Мацюсеві пригоди - Сторінка 23

Ні, та й годі. Доки літака не знімуть з платформи й не складуть, він і кроку не ступить звідси.

Ну, що ж робити, коли він такий упертий. Знімають негри окремо крила, окремо ящик з мотором, окремо пропелер і все це складають під наглядом пілота. Переодягнений носильник намагається здихатись його, але це йому не вдається. Довелося йому почастувати пілота снодійною сигарою. Пілот лише декілька разів затягнувся й заснув.

— Хай пілот поспить. Його дуже втомила подорож. Та й ви запрацювалися,— сказав білий носильник неграм,— ось вам гроші, й випийте-но горілки.

Негри пішли. Пілот спав, а солдат тим часом відкрутив найважливіше коліщатко, без якого аероплан не міг літати, й закопав це коліщатко під фіговою пальмою в піску.

За годину пілот прокинувся — йому було трохи соромно, що він заснув під час роботи,— й закінчив складання літака, який негри покотили на колесах до самісінького табору.

— Ну, що? — тихо спитав солдата офіцер.

— Все гаразд,— відповів солдат.— Відкручене коліщатко закопане під пальмою, може, принести?

— Ні, не треба, хай там лежить.

Ще сонце не зійшло, як Мацюсь почав ладнатися в дорогу. Взяв запас води на чотири дні, трохи їжі та два револьвери. Налили бензин, узяли мастила, щоб змащувати мотор. І нічого більше. Бо літак не можна перевантажувати.

— Ну, час летіти.

Та що це? Мотор не діє. Що трапилось? Адже пілот сам його ставив, сам складав.

— Нема коліщатка! — скрикнув раптом пілот.— Хто міг відкрутити коліщатко?

— Яке коліщатко? — спитав офіцер.

— Тут, тут було коліщатко. Без цього коліщатка не можна летіти.

— Хіба ви не взяли запасного?

— Що ж я, з глузду з'їхав? Я взяв лише те, що могло в дорозі зламатися чи зіпсуватися, а коліщатко ані зламатися, ані зіпсуватися не могло.

— Може, його забули прикрутити?

— Еге ж! Я сам його прикрутив, ще на фабриці. Та й учора його бачив, коли виймали мотор з ящика. Це хтось зробив навмисне.

— Якщо те коліщатко блискуче, могли взяти негри, вони дуже люблять блискучі речі.

Мацюсь, зажурений такою пригодою, мовчки стояв біля літака і раптом помітив біля крила машини, в піску, щось блискуче.

— Що це там виблискує? Ану погляньте-но, панове.

Яке ж було загальне здивування, коли тою блискучою річчю виявилося загублене коліщатко.

— Що за бісова країна! — вигукнув пілот.— Які дива відбуваються тут! Скільки живу на світі, ніколи не засинав під час роботи, а вчора вперше в житті заснув. Багато чого псувалося та ламалося в моїх літаках, але ніколи ще не відкручувалося це коліщатко, яке прикручене найміцніше. І звідки воно тут взялося?

— Треба поспішати,— сказав Мацюсь,— ми й так згаяли цілу годину.

Не менш, ніж пілот, був здивований офіцер, а найдужче солдат, який, уже в звичайному своєму костюмі, стояв поблизу.

"Це витівка чорних дияволів — негрів",— подумав він.

Так воно й було. Коли негри пішли у шинок, вони не переставали говорити про дивну машину, яку знімали з поїзда.

— Зовсім як птиця. Кажуть, що білий король полетить на ній до людожера Бум-Друма.

— Чого тільки не вигадають ті білі,— хитали вони головами.

— А мене,— сказав один старий негр,— не так дивує біла птиця, як цей білий носильник. Тридцять років працюю в білих, але не пригадую, щоб коли-небудь білий пожалів чорного робітника і дав йому гроші раніше, ніж той впорається з роботою.

— І звідки він узявся? Чи він приїхав разом з ними?

