Майкл, брат Джеррі - Сторінка 2
- Джек Лондон -Якраз цього він і сподівався. Пес відразу вподобав його й прибіг до нього.
Бо Дег Доутрі знав, як поводитися із собаками, і Майкл за мить у тому пересвідчився, коли рука нового знайомця простяг-лась і вхопила його за шкіру збоку голови, під вухом. Ухопила не вороже, не грізно — і водночас рішуче, не боязко, а щиро й довірливо, і це навіяло довіру й Майклові. У тому дотику була шорсткість без щзивди, владність без погрози, упевненість без знаджування. І Майклові здавалося найприроднішим у світі ділом, що цей чужісінький чоловік ухопив його отак за шкіру й трусить; а приязний голос мурмотів:
— От і гаразд, песику! Держись мене, держись, то ще, може, й у полоті ходитимеш.
Майкл ще зроду не зустрічав людини, яка б відразу так йому сподобалася. Дег Доутрі інстинктивно вмів поводитися із собаками. У ньому від природи не було ні крихти жорстокості. Він ніколи не надуживав ні влади, ні пестощів. І тепер він не намагався запобігти Майклової прихильності. Тобто намагався, але не відверто. Він тільки поторсав Майкла за голову ніби задля знайомства, а тоді пустив його й наче зовсім за нього забув.
Він заходився припалювати люльку, витираючи сірник за сірником, ніби вони гасли на вітрі. Проте вони догоряли йому трохи не до пальців, і поки він завзято пахкав люлькою, його бистрі голубі очиці під кошлатими, із сивиною бровами пильно вивчали Майкла. А Майкл теж, нашорошивши вуха, пильно вдивлявся в цього незнайомця, що, здавалося, зовсім і не був для нього незнайомцем.
Він аж трохи розчарувався, що цей двоногий бог, такий напрочуд приємний, більш не звертає на нього уваги. Майкл навіть спробував напроситися на ближче знайомство, зав’язати гру: підкинув передні лапи й простяг їх уперед, аж припавши до піску грудьми, приязно закрутив обрубком хвоста й уривчасто, заклично гавкнув. Та чоловік не зважав: третім сірником він таки припалив люльку й тепер неквапно смоктав її в темряві.
Жоден зрадливий спокусник ще не зваблював дівчини так зухвало й майстерно, як зваблював Майкла немолодий шестиквар-товий стюард. Коли Майкл, трохи ображений такою неувагою, неспокійно заворушився, ніби погрожував утекти, Доутрі буркнув:
— Держись мене, песику, держись мене.
Майкл підступив ближче й став поважно, ретельно обнюхувати стюардову холошу. Доутрі засміявся сам до себе і при тій нагоді, знов витерши сірника нібито припалити люльку, роздивився пса ближче й аж тепер побачив, яка бездоганна в нього порода.
— Добрячий пес, добрячий, — схвально промовив він уголос. — Знаєш, песику, ти б на будь-якій собачій виставці усі призи похапав. Одна в тебе вада — оте вухо; таке, хоч випрасуй його. Ветеринар, мабуть, зумів би.
Вій недбало сягнув рукою до Майклового вуха й кінчиками пальців почав ласкаво обмацувати його при самому корені. Май-клові те сподобалося. Ще ніхто ніколи не м’яв йому вуха так рішуче, але зовсім не боляче. Йому зробилося так приємно, що він із вдячності завихлявся всім тілом.
Потім рука потягла вухо вгору несильно стиснутими пальцями, так що воно повільно вислизало з них, і аж у його корінь віддавало приємним-приємним лоскотом. Пальці тягли то за одне вухо, то за друге, а чоловік щось тихо бубонів, і Майкл, хоча й не розуміючи слів, знав, що вони стосуються його.
— Голова як слід, пласка й рівна, — промурмотів Доутрі, спершу провівши по ній рукою, а тоді присвітивши сірником. — І зморщок нема, і щелепи сильні, і щоки нітрохи не вислі й не запалі.
