Майстер і Маргарита - Сторінка 16

- Михайло Булгаков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Несподівано розчахнулися двері Іванової кімнати, і в неї найшла сила люду в білих халатах. Попереду всіх ішов ретельно, по-акторському виголений чоловік років сорока п’яти, з приємними, але дуже пронизливими очима і ґречними манерами. Весь почет виявляв йому пошану й увагу, отож його поява була вельми врочистою. "Як Понтій Пілат!" — подумалося Іванові.

Так, це був, безсумнівно, головний. Він сів на табурет, а всі лишилися стояти.

— Доктор Стравінський, — відрекомендувався той, хто сів, Іванові і подивився на нього доброзичливо.

— Ось, Олександре Миколайовичу, — стиха сказав хтось з охайною борідкою і подав головному з обох боків списаний Іванів аркуш.

"Цілу справу зшили", — подумав Іван. А головний навиклим оком проглянув аркуш, буркнув: "Угу, угу..." і перемовився з супутниками кількома фразами маловідомою мовою.

"І латиною, як Пілат, говорить", — сумно подумав Іван. Тієї миті одне слово примусило його здригнутись, і слово це було "шизофренія" — гаті-гай, ще вчора його промовив триклятий чужоземець на Патріарших ставках, а сьогодні ось повторив професор Стравінський.

"Отож і це знав!" — тривожно подумав Іван.

Головний, очевидячки, взяв собі за звичай погоджуватися з усіма і тішитися всьому, хоч що б йому казали довкола, і висловлювати це, примовляючи: "Славно, славно..."

— Славно! — сказав Стравінський, повертаючи комусь аркуш, і звернувся до Івана: — Ви — поет?

— Поет, — понуро відповів Іван і вперше притьмом відчув якусь незбагненну відразу до поезії, а його власні вірші, які пригадались йому цієї миті, здалися чомусь неприємними. Морщачи обличчя, він у свою чергу спитав Стравінського:

— Ви — професор?

На це професор Стравінський згідливо-люб’язно похилив голову.

— І ви — головний тут? — вів далі Іван.

Стравінський і на це вклонився.

— Мені з вами треба поговорити, — багатозначно сказав Іван Миколайович.

— Я для цього і прийшов, — відгукнувся Стравінський.

— Річ ось у чому, — почав Іван, відчуваючи, що настала вирішальна мить, — мене тут у божевільного пошили, ніхто не хоче слухати!..

— О ні, ми вислухаємо вас дуже уважно, — серйозно й заспокійливо сказав Стравінський, — і в божевільного шити вас ні за що не дозволимо.

— Тож слухайте: учора ввечері на Патріарших ставках я зустрівся з таємничою особою, чужоземцем не чужоземцем, який наперед знав про смерть Берліоза і особисто бачив Понтія Пілата.

Почет мовчки і незворушно слухав поета.

— Пілата? Пілат — це той, що жив за Ісуса Христа? — мружачись на Івана, запитав Стравінський.

— Той самий.

— Ага, — сказав Стравінський, — а цей Берліоз загинув під трамваєм?

— Так, його саме вчора при мені і зарізало трамваєм на Патріарших, а цей загадковий громадянин...

— Знайомий Понтія Пілата? — запитав Стравінський, який, вочевидь, відзначався великою кмітливістю.

— Саме він, — підтвердив Іван, вивчаючи Стравінського. — Так от він сказав наперед, що Аннушка розлила олію... А він і послизнувся саме на тому місці! Як ви на це подивитесь? — багатозначно спитав Іван, розраховуючи справити великий ефект своїми словами.

Але цього ефекту не було, а Стравінський звичайнісінько поставив наступне питання:

— А хто ж ця Аннушка?

Це запитання трохи роздратувало Івана, обличчя його , пересмикнуло.

