Майстер і Маргарита - Сторінка 22

— Скажи мені, любий Фаготе, — запитав Воланд у картатого блазня, який, очевидячки, окрім "Коров’єв", називався і так, — як по-твоєму, адже московське народонаселення значно перемінилося?

Маг подивився на принишклу публіку, вражену появою крісла з повітря.

— Саме так, мессіре, — неголосно відповів Фагот-Коров’єв.

— Ти маєш рацію. Городяни дуже перемінилися... зовні, я кажу, як і саме місто, до речі. Про костюми нічого вже й говорити, але з’явилися ці... як їх... трамваї, автомобілі...

— Автобуси, — шанобливо підказав Фагот.

Публіка уважно слухала цю розмову, беручи її за прелюдію до магічних фокусів. Куліси були запруджені артистами і робітниками сцени, і поміж їхніми обличчями виднілося насторожене, бліде обличчя Римського.

На фізіономії Бенгальського, який тулився збоку сцени, почало відбиватися спантеличення. Він ледь-ледь вивищив брову і, скориставшись паузою, промовив:

— Чужоземний артист висловлює своє захоплення Москвою, яка виросла в технічному відношенні, а також і москвичами, — на цих словах Бенгальський двічі посміхнувся, спочатку партеру, а потім галереї.

Воланд, Фагот і кіт повернули голови в бік конферансьє.

— Хіба я висловив захоплення? — спитав маг у Фагота.

— Ні в якому разі, мессіре, ви жодного захоплення не висловлювали, — відповів той.

— То що ж каже цей чоловік?

— А він просто збрехав! — гучно, на весь театр випалив картатий помічник і, звернувшись до Бенгальського, докинув: — Вітаю вас, громадянине, збрехавши!

З галереї плеснуло смішком, а Бенгальський здригнувся й витріщив очі.

— Але мене, певно, не так цікавлять автобуси, телефони та інша...

— Апаратура! — підказав картатий.

— Цілком правильно, дякую, — повільно говорив маг важким басом, — як набагато важливіше питання: чи перемінилися ці городяни внутрішньо?

— Так, це найважливіше питання, мосьпане.

За лаштунками почали перезиратися та стенати плечима. Бенгальський стояв червоний, а Римський був блідий. Але тієї миті, наче вгадавши зростання тривоги, маг сказав:

— Однак ми забалакалися, дорогий Фаготе, а публіка починає нудитись. Покажи нам для початку що-небудь простеньке.

Глядачі полегшено ворухнулися. Фагот і кіт розійшлися по різні боки рампи. Фагот клацнув пальцями, молодецьки гукнув:

— Три, чотири! — упіймав з повітря колоду карт, потасував її та й пустив стрічкою котові.

Кіт стрічку перехопив і пустив її назад. Єдвабна змія фуркнула, Фагот роззявив рота, як пташеня, і всю її, карта за картою, заковтав. Після цього кіт уклонився, шаркнувши правою задньою лапою, і викликав неймовірні овації.

— Клас! Клас! — захоплено гукали з-за лаштунків.

А Фагот тицьнув пальцем у партер і оголосив:

— Колода ця тепереньки, шановне громадянство, міститься у сьомому ряду в громадянина Парчевського, якраз між трояком і повісткою з викликом до суду в справі про виплату аліментів громадянці Зельковій.

У партері заворушилися, почали підводитись, і, нарешті, якийсь громадянин, котрого й справді звали Парчевським, увесь червоногарячий від подиву, видобув з портмоне колоду і почав тицяти її в повітря, не знаючи, що з нею робити.

— Хай вона лишиться вам на згадку! — прокричав Фагот, — Недарма ж ви казали вчора за вечерею, що якби не покер, то життя ваше в Москві було б геть зовсім нестерпне.

— Стара штука, — почулося з галереї, — цей у партері з тієї ж компанії.

— Ви гадаєте? — загорлав Фагот, прискалившись на галерею. — У такому разі і ви в одній ватазі з нами, бо колода зараз у вашій кишені.

