Мацюся, поклав на стіл, встромив йому між зуби стрілу із слонової кістки й силоміць влив у рот гіркий напій.

Мацюсь пручався, плювався, але проковтнув кілька крапель і був врятований.

Справді, в нього перед очима вже почали кружляти чорні кола. Але їх було всього шість, а решта лишалася зеленими. І Мацюсь не помер, а тільки спав непробудно три доби.

Розділ двадцять четвертий

Старшому жерцеві людожерів було дуже соромно, що він хотів отруїти Мацюся. Але Мацюсь йому пробачив. І в нагороду жрець обіцяв показати найцікавіші магічні фокуси, які мав дозвіл показувати тільки тричі в житті.

Усі посідали перед наметом, розстелили тигрові шкури, і чародійник почав свої фокуси. Серед тих фокусів були такі, котрих Мацюсь не розумів. Деякі з них йому пояснювали. Наприклад, жрець вийняв із скриньки маленьке звіря й поклав його собі на долоню. Це звіря, схоже на маленьку змійку, обвилось круг його пальця, висунуло тонкий, мов нитка, язичок, дивно засичало і, присмоктавшись, наче п'явка, до пальця, стало догори хвостом. Жрець відірвав його й показав на пальці краплину крові. Мацюсь бачив, що чорношкірі сприймають цей фокус як найскладніше мистецтво, хоча жрець показував перед тим багато цікавіші. Але Мацюсеві пояснили, що те звіря — найстрашніше створіння, небезпечніше за леопарда й гієну, бо той, кого воно вкусить, через секунду вмирає.

Потім жрець ступив у вогонь, і язики полум'я вилетіли в нього з рота й носа. Далі жрець заграв на пищику, і сорок дев'ять величезних змій затанцювали навколо нього. А коли подув на величезну пальму, якій налічували сто років, вона стала поволі нагинатися й гнулася доти, доки зламалася. Потому жрець накреслив у повітрі паличкою лінію між двома деревами і пройшовся по ній, ніби по дошці. Потім кинув у повітря кулю із слонової кістки, а коли вона падала, підставив власну голову, й куля влучила йому в тім'я й зникла безслідно. Незабаром жрець почав крутитися колесом, швидко й довго, а як спинився, то всі побачили, що в нього дві голови й два обличчя, одне сміється, а друге плаче. Ще згодом він узяв маленького хлопчика, відрубав йому мечем голову, поклав у коробку і затанцював довкола коробки дикий танок. Нараз штовхнув її ногою, і в коробці хтось почав грати на пищику. Жрець відкрив коробку, і там, наче нічого й не сталося, лежав той самий хлопчик. Хлопчик вийшов з коробки і почав робити гімнастику. Те саме зробив жрець з пташкою: пустив її високо в небо і вистрелив з лука; пташка впала, пробита стрілою, та раптом вирвала дзьобом стрілу з рани, підлетіла до жерця, подала йому цю стрілу і довго ще літала над ним.

І подумав Мацюсь, що варто було труїтися, аби побачити стільки цікавих фокусів.

Мацюсь об'їхав усю країну свого дивного друга. Подорожував на верблюдах і на слонах. Бачив багато негритянських сіл, розкинутих у великих гарних лісах. Кам'яних будинків там зовсім не було, тільки курені, в яких звірі й люди жили разом. Сила-силенна людей хворіла. А так легко можна їх вилікувати! Лікар давав неграм ліки, і вони йому щиро дякували. В лісах зустрічалися трупи негрів, роздертих дикими звірами або померлих від укусів отруйних змій.

Мацюсеві було дуже шкода бідолашних людей, які так добре ставились до нього. Чому ж вони не збудують собі залізниці, не проведуть електрики, чому в них нема кіно, чому вони не спорудять собі зручних будинків, чому не куплять рушниць, щоб захищатися від страшних звірів? Адже в них стільки золота й брильянтів, що діти граються коштовностями, мов камінцями.

Мацюсь думав про долю людожерів, але водночас не забував і про те, щоб добути гроші на свої реформи. Якось він оглядав великі золоті копальні й попросив короля Бум-Друма, щоб той позичив йому трохи золота. Бум-Друм зареготався: йому золото зовсім не потрібне, він може дати Мацюсеві стільки, скільки зможуть вивезти верблюди.

— Я своєму другові маю позичити? Ні, білий друг може брати все, що йому подобається. Бум-Друм уподобав собі маленького білого друга й хоче служити йому до кінця життя.

Коли Мацюсь споряджався додому, король людожерів влаштував велике свято дружби. Це було так.

Раз на рік людожери збиралися до своєї столиці, і з їхнього середовища вибирали тих, кого мали протягом року з'їсти представники королівського двору. Удостоєні такої честі дуже раділи, а невибрані страшенно сумували. Перші танцювали дикий танець радості, а другі лазили рачки (це був жалібний танець) і співали, але так жалібно, наче плакали.

Потім король гострою черепашкою подряпав собі палець, те ж саме зробив і Мацюсь. Король злизав краплину крові з середнього Мацюсевого пальця, і те ж саме повинен був зробити Мацюсь. Мацюсеві була неприємна ця церемонія, але, навчений гірким досвідом, коли його мало не отруїли, він не сперечався й робив усе, що від нього вимагали. Далі відбулися інші церемонії: Мацюся кинули в ставок, який кишів зміями й крокодилами, а король Бум-Друм скочив у воду і витягнув Мацюся. Згодом Мацюся натерли якимсь жиром, і він мав стрибнути в палаюче багаття. Але зразу ж за ним кинувся Бум-Друм і так швидко вихопив його з вогню, що в хлопця тільки волосся підпалилося, а сам він навіть не обпікся. Потому Мацюсь мусив скочити на землю з дуже високої пальми, а Бум-Друм підхопив його так спритно, що Мацюсь не забився.

