Майстер і Маргарита - Сторінка 11

Одним словом, пекло.

І було опівночі видиво в пеклі. Вийшов на веранду чорноокий красень з гострою бородою, у фраці й царственим поглядом обвів свої володіння. Говорили, говорили містики, що був час, коли красень не носив фрака, а був підпоясаний широким ременем, з-за якого стирчали руків’я пістолів, а його чорне як смола волосся було пов’язане червоним шовком, і плив у Караїбському морі під його проводом бриг під чорним смертоносним прапором з адамовою головою.

Але ні, ні! Брешуть звабники-містики, немає жодних Караїмських морів на світі, й не пливуть по них одчайдухи-флібустьєри, і не женеться за ними корвет, не стелиться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, та нічого й не було! Он зачучвірена лина є, є чавунна огорожа і за нею бульвар... ї топиться лід у вазі, й червоніють за сусіднім столом налиті кров’ю чиїсь бичачі очі, й страшно, страшно... О, боги мої, боги, отрути мені, отрути!..

І раптом за столиками спурхнуло слово: "Берліоз!!" Враз джаз розсипався і стих, наче хтось пристукнув по ньому кулаком. "Що, що, що, що??!" — "Берліоз!!!" — І пішли зойкати, пішли схоплюватись...

Так, піднеслася хвиля горя за страшною звісткою про Михайла Олександровича. Хтось метушився, горлав, що необхідно зараз же, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно відіслати її.

Але яку телеграму, запитаємо ми, і куди? І для чого її посилати? Справді, куди? Навіщо здалася будь-яка телеграма тому, чия розплющена потилиця затиснута цієї миті в гумових руках прозектора, чию шию зараз проколює кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому жодна телеграма. Всьому край, не будемо переобтяжувати телеграф.

Так, загинув, загинув... Але ж ми таки живі!

Так, піднеслася хвиля горя, але потрималася, потрималася і почала спадати, а дехто вже повернувся до свого столика і — спершу крадькома, а потім і відверто — випив горілочки і закусив. Далебі, не пропадати ж курячим котлетам де-воляй? Чим ми зарадимо Михайлові Олександровичу? Тим, що голодні залишимося? Та ми ж бо живі!

Натурально, рояль замкнули на ключ, джаз розійшовся, кілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що з моргу приїхав Желдибін. Він примістився в кабінеті покійного нагорі, й відразу ж прокотилася чутка, що він заступатиме Берліоза. Желдибін викликав до себе з ресторану всіх дванадцятьох членів правління, і на засіданні, що тут-таки почалося в кабінеті Берліоза, приступили до обговорення невідкладних питань про опорядження колонної грибоєдовської зали, про перевезення тіла з моргу в цю залу, про відкриття доступу до зали та про інше, пов’язане з сумною подією.

А ресторан зажив своїм звичайним життям і жив би ним до закриття, тобто до четвертої години ранку, якби не сталася зовсім несосвітенна річ, яка вразила ресторанних гостей набагато дужче, аніж звістка про загибель Берліоза.

Першими захвилювалися візники, які чергували коло брами грибоєдовського дому. Чути було, як один з них, піднявшись на передку, прокричав:

— Тю! Дивіться-но лишень!

Після цього відразу, невідь-звідки взявшись, біля чавунної огорожі спалахнув вогник і поплив до веранди. Всі за столами почали вставати і придивлятися, та й побачили, що разом з вогником простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжа, всі ніби закам’яніли за столиками зі шматками стерлядини на виделках, повирячувавши очі. Швейцар, котрий саме в цю хвилину вийшов з дверей ресторанного гардероба у двір попалити, затоптав цигарку і рушив до привида з виразною метою перетяти йому шлях до ресторану, але чомусь не зробив цього і зупинився, придуркувато посміхаючись.

А привид, пройшовши в отвір трельяжа, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — широко відомий поет.

Він був босий, у розірваній білуватій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколота паперова іконка з потертою парсуною невідомого святого, та в смугастих світлих кальсонах. У руці Бездомний ніс запалену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича мала свіжу подряпину. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запала на веранді. Видно було, як в одного офіціанта пиво тече з перехнябленого кухля на підлогу.

Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:

— Здорові будьте, браття! — після чого заглянув під ближній столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут нема!

Пролунало два голоси. Бас безжально проказав:

— От маєте. Біла гарячка.

А другий, жіночий, переляканий, мовив:

— Як же міліція пропустила його вулицями в такому вигляді?

Це Іван Миколайович почув і відповів:

— Двічі хотіли затримати, в Скатертному і тут, на Бронній, та я майнув через огорожу і, бачите, щоку роздер! — Тут Іван Миколайович знов підніс свічку і загукав: — Братове у літературі! (Хрипкий голос його зміцнів і став палкішим.) Слухайте мене всі! Він об’явився! Ловіть же його мерщій, а то він накоїть лиха-біди!

— Що? Що? Що він сказав? Хто об’явився? — залунали голоси звідусіль.

— Консультант! — відповів Іван. — І цей консультант ось зараз на Патріарших убив Мішу Берліоза.

Тут із внутрішньої зали посунув на веранду народ, і круг Іванового вогню збилася юрба.

— Прошу, прошу, кажіть точніше, — почувся над вухом Івана Миколайовича тихий і ввічливий голос, — скажіть, як це вбив? Хто вбив?

— Іноземний консультант, професор і шпигун! — озираючись, відповів Іван.

— А як його прізвище? — тихо запитали на вухо.

