Майстер і Маргарита - Сторінка 15

— Кіт цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, вона скаржилася, що ви в неї відпустку замахлювали.

Слова ці були такі несподівані й недоладні, що Стьопа вирішив, що вони йому причулися. Геть ошелешений, він повернувся підтюпцем до спальні й закам’янів на порозі. Волосся його заворушилося, на лобі рясно виступив дрібний піт.

Гість перебував у спальні вже не сам, а в товаристві. В другому кріслі сидів той жевжик, що привидівся у передпокої. Тепер його ясно можна було розгледіти: вуса-пір’їнки, скельце пенсне виблискує, а другого скельця немає. Але побачив він у спальні речі ще гірші: на ювеліршиному пуфі в нахабній позі розсівся хтось третій, а саме — жахливих розмірів чорний кіт з чаркою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він устиг настромити маринований гриб, у другій.

Світло, і без того тьмянувате в спальні, зовсім почало мерхнути в очах Стьопи. "Ось як воно божеволіють..." — подумав він і ухопився за одвірок.

— Я бачу, ви трохи збентежені, найдорожчий Степане Богдановичу? — запитав Воланд у Стьопи, який цокотів зубами. — А дивуватися тут немає чому. Це мій почет.

У цю мить кіт випив горілку, і Стьопина рука поїхала по одвірку вниз.

— ї почет цей потребує місця, — продовжував Воланд, — так що хтось із нас у цій квартирі зайвий. І мені здається, що цей зайвий — саме ви!

— Вони, вони! — козлячим голосом заспівав довготелесий картатий, у множині говорячи про Стьопу. — Взагалі вони останнім часом страшенно свинячать. П’ють без міри, лигаються з жінками, використовуючи своє становище, ні чорта не роблять, та й робити нічого не можуть, позаяк нічогісінько не петрають у справі, їм дорученій. Начальству очі замилюють!

— Машину даремно ганяє казенну! — доклепав і кіт, жуючи гриб.

І тут сталася четверта й остання з’ява у помешканні, коли Стьопа, вже зовсім сповзши на підлогу, кволою рукою дряпав одвірок.

Просто із дзеркала трюмо вийшов невеличкий, але навдивовижу широкоплечий, у котелку на голові і з іклом, що стирчало з рота і ще більше спотворювало без того небачено бридку пику. А до того ще вогненно-рудий.

— Я, — долучився до розмови цей новак, — взагалі не збагну, як він вискочив у директори, — рудий гундосив усе дужче і дужче, — він такий же директор, як я архієрей.

— Ти не схожий на архієрея, Азазелло, — зауважив кіт, накладаючи собі сосиски на тарілку.

— Я це ж і кажу, — прогундосив рудий і, обернувшись до Воланда, додав поштиво: — Дозвольте, мессіре, викинути його під сто чортів із Москви?

— Тпрусь!! — раптом ревнув кіт, настовбурчивши шерсть.

І тоді спальня пішла обертом довкола Стьопи, і він ударився головою об одвірок і, непритомніючи, подумав: "Я вмираю..."

Але він не вмер. Трохи розтуливши очі, він побачив, що сидить на чомусь кам’яному. Поруч щось шумувало. Коли він роздер очі як слід, то збагнув, що шумить море і, більше того, — хвиля погойдується побіля самих його ніг, що, словом, він сидить на самому краєчку молу, що над ним блакитне сяюче небо, а позад нього — біле місто на горах.

Не знаючи, що чинять у таких випадках, Стьопа звівся на тремтячі ноги і почвалав по молу до берега.

На молу стояв якийсь чоловік, палив і плював у море. На Стьопу він вирячився дикими очима і припинив плювання. Тоді Стьопа устругнув таку штуку: став навколішки перед невідомим курцем і мовив:

— Благаю, скажіть, що це за місто?

— Ну й ну! — сказав бездушний курець.

— Я не п’яний, — хрипко відповів Стьопа, — зі мною щось подіялося... я хворий... Де я? Що це за місто?..

— Ну, Ялта...

Стьопа тихо зітхнув, повалився набік, головою вдарився об нагрітий камінь молу. Свідомість полишила його.

Розділ 8

ДВОБІЙ ПРОФЕСОРА З ПОЕТОМ

Саме в той час, коли свідомість полишила Стьопу в Ялті, тобто близько до пів на дванадцяту дня, вона повернулася до Івана Миколайовича Бездомного, котрий прокинувся після глибокого і тривалого сну. Певний час Іван мізкував, як це він потрапив у невідому кімнату з білими стінами, з дивовижним нічним столиком з якогось світлого металу і з білою шторою, що за нею відчувалося сонце.

Іван струсонув головою, переконався, що вона не болить, і пригадав, що він перебуває в лікарні. Ця думка потягла за собою спомин про загибель Берліоза, але сьогодні він не дуже збурив Івана, Виспавшись, Іван Миколайович став спокійнішим і розмірковувати почав ясніше. Полежавши якийсь час непорушно в чистісінькому, м’якому і зручному пружинному ліжкові, Іван завважив ґудзик дзвоника побіля себе. За звичкою чіпати речі без потреби Іван натис його. Він чекав якогось дзеленчання чи явища після натискання ґудзика, але сталося щось зовсім інше.

У ногах Іванового ліжка засвітився матовий циліндр, на якому було написано: "Пити". Постоявши деякий час, циліндр почав обертатись, доки не вискочив напис: "Няня". Звісно, що хитромудрий циліндр вразив Івана. Напис "Няня" заступив напис "Викличте лікаря".

— Гм... — мовив Іван, не знаючи, що робити з цим циліндром далі.

