Мацюсеві пригоди - Сторінка 24

Мотор, добре змащений, діє бездоганно. Знову, як і першого разу, подекуди з'являються то кущі, то низенькі деревця.

— Хо-хо, мій коник уже зачув свою стайню,— жартує пілот.

Випили наші мандрівники решту води, доїли запаси харчів, щоб не приїздити голодними. Адже невідомо, скільки триватиме врочиста зустріч, після якої їх нагодують. І взагалі, негарно приїздити в гості голодними, а то ще подумають, начебто вони прибули навмисне для того, щоб їх нагодували.

Нарешті почали обережно спускатися. Сповільнили рух, бо Мацюсь іще здалеку помітив сірий пісок лісів Бум-Друма.

— Ну, гаразд,— каже пілот,— а чи є там у лісі якась галявинка, адже ми не можемо впасти на дерева? Правда, одного разу я приземлився в лісі, власне кажучи, не стільки я приземлився, скільки літак мене приземлив. Отоді я й втратив око. Я був тоді ще молодий, і літаки були молоді та неслухняні.

Перед самісіньким палацом, тобто перед королівським наметом Бум-Друма, була велика галявина. І тепер, роблячи кола зовсім низько над лісом, літак шукав ту галявину.

— Трохи праворуч! — крикнув Мацюсь, дивлячись у підзорну трубу.— Перелетіли, прошу вернутися. Тепер ліворуч, менше коло. Чудово!

— О, бачу, бачу. Так, це галявина, але що це?

— Угору! — скрикнув переляканий Мацюсь.

Вони знову злетіли вище. До їхніх вух долинав знизу такий галас, наче кричали всі дерева в лісі. Галявину перед королівським наметом заполонили люди.

— Щось трапилось. Чи Бум-Друм помер, чи в них якесь свято.

— Звісно, але ж ми не можемо сісти людям на голови.

— Ми повинні підніматися й спускатися доти, поки вони зрозуміють, що їм треба розійтися, бо інакше ми їх розчавимо.

Сім раз підіймався вгору й спускався вниз літак, аж нарешті дикуни зрозуміли, що цей великий птах хоче сісти на галявині. Вони відійшли назад до дерев, і літак спокійно сів.

Тільки-но Мацюсь ступив на землю, як до нього підбігла королівська дочка, люба Клю-Клю, й щосили обхопила його за шию.

Розділ тридцять другий

Мацюсь не тямив, що діється. Все сталося так раптово, що Мацюсеві здалося, ніби це йому сниться чи відбувається в кіно. Спершу він побачив Бум-Друма, зв'язаного африканськими мотузками. Бум-Друм лежав на багатті, а навколо нього стояли чорні жерці. Всі жерці були страшні, але один мав особливо страшний вигляд: у нього було два крила, дві голови, чотири руки й дві ноги. Це таке в нього було вбрання. В одній руці той жрець держав якусь дошку, на котрій було щось намальоване чи написане кров'ю, а в другій руці — запалений смолоскип. Мацюсь догадався, що Бум-Друма мають спалити. Біля багаття стояли всі Бум-Друмові двісті дружин, і кожна тримала в руці отруєну стрілу, вістрям до серця. Діти Бум-Друма страшенно плакали, лазили рачки чи перекидалися через голову. Одна лиш маленька Клю-Клю тягнула Мацюся за руку в бік батька та щось говорила, але що — Мацюсь не розумів. На всяк випадок він витяг револьвер і вистрілив у повітря.

В ту ж мить Мацюсь почув позад себе зойк. Це крикнув пілот, змахнув руками в повітрі, посинів і впав мертвий на землю.

