Магічний ніж ("Темні початки") - Сторінка 22

Удар відлунив нескоро. Лі ніколи не подобалося насильство, особливо ж він не любив убивати, хоча за своє попереднє життя тричі змушений був це зробити.

— Не варто про це думати, — зауважив Гестер. — Він не залишив нам вибору, до того ж, стріляючи, ми не збиралися його вбивати. Чорт забирай, Лі, він сам хотів умерти! Ці люди геть божевільні.

— Гадаю, ти маєш рацію, — відповів Лі та сховав пістолет.

Біля підніжжя стежки вони побачили погонича, котрий уже запряг собак і був готовий вирушати.

— Скажи мені, Умагу, — спитав Лі, коли вони вже їхали до рибопереробної фактори, — ти колись чув про Грумана?

— О, звичайно, — відповів погонич. — Хто ж не знає доктора Грумана?

— А ти знав, що в нього було татарське ім'я?

— Не татарське. Ти маєш на увазі плем'я джопарів? Вони не татари.

— А що з ним сталося? Він живий?

— Коли ти мене питаєш, я відповім, що не знаю цього. Я не зможу повідомити тобі правду.

— Зрозуміло. А в кого я можу це дізнатися?

— Краще спитай його плем'я. Їдь на Єнісей та спитай їх.

— Його плем'я? Ти говориш про тих людей, що здійснили його посвячення? Тих, що просвердлили йому череп?

— Так. Спитай у них. Може, він живий, може, мертвий, а може, ні те, ні друге.

— Як він може бути ні живим, ні мертвим?

— Можливо, він у світі духів. Усе, я й так сказав забагато. Більше я нічого не скажу.

І старий татарин дотримав свого слова.

Проте коли вони повернулися на факторію, Лі відразу пішов на пристань та дізнався, чи немає там корабля, що відвіз би його до гирла Єнісею.

Тим часом відьми також займалися пошуками. Латвійська королева Рута Скаді разом із Серафіною Пеккала та її відьмами багато днів і ночей крізь туман і бурхливі вітри літали над землями, спустошеними повенями та обвалами. Було зрозуміло, що вони знаходяться у світі, де жодна з них до того не бувала — там були дивні вітри, незвичайні запахи в повітрі, великі невідомі птахи, які, побачивши їх, відразу нападали, і їх доводилося стримувати градом стріл, нарешті, коли вони приземлялися, навіть рослини були дуже дивними.

Утім, деякі рослини були їстівними, крім того, відьми ловили істот, дещо схожих на кролів, і готували їхнє смачне м'ясо; з водою ж узагалі було все гаразд. Це міг би бути непоганий світ для мешкання в ньому, якби не примарні створіння, котрі, мов туман, плавали над лугами та збиралися біля струмків і стоячої води. Іноді їх зовсім не було видно, можна було розгледіти лише переливання світла, якесь мерехтіння, немов на дзеркало впала прозора завіса. Відьми нічого схожого ніколи не бачили, і це явище викликало в них інстинктивну недовіру.

— Як ти гадаєш, Серафіно, вони живі? — спитала Рута Скаді, коли вони кружляли над групою цих творінь, що застигли на узліссі.

— Живі чи ні, але вони сповнені злості, — відповіла Серафіна Пеккала. — Я відчуваю флюїди, що від них виходять. І я не хотіла б наближуватися до них, не знаючи, яка зброя проти них згодиться.

Здається, примари не могли відірватися від землі та злетіти — на щастя для відьом. Увечері того самого дня вони стали свідками того, на що ті здатні.

Це трапилося на переправі через річку, де курна дорога проходила через низький кам'яний міст, розташований неподалік від невеликого гаю. Промені вечірнього сонця скісно падали на траву, забарвлюючи землю в насичений зелений колір, а повітря перетворюючи на димне золото. Відьми побачили групу мандрівників, що наближалися до мосту — деякі з них ішли пішки, деякі їхали на запряжених кіньми візках, деякі пересувалися верхи. Вони не бачили відьом, бо не дивилися вгору, але це були перші люди, котрих відьми зустріли в цьому світі, і Серафіна вже збиралася знизитися та звернутися до них, коли пролунав тривожний окрик.

Це скрикнув чоловік, що їхав на коні попереду загону. Він показав на дерева, і відьми, глянувши туди, побачили потік примарних створінь, котрі, ніби не докладаючи для цього жодних зусиль, по траві насувалися на людей — свою здобич.

Люди кинулися врозтіч. Вражена Серафіна побачила, як перший вершник повернув коня та поскакав геть, кинувши своїх товаришів напризволяще, і те саме зробив другий вершник — але зник він в іншому напрямку.

— Знизьмося та спостерігаймо, сестри, — сказала Серафіна своїм товаришкам. — Але без моєї команди не втручайтесь.

Вони побачили, що в маленькому загоні були й діти, деякі з них їхали на візках, деякі пішки йшли поруч. Було очевидно, що діти не бачать примар, а примари ними не цікавляться: вони накинулися на дорослих. Одна стара жінка сиділа на візку, тримаючи дітей на колінах, і Рута Скаді з обуренням побачила, як вона намагається сховатися за дітьми, штовхнувши їх назустріч примарі, що наблизилася до неї, — жінка ніби пропонувала дітей в обмін на своє власне життя.

Діти вирвалися з рук жінки, зіскочили з візка та приєдналися до інших дітлахів, котрі, налякані, бігали туди-сюди або збиралися в купки та спостерігали, як примари нападають на дорослих. Літню жінку на візку огорнуло прозоре мерехтіння, що ніби копошилося, пожираючи щось невидиме. Побачивши це, Рута Скаді відчула нудоту. Така сама доля чекала й на інших дорослих у загоні — за винятком тих двох, що втекли на конях.

