Мацюсеві пригоди - Сторінка 57

Пробач. Слухай, Пилипе, я хочу тебе попросити: не знущайся з Стефана.

— А хай борониться. Чого він такий тюхтій? Дошкуляють йому, а він нічого. Це дратує.

— Він слабий, кашляє.

— Ну то й що? Адже говорити може? Хай тоді язиком борониться. А то виходить, наче він гордий. Ніби зовсім на мене не зважає.

— То ти не хочеш обіцяти, що не знущатимешся з нього?

— Гаразд, хай буде так!

І вони подали один одному руки.

Розділ двадцять четвертий

Лишив Мацюсь записку ротмістрові, щоб його не шукали. Адже він не бранець, не в'язень. Може робити, що йому заманеться. Для Ради П'яти так буде навіть краще. Вони позбудуться витрат. Амари повернеться додому. Хай усі думають, що Мацюся немає живого.

І Мацюсь вирушив у далеку путь. Темної ночі йде він світ за очі. Взяв з собою лише найпотрібніше. Напрямок у лісі вибрав такий, щоб не могли розшукати його. Простує близько річки, але не берегом, щоб часом його не помітили.

А ліс густий-густий. Тут Мацюся не знайдуть. Досить тільки скочити на п'ять кроків у гущавину і не озиватися, то й нізащо не піймають.

Скільки вже Мацюсь пройшов,— не знає. Де треба продиратися між чагарниками, просувається повільно. Де дорога краща, йде жвавіше. Зрештою, не поспішає. Адже він вільний і безпечний. Мабуть, немає на острові ні диких звірів, ні отруйних змій. Голоду він не боїться, бо знає з прочитаних книжок, які плоди поживні, в яких рослинах сік солодкий, які гриби їстівні, які корінці на смак схожі на моркву й салат.

Спати на деревах зручно, навіть приємніше, ніж у ліжку. Дерева обвиті ліанами, і густі гілки та листя створюють мовби висячі, зручні, зелені й запашні матраци. І впасти не можна, хоч би уві сні з боку на бік повертався. Щоправда, одного разу Мацюсь упав на м'які кущі й трохи подряпав руку.

Йде Мацюсь, іде, не поспішає. Якось цілий день провів на одному місці. Кілька разів учувалися йому голоси переслідувачів над річкою. А раз здалося, наче сурмить сурма. Ну що ж, коли хочуть, хай граються з ним у піжмурки. Як набридне, то повернуться назад.

Першого тижня Мацюсь занотовував, скільки днів перебував в дорозі. А потім перестав, бо навіщо це? Хай собі спливає день за днем...

Аж ось Мацюся знайшло поштове щуреня. Зрадів Мацюсь і здивувався: таке маленьке створіннячко, а яке мудре. Мабуть, на щуреня хтось напав у дорозі, бо одну лапку в нього було перегризено, і звірятко шкутильгало. Мацюсь промив і перев'язав йому рану.

"Любий Мацюсю,— писала Клю-Клю.— Я вислала сто поштових горішків, але не одержала відповіді. Коли ти перебуваєш не дуже далеко, то повинен був отримати вже десять листів, бо наші жерці кажуть, що на кожних десятеро щурів дев'ятеро гинуть у дорозі — їх жеруть акули, коли щури пливуть морем, або роздирають звірі. І лише один з десятьох дістається туди, куди його послано. Напиши, де ти зараз і чи потрібна тобі допомога. І не вішай щуреняті горішка, поки воно само скаже, що відпочило й хоче повертати назад. Війна з білими ще триває. Навіки твоя Клю-Клю".

Отож лікує Мацюсь поштове щуреня і чекає, коли воно скаже, що готове вже в дорогу. А щуреня вдячне Масюцеві за лікування. Хоч і болить звіряткові, коли рану промивають, але воно лиже Мацюсеві руку й так оченятами кліпає, мовби дякує. І Мацюсеві не хочеться відсилати маленького друга. Тепер він начебто не самотній у лісі безлюдного острова.

