Мацюсеві пригоди - Сторінка 35

Все дужче стискав кулаки і відчував, як у ньому закипає кров Генріха Запального.

— Зажди-но, злодію, брехуне, шахраю. Ти відповіси мені за все.

Мацюсь ускочив у кімнату журналіста. За письмовим столом сидів сам газетяр, а Фелек, розкинувшись на канапі, курив сигару.

— А, й ти тут?! — скоріше крикнув, ніж сказав Мацюсь.— Тим краще, поговоримо з вами обома. Що ви накоїли?

— Ваша королівська величність, звольте присісти,— почав своїм тихим солодким голосом журналіст.

Мацюся аж пересмикнуло. Тепер він був певен, що журналіст — шпигун. Давно це підказувало йому серце, і тепер він зрозумів усе.

— Одержуй, шпигуне! — гукнув Мацюсь і вже навів на журналіста револьвер, з яким не розлучався від часу війни, коли той блискавичним рухом схопив Мацюся за руку. Куля влучила в стелю.

— Дітям не дають револьверів,— сказав з посмішкою журналіст і з такою силою стиснув Мацюсеві руку, що в того долоня сама розтулилася. Тоді журналіст узяв револьвер, сховав його у письмовий стіл і замкнув шухляду на ключ.

— Тепер ми можемо спокійно поговорити. Отже, чим я не догодив вашій королівській величності? Тим, що захищав вашу величність у своїй газеті, заспокоював і пояснював? Тим, що вихвалював Клю-Клю? За це ваша величність називає мене шпигуном і хоче застрелити?

— А цей дурний закон про школи?

— Чим же я винен? Діти ухвалили це більшістю голосів.

— Чому ж ви не написали в газеті, що наші фортеці висаджено в повітря?

— Про це повинен доповідати військовий міністр. Народові не слід знати про такі речі. Це військова таємниця.

— А чого ви так випитували в мене про пожежу в лісах іноземного короля?

— Журналіст має розпитувати про все, бо з усього того, що знає, він вибирає потім потрібні відомості для газети. Мою газету ваша величність читала кожного дня. Хіба ми погано в ній писали?

— О, дуже добре, навіть занадто добре,— гірко посміхнувся Мацюсь.

Журналіст глянув Мацюсеві просто в очі й спитав:

— Невже ваша величність і тепер назве мене шпигуном?

— Я назву! — вигукнув раптом Фелек, підхопившись із канапи.

Журналіст зблід, люто зиркнув на Фелека, й перш ніж хлопці встигли отямитись, уже стояв у дверях.

— Ми ще побачимося, шмаркачі! — крикнув він і швидко збіг сходами.

Перед під'їздом, невідомо звідки, з'явився автомобіль. Журналіст щось сказав шоферові.

— Держи, лови його! — кричав Фелек, розчинивши вікно.

Але було вже пізно: автомобіль зник за рогом. Та й хто, власне, міг його затримати?

Мацюсь стояв приголомшений подіями, а Фелек, ридаючи, раптом кинувся йому до ніг:

— Королю, вбий мене! Це моя провина! — захлинався од сліз Фелек.— О я нещасний! Що я накоїв!

Розділ сорок сьомий

— Зажди, Фелеку, згодом поговоримо про все спокійно. Що сталося, того не вернеш. Коли насувається небезпека, треба бути спокійним і врівноваженим. Треба думати не про те, що було, а про те, що буде.

Фелек хотів негайно про все розказати Мацюсеві, але той не бажав марно гаяти ні хвилини.

— Слухай, Фелеку, телефони зіпсовано. В мене лишився тільки ти один. Ти знаєш, де живуть міністри?

— Ще б мені не знати! Живуть на різних вулицях. Але це нічого. Ноги в мене добрячі: два роки продавав газети. Ти, певно, хочеш викликати міністрів?

— І негайно.

Мацюсь глянув на годинник.

— Скільки тобі треба на дорогу?

— Півгодини.