— Аннушка тут нічого не важить, — промовив він нервуючи. — Біс її знає, хто вона така. Просто дурепа якась із Садової. А важить тут те, що він наперед знав, розумієте, наперед знав про олію! Ви мене розумієте?

— Дуже добре розумію, — серйозно відповів Стравінський і, торкнувшись коліна поетового, додав: — Не хвилюйтесь і продовжуйте.

— Продовжую, — сказав Іван, намагаючись упасти в тон Стравінському і знаючи з гіркого досвіду, що тільки врівноваженість допоможе йому, — так от цей страшний тип, а він бреше, що консультант, має якусь надзвичайну силу... Наприклад, за ним поженешся, а догнати його — не доженеш. А з ним ще двоє, також гарні, але на свій копил: якийсь довготелесий у битих скельцях і, окрім цього, неймовірних розмірів кіт, що самостійно їздить трамваєм. Окрім того, — Іван, якого ніхто не перепиняв, говорив щодалі запальніше і переконливіше, — він особисто був на балконі в Понтія Пілата, у чому немає жодних сумнівів. Так що ж це таке? Га? Його слід негайно заарештувати, а то він накоїть несказанного лиха.

— Так ось ви і домагаєтеся, щоб його арештували? Правильно я вас зрозумів? — запитав Стравінський.

"Він тямковитий, — подумав Іван, — слід визнати, що серед інтелігентів також трапляються на диво розумні. Цього не заперечиш", — і відповів:

— Цілком слушно! Та як же не домагатися, ви поміркуйте самі. А тим часом мене силоміць затримали тут, тицяють в очі лампу, купають у ванні, про дядечка Федю розпитують!.. А його вже на світі давно нема! Я вимагаю, щоб мене якнайшвидше випустили.

— Ну що ж, славно, славно! — відгукнувся Стравінський. — От і з’ясувалось усе. Справді, яка рація затримувати в лікарні людину здорову? Гаразд. Я вас зараз же випишу звідси, якщо ви мені скажете, що ви нормальні. Не доведете, а тільки скажете. Отже, ви нормальні?

Запала цілковита мовчанка, і дебела жінка, яка вранці ходила коло Івана, побожно глянула на професора, а Іван ще раз подумав: "А таки розумний".

Пропозиція професора йому дуже сподобалася, але перш ніж відповісти, він глибоко замислився, морщачи лоба, і, нарешті, твердо сказав:

— Я — нормальний!

— Ну от і славно, — полегшено вигукнув Стравінський, — а коли так, то розміркуймо логічно. Візьмімо ваш учорашній день, — він обернувся, і йому негайно подали Іванів аркуш. — У пошуках невідомого чоловіка, який відрекомендувався вам як знайомий Понтія Пілата, ви вчора діяли так, — Стравінський почав загинати довгі пальці, зиркаючи то на аркуш, то на Івана, — повісили на груди іконку. Було?

— Було, — похмуро погодився Іван.

— Зірвалися з огорожі, пошкодили собі обличчя. Так? Прийшли в ресторан з запаленою свічкою в руці, в самій білизні, і в ресторані побили когось. Привезли вас сюди зв’язаним. Потрапивши сюди, ви телефонували в міліцію і просили вислати кулемети. Потім ви зробили спробу викинутися з вікна. Так? Запитую: чи можна, діючи в такий спосіб, будь-кого впіймати чи заарештувати? І коли ви людина нормальна, то самі відповісте: в жодному разі. Ви прагнете вийти звідси. Будь ласка. Але дозвольте вас запитати, куди ви відразу подастеся?

— Певно, в міліцію, — відповів Іван уже не так твердо і трохи нітячись під поглядом професора.

— Прямо звідси?

— Еге ж.

— А на квартиру до себе не заїдете? — швидко попитав Стравінський.

— Та ніколи тут заїжджати! Доки я по квартирах буду їздити, він зслизне!

— Так, а що ви насамперед скажете в міліції?

