Мацюсеві пригоди - Сторінка 33

Цей несправедливо залишився на другий рік, той зробив лише дві помилки, а одержав погану оцінку, той спізнився, бо в нього боліла нога, а його поставили в куток, інший не міг вивчити вірша, бо молодший брат видер саме цю сторінку, а вчителька сказала, що він просто викручується.

Коли депутати вже стомилися й зголодніли, Фелек поставив проект на голосування.

— Комісія обміркує, як зробити, щоб у школі все було справедливо, і чи платити дітям за уроки, наче службовцям. А тим часом до школи ходитимуть дорослі. Хто згоден, хай підніме вгору руку.

Кілька депутатів хотіло щось до цього додати, але більшість присутніх підняла вгору руки, й Фелек сказав:

— Парламент закон ухвалив.

Розділ сорок четвертий

Неможливо описати, що зчинилося в Мацюсевій державі, коли люди дізналися про ухвалу дитячого парламенту.

— Що це за нові порядки! — сердилися одні.— Чому вони командують? У нас свій парламент, і ми можемо не погоджуватися. Хай їхній парламент вирішує, що мають робити діти, а наказувати, що робити нам, він не має права.

— Ну, гаразд, ми ходитимемо до школи, а хто ж працюватиме? — питали інші.

— А хай тепер діти роблять усе, коли вони так розпорядилися. Переконаються, що це не так легко, як їм здається.

— Побачимо,— казали поміркованіші.— Може, навіть усе вийде на краще. Коли діти переконаються, що нічого не вміють, що без нас обійтися не можуть, вони дужче поважатимуть нас.

Найбільше клопоту було з дітьми: більшість хлопчиків хотіла бути пожежниками й шоферами, а дівчатка — продавщицями в магазинах іграшок та в кондитерських.

— Адже всі не можуть робити одне й те ж.

— То хай хтось інший це робить. Навіщо мені робити те, чого не хочуть інші.

Багато суперечок точилося в родинах, коли діти віддавали батькам свої книжки й зошити.

— Ви порвали книжки й забруднили зошити, а тепер учителі нам вичитуватимуть, що ми нехлюї,— каже мати.

— Ти загубив олівець, тепер мені нічим малювати, і вчителька сердитиметься,— каже батько.

— Сніданок затримали, то напиши мені підтвердження, що я через сніданок запізнюсь до школи,— каже бабуня.

Раділи тільки вчителі. Тепер вони хоч трошки відпочинуть, бо дорослі спокійніші.

— Давайте покажемо дітям, як треба вчитися,— казали вони.

А були й такі, що сміялися з цих заходів дитячого парламенту.

Але всі були однієї думки: довго де не триватиме.

Дуже дивний вигляд мало місто, коли дорослі йшли з книжками до школи, а діти прямували в контори, на фабрики й в крамниці, щоб заступити дорослих. Дехто був дуже сумний, соромився, але інші не надавали цьому ніякого значення.

— Ну й що з того? Ми — знову діти. А хіба погано бути дитиною?

Згадували давні часи, навіть зустрічали іноді товаришів, з якими сиділи колись на одній парті. Згадували старих учителів, різні забавки й пустощі.

— Пам'ятаєш старого латиніста? — питає свого товариша інженер з фабрики.

— А пригадуєш, як ми одного разу билися, але через що?

— А-а, знаю. Я купив складаний ніж, а ти сказав, що він не сталевий, а залізний.

— І ми попали в карцер.

Якийсь лікар і адвокат так захопилися спогадами, що зовсім забули, що вони вже не маленькі, й почали штовхати один одного у канаву, ганятися один за одним, і вчителька, яка саме проходила повз них, була змушена зауважити їм, що на вулиці треба поводитися пристойно, бо перехожі дивляться на них.

Зате діти йшли на свою роботу дуже спокійно й серйозно, і о дев'ятій годині всі контори та магазини було відчинено.

