Магічний ніж ("Темні початки") - Сторінка 43

Під час цієї процедури хлопець відвів погляд і декілька разів різко вдихнув, але руку не відсунув.

Щойно рідина цілком покрила відкриту рану, відьма притиснула до руки розварені трави та перев'язала її смуга шовку. Заклинання було накладено.

Усю решту ночі Віл міцно спав. У горах було прохолодно, і відьми прикрили його листям, до того ж його зігрівало тіло Ліри, котра згорнулася поруч із ним. Уранці Серафіна знову обробила рану, і хлопець з виразу її обличчя спробував здогадатися, чи загоюється його рука, але, очевидно, відьми добре вміли володіти собою — її обличчя було спокійним і безпристрасним.

Після сніданку Серафіна повідомила, що вночі відьми порадилися й вирішили, що позаяк вони прибули до цього світу, щоб відшукати Ліру та охороняти її, то вони допоможуть дівчинці в її новому завданні, а саме супроводять Віла до його батька.

Отже, вони вирушили, і більшу частину шляху все було тихо-мирно. Для початку Ліра звернулася до алетіометра і дізналася, що вони мають іти в напрямку далеких гір, ледь видних за великою затокою. Вони ніколи ще не підіймалися так високо в гори над містом, а тому й гадки не мали про обриси берега, а ті гори раніше були сховані за горизонтом. Але коли ліс рідшав або вони проходили поруч з урвищем, їм ставало видно порожнє синє море та високі голубі гори, що десь біля них знаходилася мета їхньої подорожі. Судячи з усього шлях мав бути довгим.

Вони майже не розмовляли. Ліра була зайнята спостереженням за життям лісу — від дятлів і білок до зелених трав'яних змійок, спини яких були прикрашені правильними ромбами, — а Віл витрачав усю свою силу на те, щоб просто рухатися. Ліра з Пантелеймоном постійно про нього говорили.

— Ми могли би по-простому спитати алетіометр, — сказав Пантелеймон. Вони підкрадалися стежкою до оленяти, яке мирно скубло зелень, бо Лірі закортіло дізнатися, якблизько можна до нього підійти. — Ми не давали обіцянки ніколи ним не користатися. Крім того, ми могли б дізнатися все, що йому треба знати. Ми зробили б ці для нього, а не для себе.

— Не кажи дурниць, — відповіла Ліра. — Ми вчинили б те саме для себе, адже він не просив нас цього робити. Пантелеймон, ти надто любиш пхати носа у чужі справи!

— Ось як? Зазвичай ніс повсюди сунеш саме ти, а я лише попереджаю тебе, що цього робити не слід. Пам'ятаєш вітальню у Джордані? Я тоді не хотів туди заходити.

— А як ти гадаєш, якби ми цього не зробили, сталися б всі ці події чи ні?

— Звичайно, ні. Адже Ректор отруїв би лорда Ізраеля, і це був би кінець усьому.

— Мабуть, так воно і є… А ким, на твою думку, є батько Віла і чому він такий важливий?

— От і я про це! Ми могли б дізнатися це вмить!

Ліра замислилася.

— Колись я так і вчинила б, — сказала вона, — але, Пантелеймоне, гадаю, я поступово змінююсь.

— Нічого ти не змінюєшся.

— Це ти залишаєшся таким, яким був… Між іншим, коли я змінюся, ти вже не зможеш змінюватися. Ким ти тоді будеш?

— Сподіваюся, блохою.

— Хіба в тебе немає жодного відчуття щодо того, ким ти можеш стати?

— Та я й не хочу цього.

— Ти сердишся, тому що я не зробила того, що ти хотів!

Тут Пантелеймон обернувся на свиню та почав хрюкати, верещати і фиркати доти, доки дівчинка не розсміялася, і тоді перетворився на білку та почав стрибати по гілках у неї над головою.

— А ти як гадаєш, хто його батько? — поцікавився деймон. — Може, ми його вже колись зустрічали?