— Про Понтія Пілата, — відповів Іван Миколайович, і очі йому заволокло тьмяним серпанком.

— От і славно! — вигукнув упокорений Стравінський і, обернувшись до того, хто був з борідкою, наказав: — Федоре Васильовичу, випишіть, будь ласка, громадянина Бездомного в місто. Але цю кімнату лишіть вільною, постіль можна не міняти. Через дві години громадянин Бездомний буде тут знову. Ну що ж, — звернувся він до поета, — успіху я вам бажати не буду, бо в успіх цей ані на йоту не вірю. До скорого побачення! — І він підвівся, а почет його заворушився.

— На якій підставі я знову буду тут? — збентежено спитав Іван.

Стравінський ніби чекав на це запитання, відразу сів і заговорив:

— На тій підставі, що тільки-но ви в кальсонах з’явитеся в міліцію і скажете, що бачилися з людиною, яка особисто знала Понтія Пілата, вас негайно привезуть сюди, і ви знов опинитеся в оцій самій кімнаті.

— До чого тут кальсони? — розгублено озираючись, спитав Іван.

— Головним чином, Понтій Пілат. Але й кальсони також. Ми ж бо казенну білизну з вас скинемо і віддамо вам вашу одіж. А вас приставлено сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїздити і не збираєтесь, хоч я і натякнув на це. Далі доточиться Пілат... і справа готова!

Від цієї миті щось дивне поробилося з Іваном Миколайовичем. Його воля наче розтріскалася, і він відчув, що заслабкий, що потребує поради.

— Так що ж робити? — спитав він цього разу нерішуче.

— Ну от і славно! — відгукнувся Стравінський. — Це найслушніше запитання. Тепер я скажу вам, що, власне, з вами трапилося. Вчора вас хтось дуже настрахав і пригнітив розповіддю про Понтія Пілата і подібними речами. І ось ви, знервований, засмиканий чоловік, пішли по місту, розказуючи про Понтія Пілата. Цілком природно, що вас мають за божевільного. Ваш рятунок зараз лише в одному — в цілковитому спокої. І вам неодмінно треба залишитися тут.

— Але ж його необхідно зловити! — уже благально вигукнув Іван.

— Гаразд, але самому ж навіщо бігати? — Викладіть на папері всі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і коли, як ви гадаєте, ми маємо справу зі злочинцем, усе дуже швидко з’ясується. Але тільки одна умова: не напружуйте мозок і намагайтеся менше думати про Понтія Пілата. Мало що можна наговорити! Не всьому треба йняти віри.

— Зрозумів! — рішуче заявив Іван. — Прошу видати мені папір і перо.

— Видайте папір і коротенький олівець, — наказав Стравінський дебелій жінці, а Іванові мовив так: — Але сьогодні раджу не писати.

— Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні! — занепокоєно вигукнув Іван.

— Гаразд. Тільки не напружуйте мозок. Не вийде сьогодні, вийде завтра.

— Він утече!

— О ні, — переконано заперечив Стравінський, — він нікуди не втече, гарантую вам. І пам’ятайте, що тут у нас вам усіляко допоможуть, самі ви не впораєтеся. Ви мене чуєте? — раптом багатозначно спитав Стравінський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Взявши їх у свої, він довго, дивлячись Іванові просто в очі, повторював: — Вам тут допоможуть... ви чуєте мене?.. Вам тут допоможуть... Ви дістанете полегшу. Тут тихо, все спокійно... Вам тут допоможуть...

Іван Миколайович несподівано позіхнув, вираз його обличчя пом’якшав.

— Так, так, — тихо сказав він.

— Ну от і славно! — за своїм звичаєм скінчив розмову Стравінський і підвівся. — До побачення! — Він потис руку Іванові, а коли виходив, повернувся до того, що був з борідкою, і сказав: — Так, а кисень усе ж спробуйте... і ванни.

За якусь хвилинку перед Іваном не було ні Стравінського, ані почту.