На гальорці зануртувало, і почувся радісний голос:

— Справді! У нього! Тут, тут... Стривай! Та це ж червінці!

Глядачі з партеру викручували голови. На галереї якийсь ошелешений громадянин виявив у себе в кишені пачку, перев’язану банківським способом і з написом на обгортці "Одна тисяча рублів".

Сусіди налягали на нього, а він, не виходячи з дива, колупав нігтем обгортку, намагаючись дізнатись, справжні це червінці чи якісь заворожені.

— Єй-єй, справжнісінькі! Червінці! — кричали з гальорки радісно.

— Зіграйте і зі мною в таку колоду, — весело попросив якийсь товстун з середини партеру.

— Авек плезір! — обізвався Фагот. — Але чому ж лише з вами? Всі радо приєднаються! — І скомандував: — Прошу дивитися вгору!.. Раз!.. — у руці в нього вигулькнув пістолет, він крикнув: — Два! — Пістолет смикнувся догори. Він крикнув: — Три! — зблиснуло, бахнуло, і відразу з-під склепіння, кружляючи поміж трапеціями, почали падати в залу білі папірці.

Вони кружляли, їх розносило навсібіч, забивало на галерею, відкидало в оркестр і на сцену. За кілька секунд дощ паперових грошей, усе густішаючи, досяг крісел, і глядачі почали ловити аркушики.

Піднімалися сотні рук, глядачі крізь папірці дивились на освітлену сцену і бачили найпевніші й найправдивіші водяні знаки. Запах також не залишав жодних сумнівів: це був ні з чим у принаді не зрівнянний запах щойно віддрукованих грошей. Спочатку веселощі, а згодом подив охопив увесь театр. Усюди гучало слово "червінці, червінці", лунали вигуки "ах, ах!" і веселий сміх. Дехто вже повзав у проході, нишпорячи під кріслами. Багато хто стояв на сидіннях, ловлячи верткі, примхливі папірці.

На обличчях міліції спроквола почало вимальовуватися збентеження, а артисти безцеремонно почали висовуватися з-поза лаштунків.

У бельетажі почувся голос: "Ти чого хапаєш? Це мій! До мене летів!" — та інший голос: "А ти не штовхайся, я тебе сам як штовхану!" І раптом почувся ляпас. Відразу в бельетажі з’явився шолом міліціонера, звідти когось повели.

Загальне збудження наростало, і невідомо, у віщо це все переросло б, якби Фагот не припинив дощ з грошей, несподівано дмухнувши в повітря.

Двоє молодиків, обмінявшись багатозначними поглядами, знялися з місць і подалися прямісінько в буфет. У театрі стояв гомін, у всіх глядачів збуджено блищали очі. Так, так, невідомо, у що все це переросло б, якби Бенгальському не забракло сили зрушити з місця. Намагаючись якнайміцніше взяти себе в руки, він за звичкою потер їх і голосом найбільшої гучності заговорив так:

— Оце, громадянство, ми з вами бачили зараз випадок так званого масового гіпнозу. Суто науковий дослід, котрий якнайкраще доводить, що жодних чудес і магії не існує. Попросимо ж маестро Воланда викрити нам цей дослід. Зараз, громадянство, ви бачитимете, як ці, начебто грошові, аркушики зникнуть так само несподівано, як і з’явилися.

Тут він зааплодував, але один-однісінький, на обличчі у нього при цьому грала впевнена посмішка, але в очах цієї впевненості не було ані йоти, швидше в них проступало благання.

Публіці промова Бенгальського не припала до вподоби. Запала цілковита мовчанка, яку порушив картатий Фагот,

— А це випадок так званої брехні, — вістував він гучним козлячим тенором, — папірці, громадяни, справжнісінькі.

— Браво! — коротко ревнув бас десь угорі.

— Між іншим, цей, — тут Фагот показав на Бенгальського, — мені обрид. Лізе повсякчас, коли його не питають, облудними заувагами псує сеанс! Що б нам таке з ним зробити?