— Гаразд. Отже, через дві години вони мають бути у мене в тронному залі. Тільки попередь, що коли хтось з них посилатиметься на хворобу, то хай пам'ятає, що я нащадок Генріха Запального.

— Прийдуть! Я вже їм скажу! — гукнув Фелек.

Він швиденько зняв черевики, скинув свій елегантний піджак з орденом.

На столі стояла пляшечка з тушшю: Фелек забруднив штани, руки й лице і босоніж кинувся скликати міністрів. А Мацюсь поспішив до палацу, бо перед засіданням ради міністрів хотів поговорити з сумним королем.

— Де той пан, що вранці зі мною розмовляв? — спитав захеканий Мацюсь, як тільки Клю-Клю відчинила йому двері.

— Той пан пішов і залишив на столі листа.

З важким серцем убіг Мацюсь до кабінету, схопив листа й прочитав:

"Дорогий, любий Мацюсю! Сталося те, чого я найбільше боявся. Я змушений покинути тебе. Дорогий Мацюсю, коли б я тебе не знав, то запропонував би поїхати разом зі мною в мою країну, проте знаю, що ти не погодишся. Я їду північним шосе, коли захочеш, то можеш наздогнати мене верхи за дві години. Я почекаю на тебе в корчмі. А як ми не побачимося, то пам'ятай, що я твій друг. Вір мені, навіть тоді, коли тобі здаватиметься, що я тебе зрадив. Що б я не робив, знай, що це для твоєї ж користі. Благаю тебе про одне: це має бути таємницею. Ніхто, жодна душа не повинна знати про це. Листа негайно спали. Жаль мені тебе, любе дитя, бідолашний, самотній сирота. Мені б хотілося врятувати тебе хоча б від деяких прикростей, які на тебе чекають. Може, ти все-таки поїдеш зі мною? Листа неодмінно спали".

Прочитавши листа, Мацюсь швидко запалив свічку й підніс папірець до вогню. Лист спалахнув, скрутився й почорнів. Вогонь обпікав Мацюсеві пальці, але він не зважав на це. "Душа моя болить дужче, ніж пальці",— думав він.

Навпроти письмового столу висіли портрети Мацюсевих матері й батька. "Бідолашний, самотній сирота",— подумав Мацюсь, дивлячись на портрети померлих батьків.

Але він тільки глибоко зітхнув. Плакати не можна, бо зараз він повинен надягти корону і очі його мають бути ясні. В кімнату тихо увійшла Клю-Клю і спинилася з таким покірливим виглядом, що, хоч у першу мить її присутність роздратувала Мацюся, проте за хвилину він лагідно спитав:

— Що тобі, Клю-Клю?

— Білий король приховує від Клю-Клю свої турботи. Білий король не хоче довірити свої таємниці чорній дикій Клю-Клю. Але Клю-Клю все знає, і Клю-Клю не залишить білого короля в біді.

Клю-Клю промовила це врочисто, тримаючи обидві руки зведеними над головою. Точно так присягався Мацюсеві Бум-Друм.

— І що ж ти знаєш, Клю-Клю? — спитав зворушений Мацюсь.

— Білі королі позаздрили Мацюсевому золоту, вони хочуть перемогти його й убити. Сумний король жаліє Мацюся, але він слабкий, боїться дужих білих королів.

— Мовчи, Клю-Клю!

— Клю-Клю буде мовчазна, як могила. Але Клю-Клю пізнала сумного короля. Зрадити Мацюся може цей спалений лист, а не Клю-Клю.

— Замовч, Клю-Клю, жодного слова далі! — скрикнув Мацюсь, змітаючи попіл спаленого листа на підлогу й розтоптуючи його ногами.

— Клю-Клю присягається, що нічого більше не скаже.

Треба було кінчати розмову, бо саме тоді повернулися з школи лакеї і, штовхаючи один одного, вбігли до кабінету.

Мацюсь почервонів від гніву.

— Що за крик! — гримнув він.— Відколи це королівські лакеї зважуються з таким галасом вдиратися до королівського кабінету? Чи мало у вас було часу пустувати в школі?