Мацюсь заправляє солодким соком воду, кришить листя, корінці й овочі — готує суп, на смак схожий на компот з груш і яблук, а щуреня тим часом сидить на задніх лапках, паче білочка, й пильнує, чекає. Вкладається Мацюсь спати, а щуреня задки залазить йому в рукав: вистромить носика й так ним поводить, наче телеграфує щось Клю-Клю.

З Мацюсем щуреня мандрує сміливо, іноді сідає йому на плече. А на привалі поводиться страшенно обережно. Тільки-но щось шелесне — щуреня одразу зникає, ховається під листя, а згодом вистромлює носика, ніби питає, чи можна вийти з схованки.

Нарешті лапка в щуреняти загоїлась. Написав Мацюсь листа до Клю-Клю, заклеїв його в горішок і повісив щуреняті на шию. Запищало бідолашне і так сумно глянуло, що Мацюсь одразу зняв йому ланцюжок з шиї. Певно, нема ще в нього сили на дорогу, а може, відчуло якусь небезпеку. І ніяк Мацюсь не пригадає, чи перше щуреня так само просило, аби його не відсилали. Звісно, Мацюсь не звернув минулого разу на це уваги. Бо не шанував тоді звіряти. І спало Мащосеві на думку, що коли не шанувати малого, то нічого воно й не скаже. А коли шанувати, то навіть камінь і черепашка можуть заговорити. Адже з камінцем від Алі та з черепашкою від Аля Мацюсь розмовляє, то й щуреня, певно, може говорити, бо так носиком водить, так водить навколо. І сяйнула Мащосеві думка послати щуреня до маяка.

Та раптом щуреня чогось занепокоїлось. Уночі крутиться в рукаві, чмихає, вдень бігає, підстрибує на трьох лапках, їсти не хоче. Мовби каже, що вже відпочило й хоче рушати. І надіслав Мацюсь листа до Аля й Алі, написавши, що в нього вкрали човна і що він змушений був їх покинути. Ввечері того ж дня одержав відповідь, але трошки замочену, бо горіх було погано заклеєно. Лише кілька слів пощастило прочитати: "Шкода... вчуся сам... шукали... чекаємо".

Поцілував Мацюсь той аркушик паперу, сховав його вкупі з матусиною фотографією і останнім листочком салату, який їла перед смертю канарка (в одному місці знати було навіть сліди дзьобика), та з черепашкою і камінчиком.

Щуреня не заспокоїлося: хіба це йому дорога — всього кілька миль? Крутиться, пищить і шукає горішка. Гаразд, вирядив його Мацюсь до Клю-Клю. Самому стало сумно, і подався він понад річкою вгору.

І ось Мацюсь дістався до невеличкого лісового озера, де зустрів диких мешканців острова. Посередині цього озера лежав острівець, на якому троє дикунів набирало воду шкаралупою кокосового горіха. Мацюсь не злякався, а навіть зрадів, коли побачив цих людей. Замахав білою хусточкою до них, а вони тільки дивляться й дивуються.

Лише на третій день сів один з них на дерев'яну колоду й, дуже незграбно штовхаючи її києм, приплив до Мацюся.

Парламентер цей привіз бляшаного ґудзика, горілого сірника, шмат чорної нитки й корка від пляшки. Мацюсь збагнув, що це дикуни надіслали викуй, аби він не чіпав їх.

Так познайомився Мацюсь з дикими мешканцями цього острова й лишився жити серед них. Дикуни полюбили Мацюся, піклуються про нього, не дозволяють нічого робити, а самі працюють багато. Лежить Мацюсь цілими днями й тільки думає про різні дива на світі.

Міркує він і про Амари, й про Стефана, й про Пилипа. Надумав записати щось у щоденник, але в нього зостався лиш один чистий аркуш і тільки половинка олівця. Тож не можна писати будь-що. Треба заощаджувати папір, а не так, як те дитя в школі, що може намазюкати дурницю на цілій сторінці чи вирвати аркуш на кульки або на голубів. Міркує Мацюсь, але не пише. "Чи Амари був добрий, чи злий? Чи Пилип може виправитись? Чому ці люди, серед яких я живу, теж дикі, але не людожери? Навіть луків і стріл у них немає". І нарешті записав у щоденнику:

"Є люди спокійні й неспокійні".

