Майстер і Маргарита - Сторінка 20

— Ніяка не Ялта, він поїхав за місто!

— Ну, якщо це так, — бліднучи від люті, заговорив фіндиректор, — то це вже цілковите свинство, якому не дібрати назви!

Тут адміністратор підскочив і залементував так, що Римський аж здригнувся:

— Згадав! Згадав! У Пушкіні відкрилася чебуречна "Ялта"! Зрозуміло! Поїхав туди, нажлуктився і тепер відти телеграфує!

— Ну, це вже занадто, — смикаючись щокою, відповів Римський, і в його очах горіла щира важка злість, — ну що ж, дорого йому ця прогулянка обійдеться. — Він раптом затнувся і нерішуче докинув: — Але як — адже кримінальний розшук...

— Бредня! Його власні витівки, — урвав експансивний адміністратор і спитав: — А пакет везти?

— Неодмінно, — відповів Римський. І знову розчинилися двері й увійшла та самісінька... "Вона!" — чомусь тоскно подумав Римський. І обоє підвелися назустріч поштарці.

Цього разу в телеграмі були слова: "Спасибі підтвердження терміново п’ятсот карний розшук мені завтра вилітаю Москву Лиходєєв"

— Він з’їхав з глузду... — мляво мовив Варенуха.

Римський же побряжчав ключем, дістав з шухлядки вогнетривкої каси гроші, відлічив п’ятсот карбованців, зателефонував, передав кур’єру гроші й послав його на телеграф.

— Вибачай, Григорію Даниловичу, — не вірячи своїм очам, проговорив Варенуха, — як на мене, ти даремно гроші пересилаєш.

— Вони вернуться назад, — відгукнувся Римський тихо, — а ось він добряче поплатиться за цей пікнічок. — І докинув, показуючи на Варенушин портфель: — Рушай, Іване Савелійовичу, не гайся.

І Варенуха з портфелем вибіг із кабінету.

Він опустився на нижній поверх, побачив довжелезну чергу біля каси, дізнавсь у касирки, що та за годину чекає аншлагу, бо публіка валом пішла, щойно побачила додаткову афішу, велів касирці загнути і не продавати тридцять найкращих місць у ложах і партері, а вискочивши з каси, тут-таки на бігу відбився від настирних контрамарочників і шмигнув у свій кабінетик, щоб захопити кепку. В цю мить задеркотів телефон.

— Алло! — гукнув Варенуха.

— Іване Савелійовичу? — поцікавилася рурка бридким гугнявим голосом.

— Його нема в театрі! — прокричав був Варенуха, але рурка відразу його перебила:

— Не клейте дурня, Іване Савелійовичу, а слухайте. Телеграми ці нікуди не несіть і нікому не показуйте.

— Хто це говорить? — ревонув Варенуха. — Облиште, громадянине, такі витівки! Вас зараз же викриють! Ваш номер?

— Варенуха, — відгукнувся все той же огидний голос, — ти мову людську розумієш? Не неси нікуди телеграм.

— А, так ви не вгамовуєтесь? — закричав адміністратор, лютуючись. — Ну начувайтесь! Перепаде вам за таке! — Він ще прокричав якусь погрозу, але змовк, бо відчув, що в рурці його ніхто вже не слухає.

У цю хвилину в кабінетику якось нагло почало сутеніти. Варенуха вибіг, хряпнув за собою дверима й через бічний вихід заквапився в літній сад.

Адміністратор був збуджений та сповнений завзяття. Після нахабного дзвінка він не сумнівавсь у тому, що хуліганська зграя витіває лихі жарти і що ці жарти пов’язані зі зникненням Лиходєєва. Бажання викрити харцизяк душило адміністратора, та, як не дивно, в ньому зародилося передчуття чогось приємного. Так буває, коли людина прагне привернути загальну увагу, принести кудись сенсаційну звістку.

У саду вітер подув в обличчя адміністраторові й засипав йому очі піском, мовби перегороджуючи шлях, мовби застерігаючи. Грюкнула на другому поверсі рама так, що мало не посипалися шибки, у верховіттях кленів та лип тривожно прошуміло. Потемніло і війнуло прохолодою. Адміністратор протер очі і побачив, що над Москвою низько стелиться жовтопуза грозова хмара. Вдалині густо завурчало.

Як не поспішав Варенуха, непереборне бажання спонукало його заскочити на секунду в літню вбиральню, щоб принагідно перевірити, чи обтяг монтер сіткою лампу.

Пробігши повз тир, Варенуха потрапив у густі зарості бузку, серед яких стояла блакитнувата споруда вбиральні. Монтер виявився акуратною людиною, лампа під стелею на чоловічій половині була вже під захистом металевої сітки, але прикро вразило адміністратора те, що навіть у передгрозових сутінках можна було розібрати, що стіни вже списані вугіллям і олівцем.

— Ну що це за!.. — проказав адміністратор і раптом почув за собою вуркітливий голос:

— Це ви, Іване Савелійовичу?

Варенуха здригнувся, обернувсь і побачив перед собою якогось невеликого товстуна, здавалося, з котячою мармизою.

— Ну я, — непривітно відповів Варенуха.

— Дуже, дуже приємно, — писклявим голосом відгукнувся схожий на кота товстун і нагло, розмахнувшись, затопив адміністратора у вухо так, що кепка злетіла з голови адміністратора і без сліду щезла в отворі сидіння.

Від удару товстуна вся вбиральня освітилася на мить тремтливим світлом, і в небі відізвався удар грому. Потім ще раз блиснуло, і перед адміністратором виріс другий — маленький, але з атлетичними плечима, рудий, як вогонь, одне око з більмом, рот з іклом. Цей другий, бувши, мабуть, шульгою, заїхав адміністраторові в друге вухо. У відповідь знову ж таки торохнуло в небі, й на дерев’яний дах вбиральні ринула злива.

