Магічний ніж ("Темні початки") - Сторінка 21

Мій народ зберіг пам'ять про це. Це сталося дуже давно, тисячі поколінь тому.

— І що ти чув про це?

— Відкрилося небо, і духи почали пересуватися між цим світом й іншим. Уся земля заворушилася. Лід розтанув, потім знову замерз. А потім духи зачинили діру, запечатали її. Проте відьми кажуть, що там, за Північним сяйвом, небо вельми тонке.

— А що буде далі, Умагу?

— Те, що раніше. Усе стане на своє місце, але спочатку буде велике лихо, велика війна. Війна духів.

Погонич більше нічого не сказав, і невдовзі вони вирушили далі, повільно просуваючись пагорбами та западинами повз сірі скелі, майже непомітні у мертвотно-блідомутумані. Нарешті старий сказав:

— Обсерваторія он там. Ти підеш пішки. Шлях надто нерівний, аби можна було проїхати туди. Якщо ти збираєшся повернутися, я почекаю.

— Так, зробивши свої справи, я відразу поїду додому, Умагу. Розведи багаття, друже, та трохи відпочинь. Я повернуся за три, щонайбільше чотири години.

Лі Скоресбі з Гестером у кишені пішов до обсерваторії й за півгодини важкого шляху крізь нагромадження скель раптом побачив над собою купку будівель — ніби якась велетенська рука тільки-но поставила їх туди. Але причиною цього ефекту було те, що туман зненацька розсіявся, аби за хвилину згуститися знов. Лі побачив великий купол головної обсерваторії, трохи далі — ще одну, меншу обсерваторію, а між ними — групу адміністративних і житлових будинків. Вогнів не було, адже, щоб не заважати телескопам, вікна постійно були затемнені.

П'ять хвилин потому Лі вже розмовляв із групою астрономів, котрим не терпілося дізнатися, які новини він приніс. Серед них було також декілька натуралістів, не менш, ніж астрономи, засмучених туманом. Він розповів їм про все, що чув, а коли обговорення скінчилося, спитав про Станіслава Грумана. До астрономів уже декілька тижнів ніхто не навідувався, й вони були раді побалакати.

— Груман? Так, мені є що сказати вам про нього, — заявив директор обсерваторії. — Попри своє ім'я, він англієць. Я пам'ятаю…

— Та ні, — заперечив його заступник. — Він був членом Імперської Берлінської академії. Я зустрічався з ним у Берліні й був упевнений, що він німець.

— Ні, я гадаю, він був-таки англійцем. Хай там як, його володіння цією мовою було бездоганним, — сказав директор. — Утім, він дійсно був членом Берлінської академії. Він геолог…

— Ні, ви помиляєтесь, — промовив хтось ще. — Його цікавила земля, але він не був геологом. Одного разу я мав із ним тривалу бесіду. Думаю, його краще назвати палеоархеологом…

Вони вп'ятьох сиділи довкола стола у приміщенні, що водночас слугувало їм їдальнею, вітальнею, баром, кімнатою відпочинку та ще багато чим. Двоє з них були московітами, один поляком, один — представником африканського народу йоруба, а ще один — скролінгом. Лі Скоресбі відчув, що ця невеличка громада рада бачити гостя, і якщо не зупиняти цих людей, вони розмовлятимуть ще довго. Остання репліка належала полякові, але африканець перервав його:

— Як це — "палеоархеолог"? Археологи й так вивчають залишки давнини, тож навіщо ставити перед цим словом ще один префікс "давній"?

— Предметом його інтересу є час, набагато віддалені-ший від нас, ніж ви можете це уявити. Він шукає сліди цивілізацій, що існували двадцять, тридцять тисяч років тому, — відповів поляк.

— Дурниці! — вигукнув директор. — Цілковиті дурниці! Він глузував з вас. Цивілізації, що існували тридцяті, тисяч років тому? Ха-ха! Де докази?

— Під льодом, — сказав поляк. — У тому-то й річ. Груман стверджував, що в минулому магнітне поле Землі декілька разів різко змінювалося, а земна вісь переміщувалася, тому райони з помірним кліматом скувало кригою.

— І як же це сталося? — запитав йоруба.

— О, він розробив досить складну теорію. Головне її положення — що можливі докази існування давніх цивілізацій поховані під льодом. Він стверджував, що в нього є якісь фотограми незвичайних кам'яних утворень…

— Ха! І це все? — спитав директор.

— Я лише переказую його слова, а не захищаю його погляди, — відповів поляк.

— Панове, а як давно ви знаєте Грумана? — поцікавився Лі Скоресбі.

— Одну хвилинку, спробую згадати, — сказав директор. — Уперше я побачив його сім років тому.

— На той час його ім'я вже рік чи два було відомо в наукових колах — він оприлюднив гіпотезу про коливання магнітного полюса, — повідомив африканець. — Але з'явився він нізвідки. Я хочу сказати, ніхто не знав його студентом та не бачив його попередніх праць.

Вони ще деякий час розмовляли, згадуючи, що знали про Грумана, та висловлюючи припущення щодо того, що з ним могло статися, хоча більшість із них вважали, що він, швидше за все, мертвий. Коли ж поляк пішов приготувати ще кави, деймон-заєць Гестер дуже тихо сказав Лі:

— Зверни увагу на скролінга.

Той майже не брав участі в бесіді. Лі вирішив, що він просто мовчазний від природи, але прислухався до поради Гестера і під час наступної паузи в розмові подивився на деймона цієї людини — це була біла сова, вона не мигаючи дивилася на нього яскравими оранжевими очима. Що ж, сови завжди дивляться на світ саме так, але Гестер мав рацію: на обличчі деймона можна було роздивитися підозрілість і ворожість, хоча обличчя людини було непроникною маскою.