Але тут випадково пощастило, Іван натис ґудзика на слові: "Фельдшерка". Циліндр тихо продзеленчав у відповідь, зупинився, погас, і в кімнату ввійшла дебела симпатична жінка в білому чистому халаті й сказала Іванові:

— Доброго ранку!

Іван не відповів, бо сприйняв це привітання за недоречне з огляду на обставини. Справді, запроторили здорову людину в лікарню, та ще вдають, що це так і слід!

Жінка тим часом, не втрачаючи доброзичливого виразу обличчя, за допомогою одного натискування кнопки підняла штору, і в кімнату через широкопетлисту й легку сітку, що спадала до самої підлоги, ринуло сонце. За сіткою відкрився балкон, за ним берег звивистої річки і на протилежному її березі — веселий сосновий бір.

— Будь ласка, беріть ванну, — запросила жінка, і під її руками розсунулася внутрішня стіна, за якою було ванне приміщення і чудово обладнана вбиральня.

Іван, хоч і вирішив з жінкою не розмовляти, не втримався і, бачачи, як вода рине у ванну широким струменем із сяючого крана, сказав з іронією:

— Чи ба! Як у "Метрополі"!..

— О ні, — з гордістю відповіла жінка, — набагато краще. Такого обладнання немає ніде й за кордоном. Вчені та лікарі спеціально приїздять оглядати нашу клініку. В нас щодня інтуристи бувають.

При слові "інтурист" Іван ураз згадав учорашнього консультанта. Він спохмурнів, глянув з-під лоба і проказав:

— Інтуристи... Ото ви всі інтуристів обожнюєте! А серед них, між іншим, різні трапляються! Я, наприклад, учора з таким познайомився, що гай-гай!

І мало не почав розказувати про Понтія Пілата, але стримався, збагнувши, що жінці такі розповіді ні до чого й однаково допомогти йому вона не зможе.

Скупаному Іванові Миколайовичу тут же було видане геть чисто все, що необхідне чоловікові після ванни: випрасувана сорочка, кальсони, шкарпетки. Але на цьому не скінчилось: розчинивши дверцята шафки, жінка вказала всередину її і запитала:

— Що бажаєте зодягнути — халатик чи піжамку?

Присилуваний жити в новій оселі, Іван мало руками не сплеснув від невимушеності жінки і мовчки ткнув пальцем у піжаму з густо-червоної байки.

Після цього Івана Миколайовича повели порожнім і безгомінним коридором і привели у величезний кабінет. Іван, поклавши ставитися до всього, що є в цій на диво обладнаній будівлі, з іронією, відразу подумки охрестив кабінет "фабрикою-кухнею".

І було за що. Тут стояли шафи і скляні шафки з блискучими нікельованими інструментами. Були крісла надзвичайно складної конструкції, якісь пузаті лампи з сяючими ковпаками, сила-силенна склянок, і газові горілки, і електричні дроти, і зовсім нікому невідомі прилади.

У кабінеті над Іваном заходилися троє: дві жінки і один чоловік, усі в білому. Насамперед Івана відвели в куточок за столик з неприхованим наміром дещо у нього випитати.

Іван почав обдумувати становище. Перед ним було три шляхи. Надзвичайно спокушав перший: кинутися на ці лампи і мудровані речі, всі їх до чортової матері перетрощити і таким чином висловити свій протест на те, що його даремно затримали. Але сьогоднішній Іван значно вже одрізнявся від Івана вчорашнього, і перший шлях видався йому сумнівним: чого доброго вони закореняться на думці, що він буйний божевільний. Тому перший шлях Іван відкинув. Був другий: відразу почати розповідь про консультанта і Понтія Пілата. Але вчорашній досвід показував, що цій розповіді не вірять чи то сприймають її якось перекручено. Тому Іван і від цього шляху відмовився, вирішивши обрати третій — замкнутися в гордій мовчанці.

Сповна здійснити це не було спромоги, і хоч-не-хоч довелося відповідати, хай скупо і понуро, на цілу низку запитань. І в Івана випитали геть-чисто все про його минуле життя, аж до того, коли та як він хворів на скарлатину років п’ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, перегорнули її, і жінка з білому перейшла до розпитувань про Іванову рідню. Почалась якась нісенітниця: хто помер, коли та від чого, чи не пив, чи не хворів на венеричні хвороби, і все таке та подібне. Наостанку попрохали розповісти про вчорашню пригоду на Патріарших ставках, але надто не сікались, згадці про Понтія Пілата не дивувалися.

Потім жінка поступилась Іваном чоловікові, а той заходився коло Івана по-своєму і ні про що вже не розпитував. Він виміряв температуру Іванового тіла, полічив пульс, подивився йому в очі, світячи ів них якоюсь лампою. Згодом на допомогу чоловікові прийшла інша жінка, і Івана кололи, але не боляче, чимось у спину, креслили руків’ям молоточка якісь знаки йому на шкірі грудей, стукали молоточками по колінах, від чого ноги Іванові підскакували, кололи палець і брали з нього кров, кололи в лікоть, надягали на руки якісь браслети...

Іван лише гірко посміхався про себе і міркував, як воно все по-дурному і дивно обернулося. Подумати тільки! Хотів застерегти усіх перед небезпекою, що загрожує від невідомого консультанта, мав намір його впіймати, а домігся лише того, що опинився в якомусь кабінеті, щоб розказувати якусь нісенітницю про дядька Федора, що пив у Вологді запоєм. Нестерпна дурість!

Нарешті Івана відпустили. Його відвели назад у його кімнату, де він дістав чашку кави, двоє некрутих яєць і білий хліб з маслом. З’ївши та випивши все запропоноване, Іван вирішив дожидатися когось головного в цьому закладі та й домогтися вже в нього і уваги до себе, і справедливості.

І він дочекався його, і дуже швидко після свого сніданку.