Майстер і Маргарита - Сторінка 35

Чорний, здоровенний, як бегемот. Я, певно, кричу йому "тпрусь!" Він — драла, а замість нього увіходить товстун, також з котячою якоюсь пикою, і каже: "Що ж це ви, громадяночко, відвідувачам "тпрусь!" кричите?" — і простісінько шмиг до Прохора Петровича, я, певно, за ним, кричу: "Ви з глузду з’їхали?" А він, нахаба, уявіть, просто до Прохора Петровича і сідає навпроти нього в крісло! Ну, той... він — делікатний душею чоловік, але нервовий. Скипів! Не заперечуватиму. Нервова людина, працює, як віл, — скипів. "Ви чого, каже, без доповіді влізаєте?" А той нахаба, уявіть собі, розсівся в кріслі й каже, посміхаючись: "А я, каже, прийшов з вами в одній справі погомоніти". Прохор Петрович скипів знову-таки: "Я зайнятий!" А той, подумати лишень, відказує: "Нічим ви не зайняті..." Га? Ну тут уже терпець Прохорові Петровичу луснув, і він загорлав: "Та що ж це таке? Видалити його геть, чорти б мене взяли?" А той, уявіть, посміхнувся й каже: "Чорти щоб взяли? А що ж, це можна!" І, трах, я не встигла й скрикнути, дивлюсь: нема того з котячою мордою і си... сидить... костюм... Геее! — роззявивши рота, який цілковито втратив усякі обриси, завила Анна Річардівна.

Похлинувшись плачем, вона перевела дух, але і далі верзла щось геть-чисто несосвітенне:

— І пише, пише, пише! Збожеволіти можна! У телефон говорить! Костюм! Усі врозтіч, як зайці!

Бухгалтер тільки стояв і трясся. Але доля тут його порятувала. До секретарської спокійною, діловою ходою входила міліція в числі двох чоловіків. Побачивши їх, красуня заридала ще дужче, тикаючи рукою в двері кабінету.

— Облишмо сльози, громадянко, — спокійно сказав перший, а бухгалтер, відчуваючи, що він тут зовсім зайвий, вискочив із секретарської і за хвилину опинився вже на чистому повітрі. В голові у нього був якийсь протяг, гуло, як у комині, й у цьому гудінні чулись обривки капельдинерських розповідей про вчорашнього кота, що брав участь у сеансі. "Е-ге-ге! Та чи не наш це коточок?"

Не дібравши пуття в комісії, сумлінний Василь Степанович вирішив побувати в її філії, яка містилась у Ваганьковському провулку. І, щоб трохи заспокоїтись, дорогу до філії подолав пішки.

Міська видовищна філія розташовувалася в облупленій від часу віллі в глибині двору і славилася своїми порфировими колонами у вестибюлі.

Але не колони вражали в цей день відвідувачів філії, а те, що діялося під ними.

Декілька відвідувачів стояли, заціпенівши, і видивлялися на дівчину, що, плачучи, сиділа за столиком, заваленим спеціальною видовищною літературою на продаж. Та під цю пору дівчина нікому нічого не пропонувала з цієї літератури і на співчутливі розпити лише відмахувалась, тоді як і згори, і знизу, і з боків, з усіх відділів філіалу сипалося телефонне дзеленчання принаймні двадцяти апаратів, які тріщали, аж надсаджувалися.

Поплакавши, дівчина раптом здригнулася, істерично скрикнула:

— От знову! — і неждано заспівала тремтливим сопрано:

Море славетне священний Байкал...

Кур’єр, який з’явився на сходах, насварився комусь кулаком і заспівав разом із дівчиною негучним, тьмяним баритоном:

Славне судно, омулевая бочка!..

До голосу кур’єра прилучилися дальні голоси, хор почав розростатися, і нарешті пісня загриміла в усіх кутках філії. В найближчій кімнаті № 6, де містився відділ перевірки рахунків, особливо вирізнялася чиясь могутня хрипкувата октава. Акомпанував хору все гучніший передзвін телефонних апаратів.