А в школах сиділи дорослі. Старенькі сіли на останні парти, ближче до грубки. Сподівалися, що під час уроків можна буде трохи покуняти. Одне слово, читають, пишуть, рахують. Все йде чудово. Вчительки екзаменують — чи багато дорослі забули. Щоправда, кілька разів довелося нагадати "учням" про уважність на уроках. Бо й справді, хіба можна бути уважним, коли кожен думав про те, що діється зараз удома, на фабриці або в магазині, як там хазяйнують його діти.

Дівчатка хотіли показати своє вміння й вирішили зварити перший обід такий смачний, як ніколи. Та чи легко це зробити, якщо не все ти ще знаєш?

— А може, замість супу подати варення?

У продуктовому магазині можна було почути:

— Ах, як дорого! В жодного продавця нема таких цін.

— Піду куплю десь в іншому місці.

Одні торгувалися, аби довести батькам, що уміють дешево купувати. А новоявлені продавці хотіли похвалитися, що багато наторгували. Отже, торгівля йшла на славу.

— Будь ласка, ще десять апельсинів.

— І фунт родзинок.

— І швейцарського сиру. Тільки щоб був добрий, а то поверну.

— Мій сир найвищого ґатунку, а в апельсинів тонка шкірка.

— Гаразд. Скільки з мене?

"Продавець" ніби лічить, але в нього щось не дуже це виходить.

— А скільки в тебе грошей?

— Сто.

— Це замало. Стільки різних продуктів коштує більше.

— То я згодом принесу.

— Ну гаразд.

— Але, будь ласка, дай мені решту.

— Дурна! Даєш менше, ніж належить, а ще хочеш решту.

Треба визнати, що в магазинах та установах одне з одним поводилися не дуже-то ввічливо, і частенько чулися такі вислови, як наприклад: "Дурний. Брешеш. Забирайся геть. Ні, то ні. Не задавайся. Ач який. Диви, чого заманулось. Відчепися" — і таке інше.

А частенько можна було почути:

— Стривай, ось мама повернеться із школи...

Або:

— Зажди, я все скажу батькові, уроки скоро закінчаться.

Найдужче заважали хулігани, які заскакували до магазину, їли що завгодно і не бажали платити.

Поліція в місті начебто була: стояли хлопчики на перехрестях вулиць, але ще не знали, що їм робити.

— Ну, який же ти поліцейський? Злодії вбігли до магазину, вхопили жменю чорносливу й втекли.

— А куди втекли?

— А я хіба знаю?

— Ну, якщо ти не знаєш, то чим я можу тобі допомогти?

— Коли ти поліцейський, то повинен пильнувати.

— Еге ж! У тебе один магазин, і то не можеш угледіти, а в мене п'ятдесят магазинів, і за всіма треба дивитись.

— Дурень ти.

— Еге, дурень. А коли тобі не подобається, то не клич мене й край.

Поліцейський виходить, а його шабля аж по землі волочиться.

— Ще й з претензіями: хоче, щоб арештувати злодія, а не знає, куди він утік. Собача служба. Стій, наче стовп, і стеж за всім. І хоч би яблуко дали чи що інше, а то ж нічогісінько. Скажу, що більше не хочу бути поліцейським і край. Хай собі роблять, що хочуть, а я можу повернутися до школи.

Ось батьки повертаються з школи, а діти відчиняють їм двері й питають:

— Ну, що, мамцю, тебе викликали?

— Тату, ти написав контрольну?

— А з ким ти, бабуню, сидиш на парті?

— А на якій парті?

Дехто з дітей, повертаючись із контор, заходив у школу, щоб одвести тата чи маму додому.

— Ну, що ти робив у конторі? — питав батько.