— Голову йому одірвати! — кинув суворо хтось на гальорці.

— Як це ви кажете? Га? — вмить відгукнувся на цю неподобну пропозицію Фагот. — Голову відірвати? Це ідея! Бегемоте! — гукнув він до кота. — Сповняй! Ейн, цвей, дрей!

І сталася небачена річ. Шерсть на чорному котові стала дибки, і він пронизливо нявкнув. Потім зібрався в клубок і, як пантера, метнувся просто на груди Бенгальському, а звідти перескочив на голову. Буркаючи, пухкими лапами кіт вчепився в ріденьку шевелюру конферансьє і, дико ревнувши, за два оберти зірвав цю голову з товстої шиї.

Дві з половиною тисячі людей у театрі скрикнули, як один. Кров цівками з розірваних вен на шиї вдарила вгору і залила манишку та фрак. Безголове тіло якось недоладно загребло ногами і сіло на підлогу. В залі залунали істеричні жіночі зойки. Кіт передав голову Фаготу, той за волосся підняв її і показав публіці, а голова ця розпачливо гукнула на весь театр:

— Лікаря!

— Ти будеш надалі варнякати казна-що? — грізно спитав Фагот у голови, що плакала.

— Не буду більше! — прохарчала голова.

— Ради бога, не мучте його! — раптом, перекриваючи гамір, пролунав з ложі жіночий голос, і маг повернувся на цей голос.

— Так що, громадяни, простити його, чи що? — спитав Фагот, звертаючись до зали.

— Простити! Простити! — залунали спершу окремі й переважно жіночі голоси, що згодом злилися в один хор з чоловічими.

— Як накажете, мессіре? — спитав Фагот у замаскованого.

— Ну що ж, — задумливо відізвався той, — вони — люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було... Людство любить гроші, хоч би з чого ті не були зроблені, зі шкіри чи з паперу, з бронзи чи золота. Ну, легковажні... ну, що ж... і мил осердя інколи достукується в їхні серця... звичайні люди... загалом нагадують колишніх... квартирне питання лише зіпсувало їх... — І голосно наказав: — Начепіть голову.

Кіт, примірившись ретельно, насадив голову на шию, і вона точнісінько сіла на своє місце, наче й не залишала його. І головне, навіть шраму на шиї жодного не лишилося. Кіт лапами обтрусив у конферансьє фрак і пластрон, і з них пропали сліди крові. Фагот підвів сидячого Бенгальського на ноги, засунув йому в кишеню фрака пачку червінців і випровадив зі сцени словами:

— Котіться відси! Без вас веселіше!

Безтямно озираючись і хитаючись, Бенгальський додибав лише до пожежного поста, і тут йому стало зле. Він жалібно скрикнув:

— Голова моя, голова!

Серед інших до нього метнувся Римський. Конферансьє плакав, ловив руками щось у повітрі, мимрив:

— Віддайте мою голову! Голову віддайте! Квартиру візьміть, картини візьміть, тільки голову віддайте!

Кур’єр побіг за лікарем. Бенгальського спробували укласти на диван у вбиральні, але він почав відбиватися, зробився буйним. Довелося викликати карету. Коли нещасного конферансьє повезли, Римський побіг назад на сцену і побачив, що на ній діються нові дива. ї, до речі, в цей час чи трохи раніше, але тільки маг, разом зі своїм полинялим кріслом, щезнув зі сцени, і треба сказати, що публіка цього не завважила, захоплена тими дивовижами, які розгорнув на сцені Фагот.

А Фагот, спровадивши потерпілого конферансьє, вістував публіці таке:

— Тепереньки, коли позбулися цієї причепи, давайте відкриємо дамську крамницю!

І враз підлога сцени вкрилася перськими килимами, постали величезні люстра, освітлені з боків зеленуватими рурками, а поміж люстер — вітрини, і в них глядачі в радісному замішанні побачили всіляких барв і фасонів паризькі жіночі сукні.