Гей, Баргузин... повертай же бо вал!.. —

горлопанив кур’єр на сходах.

Сльози текли по обличчю дівчини, вона силкувалася зціпити зуби, але рот її розкривався сам собою, і вона співала октавою вище кур’єра:

Молодець ось недалечко!

Вражало мовчазних відвідувачів філії те, що хористи, розпорошені по різних місцях, співали дуже влад, начебто весь хор стояв, не відводячи очей з невидимого диригента.

Перехожі у Ваганьковському зупинялися коло огорожі двору, дивуючись веселощам, які панували у філії.

Тільки-но перший куплет дійшов кінця, спів ущух раптово, знову ж таки наче за паличкою диригента. Кур’єр тихо лайнувся і заховавсь.

Тут парадні двері розчинились, і в них з’явився громадянин у літньому пальті, з-під якого стирчали поли білого халата, а з ним міліціонер.

— Вжийте заходів, лікарю, благаю! — істерично волала дівчина.

На сходи вискочив секретар філії і, видно, перегораючи від сорому та ніяковості, проказав, затинаючись:

— Бачте, лікарю, у нас випадок масового якогось гіпнозу... Так ось, необхідно... — він не докінчив фрази, почав давитися словами і раптом заспівав тенором:

Шилка і Нерчинськ...

— Дурень! — устигла вигукнути дівчина, але не з’ясувала, кого вона лає, а натомість вивела вимушену руладу і сама заспівала про Шилку та Нерчинськ.

— Тримайте себе в руках! Припиніть спів! — звернувся лікар до секретаря.

З усього було видно, що секретар і сам віддав би що завгодно, аби припинити спів, але зупинитися він не міг і разом з хором звідомив перехожих у провулкові про те, що в нетрях його не зачепив хижий звір і куля стрільців не здогнала!

Щойно куплет цей закінчився, дівчина першою дістала порцію валер’янки від лікаря, а потім він побіг за секретарем до інших — поїти і тих.

— Вибачайте, громадяночко, — раптом звернувся Василь Степанович до дівчини, — кіт до вас чорний не заходив?..

— Який там кіт? — з люттю закричала дівиця. — Осел у нас у філії сидить, осел! — І, додавши до цього: — Хай чує! Я все розповім, — справді розповіла про те, що сталося.

Виявилося, що завідувач міської філії, "який до краю занедбав полегшені розваги" (зі слів дівиці), страждав на манію організовувати всілякі гуртки.

— Очі замилював начальству! — горлопанила дівиця.

Протягом року завідувач устиг організувати гуртки для вивчення Лєрмонтова, шахово-шашковий, пінг-понговий та ще гурток верхової їзди. На літо погрожував організувати

гурток веслування на прісних водах і гурток альпіністів.

І от сьогодні, в обідню перерву, входить він, завідувач...

— І веде під руку якогось сучого сина, — розповідала дівчина, — що невідь звідки взявся, в картатих штанцях, у надтріснутому пенсне і... мармиза цілковито неймовірна!

І тут же, згідно з оповіддю дівиці, відрекомендував його всім, хто обідав у їдальні філії, як визначного фахівця з організації хорових гуртків.

Обличчя майбутніх альпіністів спохмурніли, але завідувач тут же закликав усіх до бадьорості, а фахівець і пожартував, і кинув дотеп, і заприсягся, що часу співи відбирають лише дещицю, а користі від цих співів, між іншим, ціла хура.