Церемоніймейстер так зніяковів, що навіть вуха йому почервоніли.

— Ваша королівська величність, благаю, простіть їх. Ці бідолахи в дитинстві не знали ніяких забавок. Спочатку вони були козачками й кухарчатами, а згодом — лакеями. Вони завжди змушені були поводитися тихо і зараз зовсім збожеволіли...

— Ну, гаразд, гаразд. Приготуйте тронний зал. За півгодини засідання.

— Ох, мені стільки уроків задали на завтра,— простогнав один.

— Я мушу намалювати карту.

— У мене шість задач і ціла сторінка...

— Не підете завтра до школи,— сердито урвав їх Мацюсь.

Лакеї вклонилися й тихо вийшли. Тільки в дверях мало не зчинили бійку. Один штовхнув другого, і той ударився підборіддям об клямку дверей.

Вбіг Фелек, брудний, спітнілий, у подертих штанях.

— Все зробив, вони зараз будуть тут.

І він почав розказувати.

Так, у газетах писали правду. Фелек крав гроші й брав хабарі. Коли він заступав Мацюся на аудієнції, то видавав лише частину приготованих подарунків, а все, що йому подобалося, брав собі. Тому, хто давав йому гроші або подарунки, Фелек дарував кращі речі. В нього було декілька спільників — між ними Антек,— які щоденно приходили й забирали ці речі. Але шпигуном Фелек не був. Усе це йому радив журналіст. Наказав йому назватися бароном, звелів зажадати орден. Прикидався другом. А потім раптом зажадав підробити один документ, за яким нібито Мацюсь виганяє всіх міністрів і позбавляє дорослих усіх прав: усім повинні керувати діти. Фелек не погодився. Тоді журналіст надягнув капелюх і сказав: "Якщо ти не згоден, то я піду до короля й скажу, що ти крадеш подарунки та береш хабарі". І Фелек злякався. Фелек не розумів, звідки журналіст усе знає, думав, що журналісти завжди все знають, а тепер бачить, що це шпигун. І ще один документ вони сфабрикували. Це було щось на зразок звернення до дітей усього світу.

Мацюсь заклав руки за спину й довго ходив по кабінету.

— Так, багато поганого накоїв ти, Фелеку. Але я тобі прощаю.

— Що? Прощаєте? Коли ваша королівська величність мене прощає, то я знаю, що робити.

— Що? — спитав Мацюсь.

— Скажу все батькові: він уже так намне мені чуба, що я довго пам'ятатиму.

— Не роби цього, Фелеку. Навіщо? Можеш інакше спокутувати свою провину. Момент серйозний, люди потрібні. Ти можеш мені стати в пригоді.

— Прибув військовий міністр,— доповів церемоніймейстер.

Мацюсь надягнув корону,— ох, яку ж важку корону! — і увійшов у тронний зал.

— Пане військовий міністр, що ви скажете? Тільки коротко, без вступів. Я вже багато чого знаю.

— Доповідаю вашій королівській величності, що у нас є три фортеці (було п'ять), чотириста гармат (було тисяча) та двісті тисяч справних карабінів. Снарядів є на десять днів війни (було на три місяці).

— А чоботи, ранці, сухарі?

— Склади цілі, лише мармелад з'їдено.

— Ваші відомості точні?

— Цілком.

— Ви гадаєте, війна буде скоро?

— Я політикою не займаюся.

— Зіпсовані гармати та карабіни можна швидко полагодити?

— Частина з них дуже попсована, але інші можна полагодити, якщо печі й котли на фабриках діють.

Мацюсь згадав фабрику, яку він нещодавно відвідав, і схилив голову: після цих слів корона стала ще важчою.

— Пане міністр, який настрій у військах?

— Солдати та офіцери ображені. Найбільше їх турбує те, що вони повинні ходити в цивільні школи. Коли я одержав відставку...

— Це була фальшива відставка, я про це нічого не знав. Підпис було підроблено.

Міністр насупив брови.

— Коли я одержав цю відставку, до мене прийшла якась делегація з вимогою відкрити військові школи.