Майстер і Маргарита - Сторінка 8

А професор прокричав, склавши руки рупором:

— Якщо ваша згода, то ж звелю зараз же зателеграфувати вашому дядечкові в Київ.

І знову пересмикнуло Берліоза. Відки ж варіят знає про існування київського дядька? Адже про це в жодних газетах, безперечно, нічого не сказано. Еге-ге, чи не має рацію Бездомний? А що як документи ті липові? Який же бо предивний суб’єкт... Телефонувати, телефонувати! Негайно телефонувати! Його швидко виведуть на чисту воду!

І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.

Отут, біля самісінького виходу на Бронну, з лави назустріч редакторові підвівся такий самісінький громадянин, що тоді за сонячного ще світла зіткався з масної спекоти. Тільки зараз він був уже не прозірчастий, а звичайний, плотський, і в ранніх сутінках Берліоз виразно розгледів, що вусики у нього, наче куряче пір’я, очиці маленькі, іронічні й напівп’яні, а штанці картаті, підсмикані настільки, що видно було брудні білі шкарпетки.

Михайло Олександрович так і позадкував, але заспокоїв себе думкою, що це безглуздий збіг і що взагалі зараз про це нема коли мізкувати.

— Турнікет шукаєте, громадянине? — надтріснутим тенором спитав картатий тип. — Сюди, будьте ласкаві! Прямісінько, та й вийдете куди слід. З вас би за вказівку на чвертку... похмелитися... колишньому регенту! — блазнюючи, суб’єкт навідліт зняв свій жокейський картузик.

Берліоз не зупинився слухати прошака і кривляку регента, підбіг до турнікета й узявся за нього рукою. Провернувши його, він уже хотів був ступити на рейки, як в обличчя йому бризнуло червоне й біле світло: загорівсь у скляній скриньці напис — "Стережись трамвая!"

Тієї ж миті підлетів цей трамвай, що завертав новою колією з Єрмолаєвського на Бронну. Повернувши й вийшовши на пряму, він раптом засвітився зсередини електрикою, скреготнув і наддав швидкості.

Обережний Берліоз, хоча й стояв у безпечному місці, вирішив повернутися за огорожу, переніс руку на вертушці, ступив крок назад. І відразу його рука посковзнулась і сприснула, нога невтримно, як по льоду, поїхала по брукові, що похило сходив до рейок, другу ногу підкинуло, і Берліоза швиргонуло на колію.

Намагаючись за щось ухопитися, Берліоз упав навзнак, злегка вдарившись потилицею об брук, і встиг побачити у височині, але праворуч чи ліворуч — він уже не збагнув, — підзолочений місяць. Він устиг перевернутися на бік, відчайдушним рухом відразу підтягнувши ноги до живота, і, перевернувшись, угледів зовсім біле від жаху обличчя жінки-вагоновожатої та її червону пов’язку, які нестримно летіли на нього. Берліоз не скрикнув, але довкола нього розпачливими жіночими голосами заверещала вся вулиця. Водійка смиконула електричне гальмо, вагон сів носом на землю, після цього відразу підскочив, і з його вікон із тріском та дзвоном посипалися шибки. Цієї миті в Берліозовому мозкові хтось несамовито гукнув — "Невже?.." Ще раз, і востаннє, змигнув місяць, але вже розвалюючись на шматки, і затим стало темно.

Трамвай накрив Берліоза, і в бік штахет Патріаршої алеї викинуло на брукований схил круглу темну річ. Скотившись із цього схилу, вона заскакала по каменях бруківки Бронної.

Це була відрізана Берліозова голова.

Розділ 4

ГОНИТВА

Вщухли істеричні жіночі зойки, відсюрчали свистки міліції, дві санітарні машини забрали: одна — безголове тіло і відрізану голову в морг, друга — поранену уламками скла красуню вожату, двірники в білих фартухах прибрали скал-ля і засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лаву, не добігши до турнікета, так і залишився на ній.

Кілька разів силкувався він підвестись, але ноги його не слухалися — Бездомного ніби як розбив параліч.

Поет метнувся до турнікета, щойно почув перший зойк, і бачив, як голова підскакує на бруківці. Від цього він так знетямився, що, упавши на лаву, вкусив себе за руку до крові. Про божевільного німця він, певна річ, забув і намагався лишень збагнути одне, як це може бути, що ось тільки-но він говорив з Берліозом, а за хвилину — голова...

Розхвильовані люди шмигали повз поета алеєю, щось вигукуючи, але Іван Миколайович їх слів не сприймав.

Та нараз коло нього зіштовхнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса і простоволоса, загукала над самісіньким вухом поета іншій жінці таке:

— Аннушка, наша Аннушка! З Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрову пляшку об вертушку й розгокай! Всю спідницю загидила... Вже вона лаялася, лаялась! А він, бідолашний, отож послизнувся та й поїхав на рейки...

З усього, що вигукувала жінка, в розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося одне слово: "Аннушка"...

— Аннушка... Аннушка?.. — забурмотів поет, тривожно озираючись. — Стривайте, стривайте...

