Мацюсеві пригоди - Сторінка 56

І Мацюсь подумав, що це будуть добрі пам'ятки, бо він більше ніколи не припливе до дітей.

Аля жодного разу не заплакала, не капризувала. Альо прочитав казку "Червона шапочка" і лише раз помилився. Страшенно не хотілося Мацюсеві повертатися назад. Хай би ті на безлюдному острові робили, що хочуть, а він лишився б тут.

Але повернувся Мацюсь, а в кімнаті на нього чекає Амари.

— Ах, як це добре, що ваша королівська величність повернулися. Я непокоївся. Гей, Пилипе!

З'явився Пилип і став струнко.

— Варті стати біля канцелярії, зрозумів? Кімнату замкнути на ключ, ключ віддати мені, зрозумів? І якщо комусь з ваших спаде на думку підслуховувати під дверима мою таємну розмову з його королівською величністю, то живцем шкіру здеру, зрозумів? Кроком руш!

Пилип вийшов до сусідньої кімнати, шшурх — вийшли всі; Пилип віддав ключ.

— Любий кузене,— почав ротмістр,— я бажаю жити з вами в злагоді. Хочу просити у вас пробачення.

Амари впав на коліна перед Мацюсем.

— Прошу встати,— сказав Мацюсь,— я не люблю, щоб переді мною ставали навколішки. Я нічого не розумію.

— Дорогий мій кузене, я правнук Ельжбети Навіженої, рідної тітки Генріха Запального. Ми родичі, тому сумний король дозволив мені приїхати сюди. Я буду слухняним, мов ягня. Я не видав обіду вашій королівській величності, любий кузене, бо хочу, щоб рахунки були в порядку. Але я одержав таємний наказ, і тепер ми будемо жити дружно. Королю, якщо мені не пробачиш, то дивись.— Маркіз Амари приклав до скроні револьвер і хотів був стріляти.

— Ну гаразд,— крикнув переляканий Мацюсь,— я теж хочу жити з кузеном у дружбі.

Амари кинувся Мацюсеві на шию. І Мацюсь відчув, що ротмістр п'яний. Погоджується Мацюсь на все, мовляв, шкода йому кузена, але він хоче, щоб той чимшвидше пішов геть.

— У моїх жилах королівська кров. І за що я так мучуся? Я мусив піти на поєдинок, бо мене образили. Мусив вилаяти генерала. А що ж я такого сказав? Ну, що він "лисий дурень". Бо й справді дурень. Ну, скажи, любий мій кузене, сам скажи, хіба він не дурень?

— Дурень,— погоджується Мацюсь.

— А чи міг я не піти на поєдинок, ну, скажи, ваша королівська величність?

— Ні, не міг.

— То чого ж мене сюди вислали?

І він знову прикладає револьвера до скроні.

— Ось, отут у мене таємний наказ від сумного короля:

"Кожне Мацюсеве бажання — все одно, що моє власне". Отут у мене таємний наказ... Ні, це не той. Бо є в мене ще один наказ... О, ось тут. Це наказ молодого короля: "Надсилаю лікаря, щоб він оглянув Мацюся і написав, ніби Мацюсь збожеволів, тоді ми оголосимо це, і всьому буде край". Так, мій дорогий кузене, отаких-то друзів маємо ми, королі.

— Молодий король був моїм ворогом, а не другом,— заперечив Мацюсь.

— Ну гаразд, хай так, але Клю-Клю... ні, не Клю-Клю, а цей голодранець з маяка вдає з себе друга, а сам украв стільки іграшок. Дві крутиголовки, паяцика, чотири книжки, шість кольорових олівців. Хто за це платитиме? Я бідняк, хоч у моїх жилах королівська кров. А честь не дозволяє мені не заплатити. Уб'ю Дормеска й сам застрелюся.

— Дорогий кузене,— каже Мацюсь, щоб заспокоїти Амари,— я сам подарував усі ці речі.

— Ваша королівська величність благородні. Ваша королівська величність криється переді мною, але я все знаю. Ці лобуряки-хлопці галасують і не дають спати вашій королівській величності. Курять цигарки, та ще й такі смердючі цигарки. І через замкову шпарку дмухають дим сюди. І навмисне кидають мух у королівський чай, і впускають блохи в ліжко вашої королівської величності. Вони ж украли дві сокири й півфунта цвяхів. А хто за це відповідає? Я! Я! Я! Злидень! Праправнук королеви Ельжбети.