— Отож-то й воно, прізвище! — тоскно гукнув Іван. — Якби ж я знав прізвище! Не розгледів я прізвища на візитній картці... Пам’ятаю тільки першу літеру "Ве", на "Ве" прізвище! Яке ж це прізвище на "Ве"? — схопившись рукою за лоб, сам себе запитав Іван і раптом замимрив: — Ве, ве, ве! Ва... Во... Вашнер? Вагнер? Вайнер? Вегнер? Вінтер? — волосся на голові Івановій почало їздити від напруги.

— Вульф? — співчутливо викрикнула якась жінка. Іван розсердився.

— Дурепа! — прокричав він, шукаючи очима жінку. — До чого тут Вульф? Вульф нічим не завинив! Во, ва... Ні! Так не пригадаю! Так от що, громадяни: дзвоніть зараз же в міліцію, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: якийсь довготелесий картатий... пенсне надтріснуте... і котяра чорний, товстий. А я тим часом обшукаю Грибоєдова... Я відчуваю, що він тут?

Іван занепокоївся, розштовхав з’юрмлених, почав розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і заглядати під столи. Тут пролунало слово: "Лікаря!" — і чиєсь ласкаве м’ясисте обличчя, голене й опасисте, в рогових окулярах, з’явилося перед Іваном.

— Товаришу Бездомний, — заговорило обличчя ювілейним голосом, — заспокойтесь! Ви вражені смертю всім нам дорогого Михайла Олександровича... ні, просто Міші Берліоза. Ми всі це чудово розуміємо. Вам потрібен спокій. Зараз товариші проведуть вас у постіль, і ви заснете...

— Ти, — вишкірившись, урвав Іван, — чи розумієш, що треба впіймати професора? А ти лізеш зі своїм глупством! Кретин!

— Товаришу Бездомний, даруйте!.. — відповіло обличчя, шаріючись, відступаючи й уже розкаюючись, що втрутилося в ці події.

— Ні, вже кому-кому, а тобі я не подарую, — з глухою ненавистю сказав Іван Миколайович.

Судома перекосила йому обличчя, він швидко переклав свічку з правої руки в ліву, широко розмахнувся і затопив сердобольцю у вухо.

В ту мить напоумилися кинутись на Івана — і кинулися. Свічка загасла, і окуляри, які зіскочили з сердобольця, негайно були розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, що його було чутно, на загальну спокусу, навіть йа бульварі, та почав захищатися. Забряжчав посуд, падаючи зі столів, заверещали жінки.

Поки офіціанти в’язали поета рушниками, в гардеробі точилася розмова між командиром брига і швейцаром.

— Ти бачив, що він у підштаниках? — холодно запитував пірат.

— Але ж, Арчибальде Арчибальдовичу, — перелякано відповідав швейцар, — як же я можу не пустити їх, якщо вони член МАСОЛІТу?

— Ти бачив, що він у підштаниках? — повторював пірат.

— Згляньтесь, Арчибальде Арчибальдовичу, — буряковіючи, говорив швейцар, — що я можу зробити? Я сам розумію, на веранді дами сидять...

— Дами тут ні до чого, дамам це байдуже, — відповідав пірат, просто-таки спалюючи швейцара очима, — а це міліції не байдуже! Людина у білизні може простувати вулицями Москви лише в одному випадку, якщо вона йде в супроводі міліції, й лише в одне місце — у відділок міліції! А ти, коли ти швейцар, мусиш знати, що, побачивши таку людину, ти повинен, не гаючи ані секунди, починати сюрчати. Ти чуєш? Чуєш, що діється на веранді?

Знетямлений швейцар почув якесь гехання, биття посуду і жіночі крики, що долинали з веранди.

— Ну що з тобою зробити за це? — запитав флібустьєр.

Шкіра на обличчі швейцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому привиділося, що чорне волосся, зачесане тепер на пробір, вкрилося вогненним шовком. Щезли пластрон і фрак, і за ремінним поясом вигулькнуло руків’я пістолета. Швейцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї. Своїми очима побачив він власний висолоплений язик і безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плюскіт хвиль за облавком. Коліна швейцарові підломились. Але тієї миті флібустьєр змилувався над ним і пригасив свій гострий погляд.

— Дивись, Миколаю! Це востаннє! Нам таких швейцарів у ресторані задарма не треба. Ти до церкви сторожем наймись. — Промовивши це, командир наказав чітко, ясно, швидко: — Пантелія з буфетної. Міліціонера. Протокол. Машину. В психіатричну. — І докинув: — Сюрчи!

Через чверть години вкрай вражена публіка не лише в ресторані, але і на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходили в сад ресторану, бачила, як з воріт Грибоєдова Пантелій, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхін виносили сповитого, як лялька, молодика, котрий, заливаючись слізьми, плювався, норовлячи поцілити саме в Рюхіна, і горлав на весь бульвар:

— Наволоч!.. Наволоч!..

Шофер вантажної машини зі злим обличчям розкручував мотор. Поруч візник розохочував коня, бив його по крупу бузковими віжками, кричав:

— А ось на біговій! Я возив у психічну!

Навколо гув натовп, перемелюючи небачену пригоду. Словом, був гидкий, паскудний, звабливий, свинський скандал, який закінчився лише тоді, коли вантажівка повезла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелія і Рюхіна.

Розділ 6

ШИЗОФРЕНІЯ, ЯК І БУЛО СКАЗАНО

Коли в приймальню голосної слави психіатричної лікарні, недавно вибудуваної під Москвою при березі ріки, увійшов чоловік з гострою борідкою і в білому халаті, — було пів на другу ночі.