Мацюсеві пригоди - Сторінка 43

Не можна порівнювати Мацюся ані з Наполеоном, ані з іншим дорослим королем. Хоч я не маю дітей, проте відчуваю дитину материнським серцем. Мацюсь нервовий, але в нього добре серце.

— Починається,— буркнув молодий король до Бум-Друма.

— Коли б ви бачили, як він зрадів канарці, як почав давати їй воду, булку, цукор. Діти завжди легковажні й недосвідчені...

Королева Кампанелла бачила, що королям не цікаво, що вони позіхають, запалюють цигарки, зітхають. Але вона говорила й говорила. Ось уже старий король Альфонс Бородатий закуняв у м'якому кріслі, ось уже блідий король Мітра Бенгальський випив порошок од головного болю, коли, нарешті, Кампанелла оголосила, чого вона хоче: — Дайте мені Мацюся.

— Будемо голосувати,— жваво сказав король, друг жовтих.

— Гаразд,— погодилися інші.

— Ще хвильку,— попросила Кампанелла,— я забула додати...

— Зробімо невеличку перерву,— запропонував Орест.

— Чудово. Вип'ємо чаю.

— Повечеряємо.

Гостинна Кампанелла сама наливає королям найкращих вин і лікерів. Кожного короля окремо питає, що він любить... Лакеї на велосипедах звозять з найдорожчих ресторанів найкращі закуски. Кампанелла частує гостей сигарами, фруктами, морозивом, яке тільки є на світі: вершковим, ванільним, малиновим. Торти, мед, шербет турецький, горіхи в цукрі, іриси, сир швейцарський, портери англійські — все є в Кампанелли.

— Бракує тільки пташиного молока та англійської солі,— сказав наступного ранку відомий жартівник король Мигдал Ангорський.

Звісно, голосування відклали. Хоч королі можуть їсти й пити, скільки їм заманеться, проте цього разу вони випили аж занадто. І коли вранці вирішили голосувати не в Кампанелли, а в затишному рибальському селищі, королева зрозуміла, що вони з нею не погодяться. Звісно, гостям ніяково відмовляти господині. Так, власне, й сталося.

— Дванадцять "за", чотири "проти".

Мацюсь поїде на безлюдний острів.

— Прошу підписати.

Кампанелла підписалася останньою й, не попрощавшись, перша поїхала. "Будь-що я мушу врятувати це бідолашне дитя",— вирішила королева.

А Мацюсь не на жарт лаштувався до втечі. Мур тюремного подвір'я був старий і зарослий диким виноградом. Мацюсь часто виносив клітку з канаркою надвір і грався біля муру в Робінзона. Старий паяцик правив за П'ятницю, канарка за папугу, а Мацюсь карбував на корі дерева щодня одну позначку так, як Робінзон. Варта побачила, що малолітній в'язень цілком заспокоївся й по-дитячому бавиться, го й почала менше пильнувати за ним. Раніше солдати повинні були ходити за ним крок у крок, бо вікно канцелярії виходило на подвір'я й начальник в'язниці дивився на них; а тепер, коли Мацюсь гуляв у саду, вони могли робити, що хотіли. А воно ж приємніше базікати, ніж мовчки ходити з карабіном напоготові.

А Мацюсь помітив, що одна цеглина в мурі трошки совається. Він заходився коло неї — праворуч, ліворуч смикає, старе вапно кришиться, але нічого не видно, бо дикий виноград закриває мур. Не вийняв Мацюсь цієї цеглини — почав ворушити другу. Болять йому пальці, ламаються нігті, але він ні на що не зважає, намагається, аби тільки якшвидше кінчити. До обіду вдалося зрушити з місця чотири цеглини, а після обіду — ще дві. "Коли так і далі піде, то за три дні я дістануся на волю".

Вийняти цеглини можна, але де їх покласти? Ходить Мацюсь садом і шукає лопату.

— Чому ти не граєш у Робінзона? — питає в нього начальник варти. Солдати перестали називати Мацюся королівською величністю, але Мацюсь не ображається — він тепер не такий гордий, як колись.