Тоді дикуни почали так кричати, що Мацюсь подумав, чи не збожеволіли вони. А жрець з, двома головами перетяв мотузки на Бум-Друмові й кинувся вистрибувати якийсь дикий танець, потім став на багаття, де щойно лежав Бум-Друм, і доторкнувся запаленим смолоскипом до хмизу. Хмиз, мабуть, був просякнутий якоюсь займистою рідиною, бо зразу ж спалахнуло таке велике полум'я, що Мацюсь та Клю-Клю ледве встигли відскочити вбік. Літак лежав поблизу багаття; отож одне крило його зайнялося, почувся тріск, і крилатий велетень вибухнув.

Дружини Бум-Друма підхопили Мацюся на руки й посадовили на золотий трон. Бум-Друм і всі молодші царки та князі клали голови на східці трону, брали праву ногу Мацюся й тричі вдаряли нею себе по шиї, вигукуючи при цьому якісь слова, що їх Мацюсь не розумів.

Тіло померлого пілота загорнули в матерію, насичену такими запашними оліями, що в Мацюся запаморочилася голова. "Що все це означає?" — питав він себе. Сталося щось незвичайне, але що? Схоже на те, що Мацюсь урятував життя Бум-Друмові та всім його двомстам дружинам. Здається, Мацюсеві не загрожує тепер ніяка небезпека. Але хіба ж можна бути чогось певним у країні цих дивних людей? Звідки зібралася така сила-силенна дикунів? Що вони збираються робити? Ось уже розпалено в лісі кілька тисяч вогнищ, і дикуни танцюють, бавляться й співають. Кожний оркестр грає щось своє, кожне плем'я співає своїх пісень.

Те, що тут зібралися не тільки підвладні Бум-Друма, Мацюсь збагнув з їхнього одягу. Одні, мабуть, були з лісів, бо вбрання їхнє складалося з рослин та пташиного пір'я. Другі носили на спині панцири велетенських морських черепах, треті були одягнені в мавпячі шкури, а траплялися й зовсім голі, в яких тільки в носі та в вухах блищали прикраси.

Мацюсь був не з боязких — він не раз сміливо дивився смерті в очі. Але сам, далеко від дому, серед стількох тисяч незнайомців, сам-самісінький... Ні, цього вже забагато навіть для мужнього Мацюсевого серця. А коли він згадав свого славного товариша, що загинув у такий таємничий спосіб, його охопив жаль, і він голосно заплакав.

Мацюся поселили в окремий курінь з левиних та тигрячих шкур, і він думав, що може досхочу виплакатися, бо його ніхто не почує. Але Мацюсь помилився. Маленька Клю-Клю пильнувала, маленька Клю-Клю не відходила від Мацюся ні на крок. Він раптом помітив її у сяйві величезного брильянта. Клю-Клю плакала разом з ним. Поклавши свою маленьку ручку на Мацюсеву голову, Клю-Клю обливалася гіркими сльозами.

О, як шкодував Мацюсь, що він не знав тутешньої мови. КлюКлю про все йому розповіла б. Вона щось говорила, говорила дуже повільно і по декілька разів повторювала одне й те ж слово, сподіваючись, що Мацюсь зрозуміє. Намагалася пояснити йому щось на мигах. Але з усього цього Мацюсь здогадався лише про дві речі: що Клю-Клю є найвірнішою його приятелькою на світі і що йому не загрожує ніяка небезпека — ані зараз, ані в майбутньому.

Незважаючи на втому, Мацюсь не спав цілу ніч. Лише над ранок галас у лісі трохи вщух, і Мацюсь заснув. Але його знову збудили, знову посадили на трон, і кожна група дикунів підносила йому подарунки. Мацюсь усміхався, дякував, але розумів, що в усьому світі немає стільки верблюдів, які змогли б перевезти все це через пустелю. До того ж іноземні королі перед самим його від'їздом заявили, що пропускатимуть через свої держави лише клітки з дикими звірами і нічого більше, скільки б Мацюсь не пропонував їм грошей. "Яка шкода,— подумав Мацюсь,— що в моїй державі немає власного порту й власних кораблів".

Правду кажучи, Мацюсь іще подумав, що якби спалахнула нова війна й він знову її виграв, то іноземному королеві довелось би віддати Мацюсеві один морський порт, аби Мацюсь не потребував його милостей.