— Можливо. Але він мусить бути дуже важливою людиною, майже такою поважною, як лорд Ізраель. Інакше не може бути, адже ми знаємо, що наші дії дуже важливі.

— Звідки ми це можемо знати? — зауважив Пантелеймон. — Нам так здається, але чи так воно насправді? Ми вирішили дізнатися про Пил лише тому, що загинув Роджер.

— Ні, те, що ми робимо, дуже важливо, і ми це знаємо напевно! — гаряче вигукнула Ліра і навіть тупнула ногою. — І відьми це знають — хіба вони прилетіли сюди бозна-звідки лише тому, що хотіли допомогти мені та стати моїми охоронцями? А ми самі маємо допомогти Вілові відшукати його батька, і це надзвичайно важливо. Ти теж це знаєш, інакше ти не лизав би його, коли його було поранено. Між іншим, навіщо ти це зробив? Ти ж не питав у мене дозволу. Коли я це побачила, то не могла повірити власним очам.

— Я зробив це, бо в нього немає деймона, а тоді він був йому дуже потрібний. І якби ти розуміла все бодай наполовину так само гарно, як це тобі здається, ти б сама це знала.

— Насправді я й так це знала, — відповіла дівчинка.

Цієї ж миті вони побачили Віла, котрий сидів на камені поруч зі стежкою, і зупинилися. Пантелеймон став мухоловкою та спурхнув на гілку, а Ліра спитала:

— Віле, як ти гадаєш, що наразі роблять ті діти?

— Вони не підуть за нами, адже їх дуже налякали відьми. Може, вони знову просто вештаються містом.

— Мабуть, так… Утім, вони можуть захотіти здобути ніж, а в такому разі вони таки підуть за нами.

— То й хай — зараз ножа в них немає. Знаєш, спочатку я не хотів його брати, але якщо він здатен убивати примар…

— Мені з самого початку не подобалася Анжеліка, — відверто промовила Ліра.

— Хіба? — недовірливо відповів Віл.

— Та ні, я брешу… Але зрештою я зненавиділа ці місто.

— А я, коли вперше побачив його, вирішив, що ці справжній рай. Нічого кращого я й уявити собі не міг. І весь цей час воно було повне примар, а ми цього не знали…

— Що ж, більше я дітям не довірятиму, — пообіцяла Ліра. — Коли я була в Больвангарі, то гадала, що хай там чим займаються дорослі, хай там які погані речі вони вчиняють, діти зовсім інші. Я думала, що вони не здатні на таку жорстокість, але наразі мені вже так не здається. Я ніколи ще не бачила дітей у такому стані, це точно.

— А я бачив, — сказав Віл.

— Коли? У твоєму світі?

— Так, — похмуро відповів хлопець.

Ліра помовчала, чекаючи на продовження, і він розповів:

— Тоді моя мати саме переживала скрутні часи. Ми з нею жили самі, бо мого батька не було. Отож їй дуже часто ввижалися речі, яких насправді не існувало, і тоді вона робила безглузді вчинки — принаймні безглузді як на мене. Я хочу сказати, вона мусила їх робити, бо інакші так засмучувалася, що боялася всього на світі, і тоді мені доводилося допомагати їй. Скажімо, вона мала торкнути ся всіх прутиків огорожі парку чи підрахувати кількість листків на кущі. Згодом вона зазвичай почувалася краще, але я боявся, що хто-небудь дізнається про її стан і забере її. Отже, я доглядав її та ховав від людей. Я ніколи про це нікому не казав. Але одного разу вона злякалася тоді, коли я був у школі та не міг допомогти їй. Вона вийшла на мулицю майже не вдягнена, але сама цього не розуміла. Декілька хлопців із моєї школи побачили її та почали…

Вілове обличчя почервоніло, а сам він уже з півхвилини ходив туди-сюди стежкою, намагаючись не дивитися в очі Лірі — його голос зривався, а очі були мокрими. Він повів розповідь далі:

— Вони мучили її так само, як ті діти катували кішку біля Башти. Вони вважали, що вона божевільна, і хотіли зробити їй боляче, я б не здивувався навіть, якби дізнався, що вони хотіли її вбити. Вона була не такою, як усі,і їм це дуже не подобалося. На щастя, я відшукав її та привів додому, а наступного дня я знайшов у школі їхнього ватажка та бився з ним. Я зламав йому руку та, здається, вибив декілька зубів. Я також збирався побити всіх інших, але зрозумів, що в мене будуть великі неприємності — вчителі дізнаються про це, підуть до матері, щоб поскаржитися на мене, побачать, в якому вона стані, та заберуть її. Отже, я прикинувся, що зробив це ненавмисно, і пообіцяв ніколи більше цього не робити, а коли мене покарали за бійку, я мовчки це стерпів. Але матір я таки захистив. Окрім тих хлопців, ніхто про неї не знав, а вони зрозуміли, що я зроблю, якщо вони комусь скажуть — знали, що я можу й убити їх за це. А невдовзі їй стало краще. У школі ж ніхто про неї так і не дізнався, проте після цього я довіряв дітям не більше, ніж дорослим — вони так само завжди готові чинити лихо. Тому мене й не здивувало те, що ми побачили в Ситагазі. Але коли з'явилися відьми, я зрадів.

Віл знову сів на камінь — спиною до Ліри. Дівчинка помітила, як він нишком витер очі рукою, але зробила вигляд, ніби нічого не помітила.

— Віле, — промовила вона, — пам'ятаєш, що ти казав про Туліо, коли його схопили примари? А вчора ти сказав, що, на твою думку, ті потвори прийшли з твого світу. Ти такгадаєш тому, що твоя мати була такою?

— Так. Інакше як пояснити те, що з нею відбувалося? Вона ж не божевільна! Ті діти могли мати її за навіжену, сміятися з неї та намагатися зробити їй боляче, але вони помилялися — вона не божевільна. Справа в тому, що вона боялася речей, котрих я не бачив. І вона змушена була робити те, що здавалося божевіллям, адже люди не вбачають у таких діях сенсу, але це було їй потрібно. Вона, приміром, рахувала листки, а Туліо вчора торкався каменів муру — може, так вони намагалися відігнати примар. Можливо, якщо повернутися до них спиною та спробувати по-справжньому зацікавитися розташуванням каменів або кількістю листків на кущі, налаштовувати свій розум так, щоб бути переконаним, що важать лише ці речі, примари тебе не чіпатимуть. Я не впевнений, але схоже, що так воно і є. Вона боялася й дійсних речей, скажімо, тих людей, що приходили пограбувати нас, але лякало її й щось невидиме. Отже, напевне, у моєму світі також є примари, лише ми їх не бачимо та навіть не маємо для них назви, але вони там є, і вони постійно нападали на мою матір. Ось чому я так зрадів учора, дізнавшись, що алетіометр сказав, що з нею все гаразд.

Ліра побачила, що Віл важко дихає, а його правиця стискає рукоятку ножа у піхвах, але нічого не сказала. Пантелеймон також нерухомо сидів на гілці.

— А коли ти дізнався, що маєш шукати свого батька? — нарешті спитала вона.

— Вже дуже давно, — була відповідь. — Раніше я уявляв, що він полонений, а я маю допомогти йому втекти. У дитинстві я марнував багато часу на такі ігри — іноді вонитривали цілими днями. Або, наприклад, я уявляв собі, що він опинився на незаселеному острові, а я маю попливти туди та забрати його. Він достеменно знав би, що робити з усім на світі — особливо з матір'ю, він дбав би про неї та мене, і вона видужала б. Я міг би просто ходити до школи, потоваришувати з кимось, і в мене, як всіх, були б батько і мати.