Ледве вдалося Мацюсеві забрати револьвер у Амари. Поклав Мацюсь Амари на своє ліжко, а сам впустив через вікно варту, аби тихенько віднесли ротмістра спати, бо в ротмістра, мовляв, болить голова.

Сидить Мацюсь і відчуває велику втому. Про скільки речей одразу дізнався він. Отже, в чаї в нього так багато мух, бо йому навмисне їх кидають. Отже, лікар приїжджав для того, щоб потім оголосити Мацюся божевільним. Зрозуміло тепер, чому Мацюся кусають блохи. І відомо тепер, що ротмістр має платити за все, що зникає.

Гаразд, але хто платить за життя Мацюся, котрий нічого но робить? Подорожі, кораблі, маяк — усе це, певно, дорого коштує.

А чи справді Амари Мацюсів кузен?

І чи не можна сховатися на такому острові, куди б не приплив жодний корабель, не прибігло жодне щуреня, де можна було б лишитися самотнім, цілком самотнім?

Зрозумів Мацюсь одне: довго на цьому безлюдному острові він не залишиться. Коли в ув'язненні Мацюсь вирішив тікати, то й серце йому калатало, думки ширяли в голові, він квапився, боявся, що втеча не вдасться. А тепер зовсім інакше. Йому навіть не спадає на думку, що втеча може не вдатися. Мацюсь цілком спокійний. Побачить, почекає ще трохи, може, щось зміниться.

Поклав Мацюсь на стіл черепашку від Аля й камінець від Алі. І одразу забув про все. Така гарненька черепашка, мабуть, єдина така на світі. Знає Мацюсь, що на березі тисячі черепашок, але цю дав йому Альо й сказав: "Це тобі за те, що ти мене вчиш". І цей звичайнісінький камінець також єдиний на світі. Дала його Аля й усміхнулася — і до камінця, і до Мацюся. В усьому світі немає такого камінця, який заховав би в собі усмішку маленької Алі.

Сидить Мацюсь, хоч уже й ніч. Узяв перо й записав у щоденнику:

"Я гадав, що ротмістр лихий, а він просто дуже бідний. Якби молодий король сказав усе, що думав, і якби я сказав усе, що думаю, може, не були б ми з ним ворогами".

І далі додав:

"Є різні люди на світі".

Поклав Мацюсь голову на стіл і заснув.

Розділ двадцять третій

Мацюсь не розмовляв з вартовими тільки тому, що не знав, як до них заговорити. А він хотів жити з ними так, як жив колись із Фелеком.

І ось одного разу випадково Мацюсь зустрівся з найспокійнішим і найпоряднішим хлопцем з варти. Цей хлопець, як і Мацюсь, часто ходив на берег моря, і не для того, щоб ловити рибу, а так, аби посидіти трохи.

Отож зустрілися вони раптово носом до носа й стали на вузькій стежці.

— День добрий,— сказав Мацюсь.

— Добридень.

— Гарно в лісі.

— І тихо.

— Колись на всьому острові було тихо. Це тільки тепер так сталося. А ви любите тишу?

— Люблю.

— То чого ж у вас завжди такий гармидер?

Питання, певно, було не з приємних. Хлопець не відповів. Не хотів обмовляти товаришів.

— Як вас звати?

— Стефан.

— Мій батько теж називався Стефаном.

— Знаю, вчив я історію.

Слово за словом дізнався Мацюсь від хлопця багато чого цікавого.

У Стефана бідні батьки. Батько саме не мав роботи, отож Стефан і виїхав на острів, щоб допомогти родині. Важко працювати він не може, бо хворіє на серце. Всі гроші надсилає батькові.

— Сумуєте?

— Трошки. Та яка користь з сумування. Так треба.

— Ну, а інші?

— Не знаю до ладу. Один сирота — був у військовому оркестрі. Другий — Кравчук. У сім'ї дев'ятеро малих дітей: обсіли злидні. Третій хлопець — із села. Хотів учитися, приїхав до міста, але нічого не добився. В четвертого — лихий вітчим, вигнав хлопця з дому. Про інших нічого не знаю.