— Даю слово, що це хтось із тутешніх, переодягнений носильником. Він надто добре для білого розмовляє нашою мовою.

— А чи ви не помітили, що той безногий механік заснув, коли білий носильник дав йому сигару? Напевно, це була снодійна сигара.

— Тут щось є,— погодилися інші.

Закінчивши роботу, білий носильник пішов, а негри сіли недалеко від пальми, під якою той закопав коліщатко. І раптом один з негрів гукнув:

— Дивіться, на піску свіжі сліди! Там щось закопане. Я пам'ятаю, що перед прибуттям поїзда пісок під пальмою був гладенький.

Почали копатися й знайшли коліщатко. Тут вони про все й здогадалися.

Що робити? Білі хочуть підкласти Мацюсеві свиню, а негри люблять Мацюся.

Що ж робити? Підійти та віддати Мацюсеві коліщатко? Але офіцер білого гарнізону може їх суворо за це покарати. Порадилися й вирішили вночі прокрастися в табір та підкинути коліщатко.

Так і зробили. І ось, завдяки допомозі добрих негрів, Мацюсь, хоча й з тригодинним запізненням, мав змогу вирушити в дорогу.

Розділ тридцять перший

Заблудилися!

Хто сам не пережив цього, той не розуміє, скільки жаху викликає це слово. Якщо ти заблудився в лісі, то круг тебе хоч дерева, ти можеш натрапити на курінь чи на сторожку лісничого. У лісі в тебе ягоди, струмок — можеш напитися води, заснути під деревом. Якщо заблудиться корабель, на кораблі є люди, вони можуть втішити тебе, є запас харчів, в далині видко які-небудь острови. Та коли отак, удвох, заблудитися в повітрі, над пустелею,— це, мабуть, найстрашніше, що може зазнати людина. Ані запитати когось, ані подивитись на що-небудь, навіть не заснути хоч ненадовго, щоб відсвіжити свої сили.

Сидиш на цьому дивному птахові і думаєш — ось він мчить, мов стріла, та невідомо куди. Мчить, доки є бензин і мастило. А далі впаде мертвий, коли запас пального вичерпається. Разом зі смертю цього велетня кінець надіям і смерть в розпечених пісках пустелі.

Два дні тому вони пролетіли над другою оазою, сьогодні о сьомій годині ранку мали минути третю, а о четвертій годині після полудня — прибути в країну Бум-Друма. Години їхнього маршруту були підраховані двадцятьма вченими професорами, підраховані докладно, згідно з силою вітру. Напрямок у них був один, бо в повітрі нема потреби обминати якісь перешкоди. Що ж сталося?

О сьомій годині ранку вони мали пролітати над третьою, і останньою, оазою, а тим часом уже сорок хвилин на восьму, а під ними лиш пісок та пісок.

— Чи довго ми ще можемо триматися в повітрі?

Щонайбільше — шість годин. Бензину, можливо, вистачило б і на довше, але мастила машина жере стільки, що просто жах. Жарко їй, хочеться пити...

Мацюсь добре розумів, що таке хочеться пити, бо їхній запас води вже кінчався.

— Хай ваша величність п'є — мені менше води треба, бо ноги мої лишилися вдома і їм вода не потрібна. Ох, і важко мені буде після смерті плазувати додому, щоб відшукати свої ноги.

Здавалось, пілот жартував, але Мацюсь помітив, що в хороброго льотчика в очах бриніли сльози.

— Сорок п'ять хвилин на восьму.

— П'ятдесят хвилин на восьму.

— Восьма година.

А оази все ще не видно.

Якби була буря чи гроза, то не шкода було б і гинути. А то все йшло чудово! На десять секунд раніше пролетіли першу оазу, а з запізненням на чотири секунди поминули другу. Летять з тою ж самою швидкістю, ну, хай би на п'ять хвилин спізнились. А то — на цілу годину!

Уже майже досягли мети, уже сьогодні мала закінчитися остання небезпечна Мацюсева подорож. Усе залежало від цієї подорожі. І що ж?