А потім Лі побачив щось ще: на пальці скролінга був перстень з вигравіюваним на ньому знаком Церкви. Він раптом зрозумів причину мовчання скролінга: як він чув, будь-яка організація, що виконує дослідження в галузі природничих наук, повинна мати у штаті представника Магістрату, котрий мав виконувати роль цензора — не дозволяти поширення новин про будь-які єретичні відкриття.

Зрозумівши це, а також згадавши дещо, сказане Лірою, аеронавт спитав:

— Скажіть мені, панове, ви не знаєте, чи займався Груман питанням Пилу?

У невеликій задушливій кімнаті відразу запанувала тиша. Загальна увага зосередилася на скролінгу, хоча прямо на нього ніхто не дивився. Лі знав, що Гестер нічим не видасть своїх думок — той, як завше, напівзаплющив очі та притиснув вуха до спини. Сам він надав своєму обличчю виразу бадьорої простодушності й почав послідовно дивитися в очі кожному з чоловіків.

Врешті-решт він зупинився на скролінгу та запитав:

— Перепрошую — хіба я торкнувся питання, яке заборонено обговорювати?

Скролінг відповів запитанням на запитання:

— Хто розмовляв із вами на цю тему, пане Скоресбі?

— Один пасажир, котрого я доволі давно перевозив через море, — спокійно відповів Лі. — Що це таке, я так і не дізнався, але з манери, в якій була згадана ця річ, я припустив, що вона могла б бути предметом інтересу доктора Грумана. Я сприйняв її ніби якесь небесне явище — на кшталт Північного сяйва. Але вона заінтригувала мене, адже як аеронавт я знаю небо досить непогано, проте з цим явищем я ніколи не зустрічався.

— Це дійсно небесне явище, — сказав скролінг, — і практичної значущості воно не має.

Лі вирішив, що йому час прощатися: він не дізнався нічого нового, до того ж йому не хотілося змушувати Умага чекати. Він залишив астрономів у їхній заполоненій туманом обсерваторії та пішов через нагромадження скель, знаходячи шлях лише завдяки своєму деймону, очі котрого були ближчими до землі, тому він краще бачив нерівності ґрунту.

За десять хвилин після виходу з обсерваторії мимо голови Лі щось просвистіло. Це був деймон-сова скролінга, він кинувся на Гестера.

Але той вчасно відчув його наближення та розпластався на землі, і кігті сови промахнулися. Гестер не був безпомічним — у нього також були гострі кігті, до того ж він був сильним і хоробрим. Лі знав, що скролінг також має бути неподалік, тому дістав револьвер.

— Позаду, Лі! — попередив Гестер, і Скоресбі, швидко обернувшись, кинувся на землю. Над його плечем просвистіла стріла.

Він вистрелив у відповідь. Застогнавши, скролінг упав на землю — куля влучила йому в ногу. За мить деймон-сова, важко змахуючи ослабілими крилами, незграбно присів на сніг поруч із чоловіком і простяг крила.

Лі звів курок свого пістолета та наставив його в голову скролінгу.

— Ось так, клятий дурню, — сказав він. — Навіщо це тобі знадобилося? Хіба ти не бачиш, що тепер, коли з небом це відбувається, ми всі опинилися в одному човні?

— Надто пізно, — вимовив скролінг.

— Пізно для чого?

— Пізно зупинятися. Я вже відіслав поштового птаха, і Магістрат дізнається про твою цікавість. Вони будуть раді почути, що Грумана…

— Ну?

— Що його шукають. Це підтверджує наші здогадки: про Пил знають й інші люди. Ти ворог Церкви, Лі Скоресбі. За плодами їхніми (Матвій 7:16) пізнаєте ви їх. За їхніми питаннями пізнаєте ви змія, що роз'їдає їхні серця…

Сова тихо гукала та судорожно здіймала й опускала крила. Її яскраво-оранжеві очі ставали скляними від болю. На снігу під скролінгом розтікалася червона пляма, і навіть у туманному півмороку Лі бачив, що церковник незабаром помре.

— Здається, моя куля поцілила тобі в артерію, — сказав аеронавт. — Давай я відірву собі рукав та зроблю джгут.

— Ні! — рішуче відмовився скролінг. — Я щасливий померти! Я здобуду пальмову гілку мученика! Ти не позбавиш мене цього!

— Тоді вмирай, якщо бажаєш. Скажи мені лише… Але йому так і не вдалося завершити запитання — дрібно затремтівши, сова щезла. Душа скролінга відлетіла геть. Колись Лі бачив у церкві картину, де було зображено святого, на якого напали вбивці. Коли вони добивали святого ціпками, херувими піднесли його деймона та дали йому пальмову гілку, символ страждань. Лі побачив на обличчі скролінга той самий вираз, який був на лиці святого з картини — екзальтоване прагнення забуття, — та з відразою випустив тіло з рук. Гестер здивовано клацнув язиком.

— Отже, він відіслав повідомлення, — промовив заєць. — Візьми його перстень.

— На біса він нам? Ми ж не злодії!

— Ні, ми віровідступники, — відповів деймон. — Не за власним вибором, а через злостивість цієї людини. Однаково, щойно Церква про це дізнається, ми вже не жильці, тому слід скористатися всім, чим можна. Нумо, візьми перстень та сховай його — може, він нам колись стане в пригоді.

Лі побачив, що деймон має рацію, та стягнув перстень із пальця мертвого скролінга. Вдивившись у сутінь, він побачив, що з одного боку стежки глибочить прірва, і зіштовхнув туди тіло.