Він заліз пальцями Майклові в пащу, обмацав зуби, рівні й міцні, прикинув на око ширину пліч і глибину огруддя, тоді рукою підняв Майклову лапу. Ще раз присвітивши сірником, він оглянув усі чотири лапи.
— Чорні-чорнісінькі, — сказав Доутрі. — І без жодного ганджу, пальці стоять рівно, і вигнуті, як треба, і не завеликі, і не замалі. Закладаюся, що твої тато й мама брали свого часу призи на виставках.
Майкл уже був занепокоївся під таким пильним оглядом, та Доутрі враз покинув облапувати йому крижі й стегна, спіймав його своїми чарівними пальцями за хвіст, помацав м’язи при його основі, ближчі хребці, тоді став крутити хвоста безцеремонне й ласкаво. Майкл, аж нетямлячись з утіхи, вертів задом із боку на бік, назустріч пестливим пальцям. А чоловік раптом схопив його долонями за боки й підняв Майкла в повітря, але зразу й поставив додолу — пес не встиг і злякатися.
— Двадцять шість — двадцять сім… Більше двадцяти п’яти, ставлю шилінг проти пенса. А як доростеш, матимеш повних тридцять, — сказав йому Дег Доутрі. — Що з того? А те, що знавці дуже цінують таку вагу. Зайвих кілька унцій завжди можна зігнати. Удався ти, песику, на славу. Статурою — бігун, вагою — перебієць, і в лапах хоч би маленька вада. Ні, пане песику, вага у вас така, як треба, а вухо вам перший-ліпший собачий лікар випрасує. Закладаюся, у Сіднеї знайдеться душ сто таких, що раді будуть сю мить вивалити за вас двадцять фунтиків.
А потім, щоб Майкл не запишався від такої уваги, Доутрі випростався, припалив знову люльку й начебто забув про нього. Замість набиватися зі своєю приязню, він хотів домогтися, щоб Майкл набивався сам.
І таки домігся, бо Майкл почав тертися боками об його коліно й тикатися писком йому в руку, просячи ще пом’яти йому вуха та покрутити хвіст. А Доутрі натомість піймав його за щелепу і, повільно хитаючи Майклову голову з боку на бік, заговорив:
— Чий же ти, песику? Може, якого чорношкірого? Це не годиться. А може, той чорношкірий украв тебе? Це вже зовсім зле! Знаєш, що вони часом виробляють із собаками? Це ганьба. Жоден білий не стерпить, щоб такий пес, як ти, належав чорношкірому, а я ж білий чи ні? Ось і я не терплю. Це ж ні в тин, ні в ворота. Хіба чорношкірий зуміє тебе вивчити? Звісно, він тебе десь украв! Якби я оце спопав його, я б йому всипав бубни, ще й із верхом. Думаєш, ні? Ану, покажи-но мені його, то й побачиш, що я з ним зроблю! Щоб ото чорношкірий тобі наказував: біжи туди та принеси оте! Ні, пане песику, більше так не буде. Ти зараз підеш зі мною, і підганяти тебе, мабуть, не доведеться.
Дег Доутрі підвівся й почвалав далі берегом. Майкл дивився йому вслід, проте не біг за ним. Йому кортіло побігти, але ж його не кликано. Врешті Доутрі тихенько цмокнув губами. Так тихо, аж і сам не почув, тільки з руху губів знав, що цмокнув. І на такій відстані, як до Майкла, жодна людина не дочула б того цмокання, але Майкл дочув і радісно кинувся навздогін.
РОЗДІЛ II
Дег Доутрі поволі йшов берегом, а Майкл то дріботів позаду, то з радощів оббігав його кругом, щойно він знову цмокав губами. Спинився він якраз поза тьмяним освітом від ліхтарів, де невиразні постаті розвантажували вельботи, а комісарів клерк та комірник із "Макамбо" досі сперечалися за фактуру. Коли Майкл поривався вперед, Доутрі стримував його майже нечутним цмоканням.