До слова "Аннушка" прив’язалося слово "олія", а потім чомусь "Понтій Пілат". Пілата поет відкинув і почав в’язати ланцюжок від слова "Аннушка". І ланцюжок цей зв’язався дуже швидко і відразу допровадив до божевільного професора.

Он воно що! Він же сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. І ось маєте, воно таки не відбудеться! Це ще не все: він просто так і сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була жінка?! Що ж це таке? Га?!

Не лишалось і на макове зерно сумніву в тому, що таємничий консультант достеменно знав наперед усю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві гадки прошили мозок поета. Перша: "Він зовсім не божевільний! Усе це дурниці!", і друга: "Чи не сам він і підлаштував усе це?!"

Але, дозвольте запитати, яким чином?!

— Е, ні! Про це ми дізнаємося!

На превелику силу Іван Миколайович підвівся з лави і метнувся назад, туди, де мав розмову з професором. І він побачив, що той, на щастя, ще не втік.

На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що консультант стоїть, тримаючи під пахвою не тростину, а шпагу.

Колишній регент-причепа сидів на тому самому місці, де недавно сидів сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на носа вадимо непотрібне пенсне, в якому одного скельця зовсім не було, а друге надтріснуло. Від цього картатий громадянин став ще бридкіший, аніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях на рейки.

З похололим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався, що жодних ознак божевілля в цьому обличчі немає і не було.

— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо спитав Іван.

Чужоземець насупився, глянув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:

— Не розумій... по-вашому говарит...

— Вони не розуміють! — встряв з лави регент, хоча ніхто його не просив тлумачити слова чужоземця.

— Не прикидайтеся! — грізно сказана Іван і відчув, як під грудьми в нього похололо. — Ви щойно чудово говорили по-нашому. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця і шпигун! Документи! — грізно сказав Іван.

Загадковий професор скривив гидливо і без того кривий рот і стенув плечима.

— Громадянине! — знову встряв мерзенний регент. — Навіщо ви дратуєте інтуриста? За таке ви якнайсуворіше відповісте! — А підозрілий професор набундючився, повернувся і пішов геть від Івана.

Іван відчув, що втрачає груш від йолами. Задихаючись він звернувся до регента:

— Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов’язані це зробити!

Регент надзвичайна пожвавився, схопився на ноги і заволав:

— Которий злочинець? Де він? Іноземний; злочинець? — очиці регента радісно заблищали. — Оцей? Та якщо він злочинець, то насамперед слід кричати: "Пробі!" А то він утече. Нумо, вдвох! Разом! — І регент роззявив писок.

Розгубившись, Іван послухався штукаря-регента і гукнув "пробі!", а регент його піддурив, нічого не крикнув.

Поодинокий, хрипкий Іванів вигук добрих наслідків не дав. Дві якісь дівулі шарпнулися від нього вбік, і він почув слово "п’яний!"

— А, так ти з ним у спілці? — проймаючись гнівом, прокричав Іван. — Ти що ж це, на глум мене братимеш? Пусти!

Іван мотнувся вправо, і регент — теж праворуч! Іван — наліво, і той негідник туди ж.

— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — шаленіючи, закричав Іван. — Я тебе самого віддам у руки міліції!

Іван намірився був схопити негідника за рукав, але промахнувся і нічогісінько не упіймав. Регент як. у землю увійшов.

Іван охнув, глянув удалину і побачив клятого невідомця. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того не сам. Більше ніж підозрілий регент устиг прилучитися до нього. Але й це ще не все: третім у цій компанії опинився, не знати звідки взявшись, кіт, величезний, мов кабан, чорний, як сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.

Іван пошвидкував за лиходіями і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже важко.

Трійця вмить проскочила провулок і була вже на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між втікачами і ним анітрохи не скорочувалася. Поет і не зчувся, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршало. Тут була вже штовханина, Іван наскочив на якихось перехожих, його вилаяли. А злочинницька ватага до того ж саме тепер вирішила вдатись до улюбленого бандитського заходу — тікати врозсип.

Регент з великою спритністю на ходу всвердлувався в автобус, який мчав до Арбатського майдану, і зслиз. Втративши одного з утікачів, Іван зосередив свою увагу на коті й побачив, як цей дивовижний кіт підійшов до приступки моторного вагона "А", що стояв на зупинці, нахабно зсадив жінку, яка сторопіло верескнула, вчепився в поруччя і навіть спробував усучити кондукторці гривеник через відкрите з огляду на задуху вікно.

Поведінка кота так вразила Івана, що він нерушно завмер коло бакалійної крамниці на розі й наступної миті повторно, але значно дужче був вражений поведінкою кондукторки. Та, тільки-но побачила кота, що ліз у трамвай, з люттю, що аж трясла її, заволала:

— Котам не можна! З котами не можна! Дзуськи! Злізай, не то міліцію покличу!

Ані кондукторку, ані пасажирів не вразила сама сутність факту: не те, що кіт лізе в трамвай, у чому було б іще півбіди, а те, що він збирається платити!

Кіт виявився не лише платоспроможною, але й дисциплінованою твариною. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив атаку, знявся з приступки і сів на зупинці, розгладжуючи гривеником вуса.