Дормеско був спокійний, Мацюсева мама спокійна. Той хлопчик, якого Мацюсь бачив під час війни у хаті, спокійний. Дикуни, серед яких він зараз живе, теж спокійні. Спокійні й церемоніймейстер, і канарка, і Кампанелла. А неспокійний був Фелек, неспокійний Амари й Аля, Пилип і навіть молодий король. І Мацюсь неспокійний. І Клю-Клю. Неспокійні люди провадять війни, а спокійні мусять їх слухатись. Тому сумний король, хоч він і спокійний, змушений був воювати.

І поштове щуреня неспокійне, але не таке, як лев. Щуреня хоче приносити користь. І Мацюсь теж.

І записав Мацюсь у щоденник:

"Неспокійна людина може бути доброю або лихою. Якщо на світі буде багато людей неспокійних і добрих, то це чудово. Якщо ж буде більше неспокійних і лихих, то це погано".

Але не знає Мацюсь, що б сталося, якби всі люди були спокійні, якби взагалі не було неспокійних людей на землі. Тримає Мацюсь зошит на колінах, послинив олівець, та не знає, що записати. А мешканці острова сидять навколо, пороззявлявши роти, дивляться на нього, нібито розуміють, що він робить щось дуже важливе. Бояться навіть очима кліпати, аби не заважати. І Мацюсь такий їм вдячний і так їх страшенно жаліє.

Розділ двадцять п'ятий

Бум-Друм не знав, чим закінчилася нарада на острові Фуфайка. Почув лише, ніби Мацюся вислано на безлюдний острів, але й гадки не мав, що той виїхав туди добровільно. Тому Бум-Друм страшенно розсердився на білих королів і оголосив усім їм війну. До нього пристали племена з півночі й півдня, з заходу й зі сходу.

І помчали гінці з краю в край, через ліси, річки, пустелі та гори:

— Всі племена, до зброї!

Жінки зостануться дома, щоб піклуватися про старих і дітей, а всі чоловіки — в дорогу.

Звісно, білі королі швидко довідалися про цю війну. Спершу вони злякалися, але згодом трохи підбадьорилися й домовились, хто скільки має дати воїнів і кораблів. Поважні королі дали по п'ятнадцять тисяч чоловік, а такі собі середні — по п'ять та десять.

І от почалась битва.

Навіть не битва, а жахлива різанина. Багато загинуло дикунів, серед них і Бум-Друм.

Але на цьому війна не скінчилася. За чоловіками пішли в бій жінки.

І почалася друга битва. В історії її названо "Битвою чорних жінок".

Та білі королі злякалися, що жертв буде занадто багато. Адже чорношкірі потрібні білим королям. Завдяки чорним є какао, фіги, фініки, більярдові кульки з слонової кості, каучук, страусові пера, рицина, ваніль, папуги, гарні черепашки, гребінці з черепах. Рицина, щоправда, не дуже приємна, зате приємно грати в більярд, носити капелюшки з страусовими перами, а коржики з ваніллю так просто чудові. І білі королі вирішили припинити війну. Але саме тоді сталося найжахливіше: Клю-Клю скликала до бою негритянських дітей. Повторюю, це було найжахливіше, бо діти нічому не могли зарадити — вони навіть не дійшли до моря. Понад половина з них загинула в дорозі.

Та раптом у таборі серед голодних, хворих, зневірених дітей, коли вже здавалося, ніби ніщо їм не допоможе,— з'явився Мацюсь, якого викликала Клю-Клю.

Ще перед битвою жінок Клю-Клю одержала поштового горіха й зразу ж вислала чотирьох гінців викрасти Мацюся з безлюдного острова.