— Звикне дитя потроху. Це чудово, що він грається в Робінзона, бо так непомітно перейде від гри до правди.

— Може, й суворо з ним повелися королі?

— Чого не граєшся, Мацюсю?

— Хочу викопати льох,— каже Мацюсь,— але немає в мене лопати. Без льоху мені дуже незручно, бо як уполюю звірину, то нема де зберігати її.

Солдати дали Мацюсеві лопату, навіть допомогли копати. Коли яма була вже досить велика, Мацюсь поклав цеглу й присипав її піском. Але один солдат помітив це.

— А де ти взяв цеглу?

— Знайшов у саду, там, біля альтанки. Можу вам показати.

Мацюсь узяв солдата за руку й повів до альтанки, а дорогою почав розповідати про війну, про людожерів, і той зовсім забув про цеглу. І ще одного разу Мацюсеві загрожувала небезпека, коли начальник в'язниці наскочив з раптовою перевіркою.

— Начальник іде! — крикнув у вікно черговий по коридору.

Схопилися солдати на ноги, кинули цигарки, взяли карабіни.

Мацюсь став між ними, похнюпив голову, пішов. Та не встигли вони як слід вишикуватися.

— Чому попереду йде двоє, а позаду четверо? Не знаєте статуту? А це що за клітка?

І начальник в'язниці тицьнув палицею в дикий виноград, де стояла клітка з канаркою.

Холодний піт виступив Мацюсеві на чолі, бо він виразно побачив отвір у мурі. Проте начальник в'язниці був високий, дивився на клітку зверху й не помітив нічого.

— А це що за підкоп? — показав він на льох.

— Це комора Робінзона Крузо,— озвався Мацюсь.

— Даю день арешту за те, що ходите не так, як належить, і день арешту за те, що дозволяєте рити підкоп в'язневі номер двісті одинадцятий.

Начальник в'язниці лякав навмисне. Він знав, що помилує солдатів. Не варто зчиняти скандал, а то ще поскаржиться Мацюсь королеві Кампанеллі, а та зробила начальникові в'язниці чимало подарунків і навіть обіцяла прислати дружині діамантову брошку, коли він буде добрий до в'язня. Та, зрештою, Мацюсь незабаром забереться звідси. Ох, хоч би швидше!

Щоправда, неприємність все-таки була: солдати наказали Мацюсеві засипати комору, куди він складав харчі на дорогу. З кожної порції Мацюсь з'їдав половину, а другу потай приносив до льоху.

Швидко спливали години. Повсякчас доводилось Мацюсеві вдавати, наче він грається: то збирає жолуді, то прутики, то будує садочок коло муру, то паркан, то хатки з піску. І раз у раз поглядає, чи далеко солдати, чи стежать за ним. Робота посувалася тепер повільніше, бо вийняті цеглини Мацюсеві доводилось, ховаючи під курткою, відносити на другий кінець саду й. кидати через маленький отвір до льоху під альтанкою. А щоб не було чути, як вони гупають, він спускав ті цеглини на вірьовці.

Мур товстий. Потрібна велика витримка. Найменша необережність — і вся праця може піти нанівець. А праця важка. Пальці дедалі дужче болять, бо нігті зовсім поламалися, руки подряпані, шкіра нестерпно боліла й пекла. Та яка була радість, яке щастя, коли піддалася остання цеглина й рука просунулася по той бік муру. Аби тільки не помітив хтось, аби тільки не сталося щось непередбачене.

І так-таки й сталося. Коли Мацюсь вистромив руку за мур, на вулицю, там пробігав якийсь собака й зубами схопив Мацюся за палець. Зойкнув Мацюсь від болю, але схаменувся й удав, ніби просто майструє щось біля дикого винограду. Бо ж невідомо, чи собака сам біг, чи його вів на мотузку хазяїн. Бо помітить той хазяїн Мацюсеву руку за муром, зараз же про все здогадається й повідомить варту.