Мацюсь охоче залишився б у Бум-Друма ще на тиждень, щоб трохи відпочити, але не міг: а що коли без нього спалахне війна? Та й як він упорається з читанням листів? Адже Мацюсь повинен щоденно читати по сто листів і цілій сотні дітей давати під час аудієнції все, що вони просили.

— Треба повертатися,— сказав Мацюсь Бум-Друмові, показав на верблюда й махнув рукою на північ.

Бум-Друм зрозумів.

Потім Мацюсь показав, що хоче забрати додому тіло хороброго пілота.

Бум-Друм зрозумів.

Коли розгорнули пахучу тканину, Мацюсь побачив свого мертвого товариша: той був тепер зовсім білий і твердий, як мармур. Бідолаху поклали в ящик із чорного дерева й показали Мацюсеві на мигах, що він може його забрати. В другий ящик поклали рештки спаленого літака. Мацюсь знаками показав, що може цього не брати. Його здивувало, що Бум-Друм страшенно зрадів, немовби спалений літак був чимось надзвичайно важливим.

Здавалось би, все гаразд, але найголовнішого Мацюсь так і не дізнався: чи їсть іще Бум-Друм людей, чи ні? Не лишалося нічого іншого, як тільки взяти Бум-Друма з собою. І Мацюсь узяв Бум-Друма. І вже знайомою дорогою рушив королівський караван через пустелю.

І лише в своєму кабінеті, в своїй столиці, зрозумів Мацюсь ті дивні речі, свідком яких він був у країні людожерів. Професор, що знав п'ятдесят мов, усе пояснив Мацюсеві.

Коли якось один із предків Бум-Друма не схотів більше їсти людей і був за це отруєний, верховний жрець дикунів виголосив таке пророцтво:

— Настане час, коли людожери зміняться. Відбудеться це так: одного вечора з'явиться величезний птах, у якого буде залізне серце, а в правому крилі стирчатиме десять отруєних стріл. Цей птах сім разів облетить галявину королівської столиці й сяде. Птах матиме величезні крила, чотири руки, дві голови, три ока й три ноги. Одне око й дві руки цього птаха отруяться однією з десяти стріл і помруть. Двічі прогримить грім. Тоді верховного жерця буде спалено. Лусне залізне серце велетенського птаха. І залишиться від того птаха тільки шматок мармуру, жменя попелу та біла людина. І тоді людожери кинуть їсти людей. А доки птах не з'явиться, нічого не можна міняти. І кожний король, який захоче щось змінити до того, повинен загинути від вогню чи отрути.

Бум-Друм обрав вогонь. І саме тоді, коли його мали врочисто спалити та отруїти двісті Бум-Друмових дружин, з'явився літак з двома мандрівниками. Мацюсь викликав два громи, а пілот — тобто дві руки та одне око птаха — загинув, необережно вколовшись одною з десяти стріл розбійників пустелі. Верховний жрець добровільно спалив себе, величезний птах згорів, а Мацюсь — біла людина — лишився. Отже, віднині людожери вже ніколи не їстимуть людей; вони хочуть вчитися читати й писати, не простромлюватимуть собі носи мушлями та кістками й одягатимуться тепер так, як і всі інші люди.

— Це чудово! — вигукнув Мацюсь.— Хай Бум-Друм надішле сюди сто негрів, наші кравці навчать їх шити одяг, шевці — шити чоботи, а каменярі — споруджувати будинки. Надішлемо нашим чорним друзям грамофони, труби, барабани та флейти, скрипки й роялі та навчимо їх наших танців. А згодом я влаштую в столиці Бум-Друма бездротовий телеграф! Тоді легше буде спілкуватися з ним, бо щоразу їздити так далеко дуже важко.

Мацюсь викликав королівських майстрів і наказав пошити для Бум-Друма двадцять костюмів, двадцять пар чобіт та двадцять капелюхів.