Ну, безперечно, ясувала дівчина, першими вискочили Фанов і Косарчук, відомі на всю філію лакизи, і оголосили, що записуються. Тепер решта службовців упевнилася, що співів не уникнути, довелося записуватись і їм у гурток. Співати вирішили в обідню перерву, позаяк весь інший час був розподілений між Лєрмонтовим і шашками. Завідувач, аби показати приклад, оголосив, що в нього тенор, і далі все покотилось, як у поганому сні. Картатий фахівець-хормейстер загорлав:

— До-мі-соль-до! — повитягував найсором’язливіших з-за шаф, де вони намагалися врятуватися від співів, Косарчуку сказав, що в того абсолютний слух, заскімлив, заскиглив, просив пошанувати старого регента-співаку, постукав камертоном по пальцях, благаючи гримнути "Море славетне".

Гримнули. ї славно гримнули. Картатий справді тямив на своїй справі. Доспівали перший куплет. Тут регент вибачився, сказав: "Я на хвилинку!" — і... щез. Думали, що він справді повернеться за хвилину. Але збігло і десять хвилин, а його немає. Радість охопила філійців — утік.

І раптом якось самі собою заспівали другий куплет, усіх повів за собою Косарчук, в якого, можливо, і не було абсолютного слуху, але був досить приємний високий тенор. Проспівали. Регента немає! Рушили по своїх місцях, але не встигли повсідатися, як, проти свого бажання, знов заспівали. Зупинитися — де там. Помовчать хвилини три і знову гримнуть! Тут збагнули, що біда. Завідувач замкнувся в себе в кабінеті від сорому!

На цьому місці розповідь дівчини урвалась. Анітрохи валер’янка не допомогла.

Через чверть години до ґратованої огорожі у Ваганьковому під’їхали три вантажні авта, і на них повантажився весь склад філії на чолі з завідувачем.

Тільки-но перша вантажівка, гойднувшись у воротях, виїхала в провулок, службовці, які стояли на платформах і тримали одне одного за плечі, розкрили роти, і весь провулок виповнила популярна пісня. Підхопили її в другій машині, а потім і в третій. Так і поїхали. Перехожі, швидкуючи у своїх справах, кидали на вантажні авта лише побіжні погляди, анітрохи не дивувалися, гадаючи, що це екскурсія іде за місто. їхали справді за місто, тільки не на екскурсію, а в клініку професора Стравінського.

Через півгодини зовсім збитий з плигу бухгалтер дістався до фінвидовищного сектора, сподіваючись, нарешті, позбутись казенних грошей. Навчений уже досвідом, він насамперед обережно заглянув у видовжену залу, де за матовими шибками із золотими написами сиділи службовці. Жодних ознак тривоги чи неподобства бухгалтер тут не завважив. Було тихо, як і годиться в пристойному закладі.

Василь Степанович усунув голову в те віконечко, над яким було написано: "Прийом сум", — привітався з якимсь незнайомим йому службовцем і ввічливо попрохав прибутковий ордерок.

— А вам для чого? — запитав службовець у віконечку.

Бухгалтер вразився.

— Хочу здати суму. Я з Вар’єте.

— Хвилинку, — відповів службовець і поспіхом зачинив ґратками отвір у склі.

"Дивина!" — подумав бухгалтер. Зачудування його було цілком природне. Уперше в житті він зустрівся з таким. Усім відомо, як важко одержати гроші; для такого завше можуть відшукатися перепони. Але в тридцятирічній практиці бухгалтера не було випадку, щоб хоч би хто, юридична чи приватна особа, вагалася б узяти гроші.

Але нарешті ґратки розсунулися, і бухгалтер припав до віконечка.

— А чи багато у вас? — запитав службовець.

— Двадцять одна тисяча сімсот одинадцять рублів.

— Ого! — чомусь іронічно відповів службовець і простягнув бухгалтерові зелений аркушик.

Добре знаючи форму, бухгалтер миттю заповнив ЇЇ і почав розв’язувати шворочку на пакункові. Коли він розпакував свою ношу, в очах йому замиготіло, він щось болісно пробелькотав.

Перед очима його зарябіли іноземні гроші.