— Що ви, товари... — пробелькотів знетямлений Варенуха, похопився тут же, що слово "товариші" аж ніяк не пасує до бандитів, котрі накинулися на людину в громадській вбиральні, прохарчав: — Громадя... — зміркував, що й цього титулу вони не заслуговують, і дістав третій страшний удар невідомо від кого з двох, так що кров з носа ринула на толстовку.

— Що у тебе в портфелі, паразит? — пронизливо заверещав схожий на кота. — Телеграми? А тебе попередили телефоном, щоб ти їх нікуди не носив? Попереджали, я тебе питаю?

— Поперед... джали... дили... — задихаючись, відповів адміністратор.

— А ти все-таки побіг? Дай сюди портфеля, гад! — тим самим гугнявим голосом, що його було чути в телефоні, крикнув другий і видер портфель з тремтячих рук Варенухи.

І обидва підхопили адміністратора попід руки, виволокли з саду і помчали з ним по Садовій. Гроза нуртувала на повну силу, вода з плюском і гурчанням ринула в каналізаційні отвори, повсюди надималися й пінились хвилі, з дахів періщило поза ринви, з-під брам бігли шумливі потоки. Все живе змилося з Садової, і порятувати Івана Савелійовича було нікому.

Скачучи в каламутних річках і освітлюючись блискавками, бандити в секунду доволокли напівживого адміністратора до будинку № 302-біс, заскочили в підворіття, де до стіни тислися дві босоногі жінки, які тримали свої туфлі та панчохи в руках. Потім метнулися у шостий під’їзд, і близький до божевілля Варенуха був винесений на п’ятий поверх і кинутий на підлогу в добре знайомому йому напівтемному передпокої квартири Стьопи Лиходєєва.

Тут обидва розбійники зникли, а замість них з’явилася в передпокої голісінька дівуля — руда, з очима, що палахкотіли фосфоричним блиском.

Варенуха збагнув, що ось це і є найстрашніше з усього, що з ним сталося, і, застогнавши, притиснувся до стіни. А дівуля підійшла впритул до адміністратора і поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенушине піднялося сторч, бо навіть крізь холодну, просяклу водою тканину толстовки він відчув, що ті долоні ще холодніші, що вони зимні крижаним холодом.

— Дай-но я тебе поцілую, — ніжно проказала дівуля, і коло самісіньких його очей опинилися сяючі очі.

Тоді Варенуха знепритомнів і поцілунку не відчув.

Розділ 11

РОЗДВОЄННЯ ІВАНА

Бір на протилежному березі річки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, потьмарився, розпливсь і розчинився.

Вода суцільною пеленою спливала за вікном. У небі одна по одній спалахували вогненні шнури, небо розчахувалося, кімнату хворого заливало мерехтливим страшким світлом.

Іван тихо плакав, сидячи на ліжкові й дивлячись на каламутну, вируючу в бульбашках річку. З кожним ударом грому він жалібно зойкав і затуляв обличчя руками. Списані ним аркушики були розкидані по підлозі. їх поздувало вітром, що на початку грози вдерся до кімнати.

Намагання поета укласти заяву про жахливого консультанта були марними. Тільки-но одержавши від повної фельдшерки, яку звали Прасковією Федорівною, оцупок олівця і папір, він заповзято потер долоні і поспіхом умостився біля столу. Початок він виписав досить споро:

"В міліцію. Члена МАСОЛІТу Івана Миколайовича Бездомного, Заява. Вчора увечері я прийшов з покійним М. О. Берліозом до Патріарших ставків..."

І відразу поет заплутався, головне, через слово "покійним". Від початку виходила якась нісенітниця: як це так — прийшов з покійним? Не ходять мерці! Ще насправді, чого доброго, візьмуть за божевільного!

Передумавши так, Іван Миколайович заходився виправляти написане. Вийшло таке: "...з М. О. Берліозом, пізніше покійним..." І це не вдовольнило автора. Довелося вдатися до третьої редакції, а вона виявилася гіршою за дві перші: "...Берліозом, котрий потрапив під трамвай...", — а тут ще причепився цей нікому не відомий композитор з тим же прізвищем, і довелося дописувати: "не композитором..."

Намучившись із цими двома Берліозами, Іван усе позакреслював і вирішив почати відразу з чогось дуже разючого, щоб негайно прикувати увагу читача, і написав, що кіт сідав у трамвай, а потім повернувся до епізоду з відрізаною головою. Голова й пророкування консультанта навели його на думку про Понтія Пілата, і для більшої переконливості Іван вирішив усе оповідання про прокуратора викласти повністю з того моменту, як той у білому плащі з кривавим підбоєм вийшов у колонаду Іродового палацу.

Іван працював ревно, і перекреслював написане, і вставляв нові слова, ба, навіть спробував намалювати Понтія Пілата, а потім кота на задніх лапах. Але й малюнки не зарадили, і чим далі — тим плутанішою і незрозумілішою ставала поетова заява.

На ту пору, коли здалеку надійшла жаска хмара з краями, які диміли, і накрила бір, і подув вітер, Іван відчув, що знесилився, що із заявою йому не впоратись, і не заходився підбирати розвіяних аркушів, а тихо й гірко захлипав. Лагідна фельдшерка Прасковія Федорівна навідалася до поета під час грози, стривожилася, побачивши, що він плаче, закрила штору, щоб блискавиці не лякали хворого, аркушики попідіймала з підлоги й побігла з ними за лікарем.

Той прийшов, зробив заштрик у руку Іванові й запевнив його, що він більше плакатиме, що тепер усе минеться, все зміниться і все забудеться.

Лікар мав рацію.