Професор пояснив Мацюсеві, для чого все це зроблено: злизування крові означало, що коли б Мацюсь опинився в пустелі без води, то друг дав би йому свою власну кров, аби він міг напитися й не вмерти від спраги; і де б не загрожувала Мацюсеві небезпека, у воді, хоч там були б найбільші крокодили, у вогні чи в повітрі, брат його Бум-Друм, ризикуючи життям, кинувся б йому на допомогу.

— Ми, білі,— вів далі професор,— все пишемо на папері, а вони писати не вміють, тому укладають угоди в такий спосіб.

Мацюсеві жаль було розлучатися з своїми новими друзями, і він вирішив переконати іноземних королів, що людожери, хоча й дикуни, але дуже хороші люди. Було б чудово, якби всі білі королі з ними подружилися. Та щоб зробити де, треба було ввести одну реформу: відучити підданих Бум-Друма від людожерства.

— Брате Бум-Друм,— сказав Мацюсь, коли вони зустрілися в останній вечір.— Я тебе дуже прошу, перестань бути людожером.

Мацюсь довго пояснював, що недобре їсти людей, що Бум-Друм обов'язково повинен запровадити реформу, яка б забороняла це робити.

Бум-Друм сумно вислухав Мацюся й відказав, що якось уже один король хотів так зробити, але його за це отруїли. Правда, хоч це й складна реформа, він усе-таки подумає, як її запровадити.

Після цієї розмови Мацюсь вийшов у ліс трохи прогулятися. Ясно світив місяць. Було гарно й тихо. Але Мацюсь почув якийсь шелест. Що б це могло бути? Змія чи тигр? Він пішов далі й знову почув шурхотіння: хтось за ним іде. Мацюсь вихопив револьвер і став чекати. З'ясувалося, що це йшла маленька дочка короля людожерів, весела Клю-Клю. Мацюсь зразу пізнав її у світлі місяця й дуже здивувався.

— Чого ти хочеш, Клю-Клю? — спитав Мацюсь негритянською мовою, якої вже трохи навчився.

— Клю-Клю кікі рец, Клю-Клю кін брум.

Вона ще довго щось щебетала, але Мацюсь нічого не зрозумів. Запам'ятав лише: "Кікі, рец, брум, буз, кін".

Клю-Клю була дуже сумна й плакала; Мацюсеві стало шкода маленької Клю-Клю: мабуть, у неї якась неприємність. Він подарував їй свій годинник, дзеркальце й гарненький флакончик, але Клю-Клю не перестала плакати. Що ж це таке? Тільки коли Мацюсь повернувся до себе й розпитав професора, той пояснив, що Клю-Клю дуже любить Мацюся й хоче разом з ним їхати.

Мацюсь попросив професора пояснити Клю-Клю, що вона не може їхати сама, що, можливо, її тата, короля Бум-Друма, запросять у Європу, тоді, напевно, вона приїде вкупі з ним.

Згодом Мацюсь забув про розмову з маленькою Клю-Клю, тим паче, що перед від'їздом у нього було багато клопоту. На п'ятсот верблюдів навантажили скрині з золотом і коштовним камінням, фрукти й напої, а також різні африканські делікатеси, вина й сигари для подарунка міністрам. Мацюсь домовився, що через три місяці надішле клітки, в яких треба буде відправити до його зоологічного саду диких звірів, і попередив, що, можливо, надішле літаком різні подарунки, так щоб вони, мовляв, не злякалися, коли прилетить біла людина на великому залізному птахові.

Вранці наші мандрівники забрали свій вантаж і поїхали. Дорога була важка, але всі добре загартувалися, і пустеля тепер втомила їх значно менше.

Розділ двадцять п'ятий

Тим часом Мацюсеві міністри склали конституцію і ждуть. Ждуть, ждуть, а Мацюсь усе не повертається. Невідомо, куди він запропастився. Відомо лише, що кораблем він дістався до Африки, залізницею доїхав до негритянської оселі, розташованої біля самісінької пустелі. Там жив з своїми друзями в наметах, і офіцер білого гарнізону розмовляв з ним. Потім прийшли верблюди від короля людожерів, а що далі — невідомо. Та раптом надходить телеграма, що король Мацюсь живий, що він уже сів на корабель і повертається додому.

— Як тому Мацюсеві все минається,— заздрили іноземні королі.

— Щасливий цей Мацюсь,— казали міністри й тяжко зітхали, бо якщо їм було важко дати раду з Мацюсем, коли він повернувся з війни, то як же важко буде зараз, коли він повернеться з країни людожерів!

— Коли Мацюсь повернувся з війни, то посадовив нас у буцегарню. А тепер хтозна-чого він там навчився? Ще, крий боже, з'їсть нас.

Мацюсь повертався надзвичайно задоволений своєю мандрівкою. Він засмаг, виріс, мав чудовий апетит, і, не знаючи, про що говорили між собою міністри, вирішив пожартувати з ними.