— Що ти там робиш? — запитали солдати, граючи в карти.

— Годую канарку салатом,— відгукнувся Мацюсь, намагаючись опанувати себе.

— Дурний ти, здохне твоя канарка.

І солдати грають у карти далі.

Тепер Мацюсь зрозумів, що вже не можна відкладати втечу. Отвір видно з вулиці. Навіть добре, що собака звернув Мацюсеву увагу на небезпеку. Солдати теж уже стали помічати, що Мацюсь якийсь стурбований, і частіше питають: "Що ти там робиш?" У вівторок прийде тюремний санітар оглянути Мацюся й здивується, що в нього руки подряпані. А як пояснити це? Отепер тільки зрозумів Мацюсь, скільки труднощів і небезпек чатують на нього. Але замість того, щоб зневіритись, Мацюсь ще дужче запалюється. "Сьогодні вночі!" — вирішує він.

Отож повечеряв Мацюсь, роздягнувся, ліг у ліжко рано, мовляв, голова болить. Залишив відчиненою кватирку, мовляв, жарко. Вкрився ковдрою з головою й чекає на зміну нічної варти.

Раптом відчиняються двері. Входить начальник в'язниці, входить представник королівської ради.

— Ваша королівська величність, зводьте збиратися. За годину вирушає поїзд на безлюдний острів. А ось документ з печаткою і підписами королів.

Мацюсь устає з ліжка, починає одягатися.

Розділ п'ятий

"Сьогодні вночі втечу,— думає Мацюсь, складаючи речі до валізки.— Не так, то інакше".

Уся Мацюсева праця пішла нанівець. Дірка у мурі готова. Та що з того? Адже Мацюсь більше не піде в сад. Будь-хто на його місці вдався б до розпачу й втратив би надію. Так, будь-хто, але не Мацюсь. Він відчував, що найважливіше — вирішити, а решта — дрібниці. Мацюсь зрозумів навіть, що для втечі, яку він здійснить дорогою, його праця мала певне значення. Він навчився витривалості, обережності. Одне слово, Мацюсь відчував, що найважливіше — це в собі, в голові, в серці бути готовим до всього. А далі буде видно. Тому-то Мацюсь і не втрачав надії.

Пакування речей тривало недовго. Начальник в'язниці весь час був у кімнаті, а коли під'їхала машина, попросив Мацюся засвідчити, що той не гнівається на нього.

— Вашій королівській величності це нічого не варто, а мені може згодитися.

— Гаразд.

Принесли чорнило, перо й папір.

Засвідчую,— пише Мацюсь, що не ображаюся на начальника в'язниці, бо він робив те, що йому належить. Коли перед війною я заарештував міністрів, він охороняв міністрів, бо так я наказав. Після війни він пильнував в'язня номер двісті одинадцять, бо такий був наказ королів-переможців. Розбив я фарфорову вазу, але він не мстився мені за це. Бажаю, щоб і надалі він робив своє; я теж робитиму своє.

К о р о л ь М а ц ю с ь П е р ш и й".

Королівський представник розписався в тюремній книжці, що забрав Мацюся, вони сіли в машину і поїхали.

Мацюсь з цікавістю дивиться у вікно автомобіля на свою столицю. Саме закінчилася вистава, і люди поверталися з театру. Ніхто не догадувався, що в автомобілі їде Мацюсь.

З театру поверталися тільки дорослі, жодної дитини. "Дітей повкладали спати, а самі розважаються",— сердито подумав Мацюсь.

Обіч Мацюся сидить королівський представник і куняє. "Відчиню дверцята й вискочу". Ні, не варто. Серед дітей було б заховатися легко, а зараз на вулиці самі дорослі, світять ліхтарі, і на кожному розі стоїть поліцейський.

І на вокзалі втекти не вдалося. Королівський представник узяв Мацюся за руку, хутенько провів через зал чекання — просто до вагона першого класу в поїзді, який через п'ять хвилин мав вирушити за кордон.