— А нічого. Сидів за столом, потім трошки дивився у вікно — дивився на похоронну процесію, а потому закурив цигарку, але вона дуже гірка. На столі лежали якісь папери, то я на всіх підписав своє прізвище. Згодом прийшло якихось три панки, тільки говорили вони чи то по-французькому, чи то по-англійському, так я їм сказав, що не розумію. Чаю на сніданок не подали, то я з'їв цукор. Надвечір подзвонив до своїх товаришів, аби дізнатися, що вони роблять, але, певно, переплутав телефони, бо лише один мені відповів, що працює на пошті і має дуже багато листів з іноземними марками.

Обіди в деяких родинах були добрі, проте в більшості все підгоріло чи й взагалі дівчаткам не вдалося розпалити пічки. Отже, тепер батькам треба було нашвидку готувати їжу для себе й для своїх дітей.

— Треба квапитися,— сказала мама,— бо нам на завтра задали багато уроків. Вчителька сказала, що дорослим треба задавати більше. Це несправедливо. В інших школах задають менше.

— А когось поставили в куток?

Мати трохи засоромилась, але відповіла ствердно.

— А за що?

— На четвертій парті сидять якісь дві жінки. Кажуть, вони колись були знайомі, жили вкупі на дачі, і от вони весь урок шушукались. Вчителька їм двічі зауважувала, щоб перестали, а вони не вгавали. От учителька й поставила їх у куток.

— Вони плакали?

— Одна сміялася, а в другої були на очах сльози.

— А хлопці до вас не чіпляються?

— Трохи.

— Зовсім як у нас,— раділи діти.

Розділ сорок п'ятий

Сидить Мацюсь у кабінеті й читає газету, в якій все докладно написано про цей перший день. Газета зазначала, що в країні ще немає справжнього порядку: подекуди телефони погано працюють, листи на пошті не розсортовано належним чином, один поїзд навіть зійшов з рейок, а скільки поранених — невідомо, бо телеграф несправний. Що вдієш, діти ще не звикли. Кожна реформа вимагає часу. Жодну реформу не було проведено без значних потрясінь у господарчому житті країни. Зрештою, комісія працює над укладенням закону про школу, щоб учителі, діти й батьки були задоволені.

Нараз до кабінету вбігає зраділа Клю-Клю, плеще в долоні й підстрибує:

— Новина! Вгадай яка!

— Що таке? — питає Мацюсь.

— Приїхало п'ятсот чорних дітей.

Мацюсь навіть забув, як нещодавно надіслав телеграфом королю Бум-Друмові запрошення для п'ятдесяти дітей. Але сталося так, що в дорозі папуга чи якийсь інший птах достукав дзьобом зайвий нуль. От і вийшло, що Мацюсь запрошує не п'ятдесят дітей, а п'ятсот.

Мацюсь сторопів, але Клю-Клю була щаслива.

— Це ще краще! Коли більше дітей навчиться, то можна буде швидше дати лад у всій нашій країні.

І Клю-Клю не на жарт взялася до роботи. Вона вишикувала всіх дітей у парку. Тих, яких вона знала і яким довіряла, призначила сотниками, тобто кожний з них брав під свою відповідальність сто дітей. А сотники, в свою чергу, вибирали по десять десятників. Кожний десятник одержав одну кімнату в літньому палаці, а сотники жили в зимовому Мацюсевому палаці. Клю-Клю докладно розказала сотникам, що саме в Європі можна робити, а чого не можна. Сотники тут же повторили це десятникам, а десятники — своїм десяткам.

— Так само вони будуть вчитися.

— А де спатимуть?

— Поки що можна спати на підлозі.

— А їстимуть що? — питає Мацюсь. Адже кухарі ходять до школи.

— Тим часом можуть їсти сире м'ясо. Адже їм байдуже.

Клю-Клю не любила гаяти часу й зразу ж після обіду провела перший урок. Вона так гарно пояснювала все, що після чотирьох годин навчання сотники вже дещо знали й почали вчити десятників.

І все було б гаразд, та ось одного дня до палацу примчав вершник із звісткою, що діти через необережність відчинили в зоологічному саду клітку з вовками, і ті розбіглися по місту.