Бо Доутрі волів, щоб ніхто не бачив, як він крастиме собаку, і міркував, як би його добутися на пароплав непомітно. Обійшовши віддалеки освітлений ліхтарями причал, він рушив берегом до тубільського селища. Як він і гадав, усі дужі чоловіки працювали на причалі. Очеретяні хатини здавалися зовсім збезлюднілі; та нарешті з однієї озвався сердитий, писклявий старечий голос:
— Кий біс там?
— Я гуляй берег дуже-дуже пізно, — відповів Доутрі півден-номорською говіркою beche de mer. — Я треба на судно. Коли ти бери мій у пірога, шуруй-шуруй, я давай твій два плитка тютюн.
— Коли ти давай десять плитка, я гаразд, — почулася відповідь.
— Я давай п’ять плитка, — ще поторгувався шестиквартовий стюард. — Коли ти не хочеш бери п’ять плитка, ти іди к бісу зовсім.
Відповіді не було.
— То хочеш п’ять плитка? — гукнув Доутрі в темну хатину.
— Я хочеш, — відповіло з темряви, і власник голосу виступив надвір із такими чудними звуками, що стюард аж присвітив сірником, щоб подивитися.
Перед ним стояв, спираючись на одну милицю, старезний дід із каламутними, червоними очима, напівзакритими якоюсь нарослою плівкою. На шолудивій, облізлій голові стирчали кущики сивого волосся. Уся шкіра діда була в шрамах, зморшках, близнах і барву мала якусь червонясто-синю, із сірою поволокою — ніби чимсь намазана, тільки видно було, що та поволока просто наросла на ній.
"Прокажений, чортяка!" — майнула в Доутрі думка, і він зразу скинув очима на дідові руки й ноги, сподіваючись побачити самі кукси замість пальців. Однак пальці були цілі, лише однієї ноги до половини стегна бракувало.
— Далебі! Де твій нога гуляй? — спитав Доутрі, показуючи туди, де мала б бути та нога.
— Великий риба, акула, забирай нога, — вишкірився старий страшною беззубою ямою рота. — Я дуже-дуже старий люди, — тремтячим голосом провадив одноногий Мафусаїл [16]. — Я давно-давно нема кури тютюн. Коли ти, великий білий пан, давай мій зараз один плитка, я хутко шуруй-шуруй твій на судно.
— А коли я не давай? — ще торгувався стюард.
Замість відповіді старий відвернувся і, теліпаючи куксою стегна, пошкутильгав боком назад у хатину.
— Гаразд! — квапливо гукнув Доутрі. — Я давай твій хутко закури.
Він сягнув у кишеню по дрібну валюту Соломонових островів і відломив від пачки пресованого тютюну одну плиточку. Старий ураз наче відмінився. Він жадібно простяг руку, вхопив тютюн і, щось мурмочучи та вискаючи ніби з болю, чи то в захваті, чи то в нетерплячці, витяг із дірки в пипці вуха чорну череп’яну люльку й тремтячими пальцями накришив і натоптав у неї дешевого тютюну з відпадків вірджінського врожаю.
Притримуючи тютюн у люльці великим пальцем, старий раптом кинув милицю й бухнувся додолу, підібгавши під себе єдину свою ногу: здавалося, що з нього зостався самий безногий тулуб. Потім поліз у плетену торбинку з кокосового волокна, що звисала з шиї на його запалі, висхлі груди, видобув звідти кремінь, кресало й губку і, поки нетерплячий стюард простягав йому сірники, уже викресав вогню, роздмухав і прикурив люльку.
Тільки-но раз затягтись, він перестав охкати та вискати, збудження його помалу згасло, і Доутрі вдоволено відзначив, що й руки в старого вже не так трусяться, і відвисла губа не тіпається, і слина не тече з кутиків рота, і червоні закислі очі робляться спокійніші.
Що ввижалося в ту хвилину мовчанки старому тубільцеві, Доутрі й не пробував здогадатися.