— Послухайте, Стефане, ви курите цигарки?

— Не курю.

— А дим вас не душить, коли інші курять?

— Так, трошки,— закашлявся Стефан.

— Коли хочете, можете спати в мене.

— Дякую вашій королівській величності, хай уже буде, як є.

— Чому?

— Хлопці дошкулятимуть. Скажуть, що підлизуюся...

— Ну, то й хай кажуть.

— Ні, дякую вашій королівській величності.

І хлопець хотів був іти. Сумно стало Мацюсеві:

— Чого ви тікаєте?

— Та-а-к. Коли побачать, дошкулятимуть.

— А хіба зараз не дошкуляють?

— А чого б це? — майже гнівно кинув Стефан. І пішов собі геть.

Прикро стало Мацюсеві, жаль йому хлопця.

Що робити?

Додому повертатися не хочеться, в лісі сумно, а над морем вештаються хлопці з варти.

"Поїду до Алі",— вирішив Мацюсь.

Подався на берег, хотів сісти в човен, коли бачить — немає весел. Біжить Мацюсь до комендатури:

— Весла зникли.

— Зараз знайдемо,— каже ротмістр.— Покликати сюди варту.

— Що ви хочете робити, пане ротмістр?

— Пики бити!

— Я забороняю.

— Тоді — не буде весел.

Повернув Мацюсь додому, похнюпив голову, знітився.

— Ваша королівська величність, я знайшов весло, тільки одне, там, у кущах,— каже Пилип.

— А друге?

— Другого нема. Та я поспитаю й знайду.

— Слухай-но, Пилипе, може, ти взяв весла?

— Я-а-а? — здивувався Пилип.— Я-а-а? Хай мене грім поб'є, щоб я з цього місця не встав, ваша королівська величність.

І чим більше той клянеться, тим більше Мацюсь упевнений, що це саме Пилипова витівка. Пилип метушиться, бігає, розпитує всіх, а ввечері горлає в сусідній кімнаті:

— Це ти, Стефане! Зажди, злодію! То я маю через тебе страждати? То мене мають лаяти?

Слухає Мацюсь: може, Стефан хоч словом озветься. Ні, мовчить.

А наступного дня зник човен. Зірвався з ланцюга і — в море. Хто ж знайде човна в розбурханому морі? Чекають, певно, Альо і Аля — ні, не приїде Мацюсь. Не приїде ні сьогодні, ні завтра. Повернувся Мацюсь у кімнату, наготував торбинку в дорогу. Ось тільки попрощається з горою і вночі вирушить. Що має бути, хай буде.

Сходить Мацюсь на гору, але відчуває якийсь неспокій. Може, знову сталося якесь лихо? Поспішає Мацюсь, майже біжить. Так воно і є — застукав на гарячому: Пилип розкидає ногами дорогі для Мацюся могилки.

Раптом сталося те, чого Мацюсь ніяк не міг згодом збагнути. Запаморочилось йому в голові, сяйнуло перед очима, рука стислася в кулак, ударила. Пилип схопив Мацюся за руку, відсахнувся, та Мацюсь поцілив його в обличчя. І сам відчув удар. Бризнула кров. Тільки тоді обидва схаменулися:

— На,— дав Мацюсь Пилипові носовичка.

Спухле Пилипове обличчя мало лагідний вираз. Хлопець весело всміхнувся. Похитав головою.

— Не гадав я, що королі вміють так молотити.

Мацюсь знав, що це вступ до тривалої розмови, й чекав.

— Коли так, то я вже скажу. Тепер байдуже. Ну, я пускав дим, я зіпсував годинника, я мухи — цілу пригорщу — в суп укинув, я човна й весла вкрав. Дошкуляв, мстив тобі, але й з мене знущалися.

— А я що тобі зробив поганого? — спитав Мацюсь.— Навіщо ти мені дошкуляв?

— Хіба я знаю. От сердило мене, що один — король, а другий — злодій.

— Слухай, Пилипе, ти не сердишся, що я тебе бив?

— Е-е-е, та що це за бійка... Тільки от у носа не слід бити.

— Я не знав.