— Може, змінити напрямок? — радить Мацюсь.

— Напрямок легко змінити. Мій літачок слухняний, варто тільки пальцем поворухнути. Як він гарно йде! Це не його провина, що так сталося. Не сумуй, моє любе пташенятко. Змінити напрямок. Але чому? І куди? Я гадаю, треба летіти далі. Може, це знову якась диявольська витівка, мов з тим коліщатком. Як це воно могло зникнути й зразу ж знайтися? О, знову мотор хоче пити. На тобі, дурню, чарку мастила, але пам'ятай, що пияцтво завжди спричиняється до нещастя, а на тебе чекає особливо гірка доля.

— Оаза! — гукнув раптом Мацюсь, який не відводив від очей підзорної труби.

— Тим краще,— спокійно сказав пілот.— Оаза, то й оаза. Трохи запізнилися. Нічого страшного. У нас запасів на три години більше, ніж треба. Все це сталося тому, що вітер заважає. Нумо, нап'ємося тепер разом.— Пілот налив кухоль води для себе й цокнувся з бідончиком, в якому лишалося зовсім трохи мастила.— Твоє здоров'я, братику.

Щедро заливши мастила в машину, він перехилив кухоль.

— Ваша величність, звольте дати мені на хвилину підзорну трубу, гляну і я одним своїм оком на те диво... Хе, хе, гарненькі деревця в Бум-Друма. А чи ваша величність переконана, що Бум-Друм і справді вже не людожер? Бути з'їденим — це ще не найгірше, коли знаєш, що тебе принаймні похвалять,— мовляв, ти смачний. А я от твердий та ще й жилавий. До того ж без ніг і важу менше, та й бульйон із поламаних кісток не такий-то й поживний.

Мацюсь дивувався — чого ця мовчазна людина, яка майже нічого не говорила всю дорогу, раптом стала такою веселою та балакучою.

— А ваша величність певна, що це та база? Може, ми знову наскочимо на кляті піски, то краще вже тут приземлитися.

Мацюсь не міг бути певний — адже згори все має інакший вигляд. Але приземлятися небезпечно, тут легко зустріти розбійників пустелі або попастися в пазурі диких звірів.

— Може трохи знизимось, щоб роздивитися ближче?

— Гаразд,— погодився Мацюсь.

Досі вони летіли дуже високо, щоб було не так жарко, бо їм доводилось заощаджувати мастило. Але зараз можна вже не заощаджувати, бо до кінця подорожі лишалося кілька годин.

Літак загурчав, здригнувся й почав спускатися.

— А це що? — здивувався Мацюсь і тут же скрикнув: — Угору, якнайшвидше вгору!

Саме тоді близько десятка стріл вп'ялося в крила літака.

— Ви не поранені? — занепокоєно спитав Мацюсь пілота.

— Анітрішечки. Ну й добре ж нас вітають, нема чого казати,— додав пілот.

— Тепер я переконаний, що це та оаза. Розбійники пустелі далеко не заглиблюються, бо там їм нічого робити. Вони блукають поблизу лісів Бум-Друма і оселяються в найближчій оазі.

— Здається, ваша величність казали, що назад ми будемо повертатися не літаком, а на верблюдах?

— Звичайно, Бум-Друм спорядить нас, як і того разу. В країні Бум-Друма, мабуть, можна було б одержати мастило, але бензину там напевно немає.

— Якщо так,— сказав пілот,— можна ризикнути. Порядний машиніст, коли запізнюється, їде швидше, щоб прибути вчасно. І я так зроблю: пущу машину з найбільшою швидкістю, аби прилетіти точно за розкладом. Може, це останній політ у моєму житті, то я вже не промину такої нагоди.

І він ввімкнув таку швидкість, що за якусь хвилину і оаза, й розбійники лишилися далеко позаду.

— А стріли не шкодять? — спитав Мацюсь.

— Анітрішечки: хай собі теліпаються.

Летять, летять, летять.