Зачарована й шокована, Серафіна Пеккала знизилася. Вона побачила батька, котрий, тримаючи дитину на руках, спробував перейти річку вбрід і втекти, але їх наздогнала примара. Дитина чіплялася за плечі батька, а той поступово уповільнив ходу і стояв по пояс у воді, неспроможний рухатися та безпомічний.

Намагаючись роздивитися, що з ним відбувається, Серафіна пролетіла над водою в декількох футах над ним — і, жахнувшись, застигла на місці. Від мандрівників свого світу вона чула легенди про вампірів, і, спостерігаючи, як примара жадібно пожирає щось таке, що було в чоловіка — либонь, його душу, деймона, — вона відразу згадала ці розповіді. Але в цьому світі, судячи з усього, деймони перебували всередині, а не зовні. Руки чоловіка, що стискували стегна дитини, ослабли, хлопчик упав у воду та, хапаючись за руку батька, кричав і марно намагався втриматися на поверхні. Але чоловік лише ледь повернув голову та цілком байдуже подивився, як поруч із ним тоне його син.

Це було для Серафіни занадто. Вона метнулася донизу та витягла дитину з води, й коли вона це робила, Рута Скаді вигукнула:

— Обережно, сестро! Позаду…

Серафіна на коротку мить відчула під серцем жахливу порожнечу, але потім руки Рути Скаді підхопили її й підняли над небезпекою. Вони разом із хлопцем, що верещав і вп'явся Серафіні в руку чіпкими пальцями, полетіли вгору, і Серафіна побачила позаду примару — хмарку туману, що клубочилася над водою, шукаючи свою зниклу здобич. Рута Скаді спрямувала в осердя хмарки стрілу, але це не подіяло.

Побачивши, що примари не являють собою загрози дітям, Серафіна поставила хлопця на берег ріки, і вони знову злетіли в повітря. Невеличкий загін мандрівників навічно зупинився: коні скубли траву чи відганяли мух, діти збилися у зграйку, кричали та спостерігали за тим, що відбувалося з дорослими, котрі всі як один застигли на місці. Їхні очі були розплющені, більшість з них сиділи, хоча дехто залишився стояти, а головне — усі вони ніби скам'яніли. Коли остання з примар, наївшись, відпливла геть, Серафіна знизилася та приземлилася поруч із жінкою, що сиділа на траві. Це була дужа, здорова на вигляд молодиця з рум'яними щоками та лискучим світлим волоссям.

— Жінко! — покликала її Серафіна, але не побачила ніякої реакції. — Ти мене чуєш? Ти мене бачиш?

Вона потрусила жінку за плече, й та з величезним зусиллям звела очі. Здається, вона майже не розуміла, що відбувається довкола: її очі були порожніми, а коли Серафіна вщипнула її за руку, вона просто повільно опустила очі й за мить знову їх підвела.

Інші відьми ходили між кинутими візками, налякано розглядаючи нещасних жертв. Тим часом усі діти зібралися на невеличкому пагорбі неподалік та наляканими очима дивилися на відьом, про щось перешіптуючись.

— За нами спостерігає вершник, — помітила одна з відьом.

Вона показала на місце, де дорога проходила через западину між буграми. Вершник, що втік, зупинив коня та повернувся, щоб роздивитися, що відбувається, при цьому віндолонею прикривав очі від сонця.

— Ми поговоримо з ним, — вимовила Серафіна та злетіла в повітря.

Хай там як чоловік поводився, побачивши примар, боягузом він не був. Уздрівши наближення відьом, він стягнув з рамена рушницю, пришпорив коня та виїхав на відкриту місцевість. Він явно приготувався битися, але Серафіна Пеккала повільно знизилася, тримаючи у витягнутій руці лук, і поклала його на траву перед собою.

Незалежно від того, чи знали люди цього світу такий жест, у його значенні не могло бути сумнівів. Чоловік опустив рушницю та деякий час мовчки спостерігав за Серафіною та іншими відьмами, а також їхніми деймонами, що кружляли в небі в них над головами. Молоді та сильні жінки, що на соснових гілках літають у небі, одягнені у клаптики чорного шовку — такого в його світі явно не було, але він дивився на них зі спокійною обережністю. Наблизившись до нього, Серафіна побачила в його очах також скорботу та усвідомлення власної сили, і це було важко узгодити зі спогадом про те, як він утік, не оглядаючись, кинувши своїх товаришів на загибель.

— Хто ви такі? — спитав чоловік.

— Мене звати Серафіна Пеккала, я королева відьом озера Енара, розташованого в іншому світі. А як вас звати?

— Джоакім Лоренц. Кажете, ви відьми? Тоді ви, мабуть, знаєтесь із дияволом?

— Якщо й так, чи це зробить нас вашими ворогами? Чоловік декілька секунд подумав, потім поклав рушницю на сідло.

— Може, колись і зробило б, — сказав він, — але часи змінилися. Навіщо ви прийшли до нашого світу?

— Тому що часи змінилися. Що це за створіння, що напали на ваших супутників?

— Як, це примари, — чоловік знизав плечима, явно здивований. — Ви що, не знаєте про примар?

— У нашому світі їх немає — чи, може, ми просто їх не бачили. Ми спостерігали, як ви втікаєте, і не знали, що й подумати, але тепер мені все зрозуміло.

— Від них немає порятунку, — сказав Джоакім Лоренц. — Вони не чіпають лише дітей. За законом у кожному загоні мандрівників мають бути чоловік та жінка верхи, інакше нікому буде подбати про дітей.