Майстер і Маргарита - Сторінка 37

Потім названий Азазеллом однією рукою підняв валізку, другою розчахнув двері й, узявши під руку Берліозового дядечка, вивів його на майданчик сходів. Поплавський прихилився до стіни. Без будь-якого ключа Азазелло розкрив валізку, витяг з неї величезну засмажену курку без однієї ноги, загорнуту в просяклу жиром газету, і поклав її на майданчику. Потім витягнув два комплекти білизни, ремінь до гостріння бритви, якусь книжечку і футляр, і все це зіпхнув ногою в колодязь сходів, окрім курки. Туди ж полетіла і спорожніла валіза. Чутно було, як вона ляпнулася внизу, і за звуком можна було виснувати, що від неї відірвалася покришка.

Затим рудий розбійник ухопив за ногу курку і всією цією куркою навідліг, дужо й страшно так торохнув по шиї Поплавського, що тулуб курки відскочив, а нога лишилась у руках Азазелло. Все пішло шкереберть у домі Облонських, як слушно висловився славетний письменник Лев Толстой. Саме так і сказав би він за таких обставин. Так! Усе пішло шкереберть в очах Поплавському. Довга іскра проскочила в нього перед очима, потім змінилася якоюсь траурною змією, що погасила на мить травневий день, — і Поплавський полетів униз сходами, тримаючи в руках паспорт. Долетівши до повороту, він вибив на сусідньому майданчику шибку вікна і сів на сходинці. Повз нього проскакала безнога курка й упала в колодязь. Азазелло, що залишився нагорі, миттю обгриз курячу ногу, а кістку засунув у бічну кишеньку трико, повернувсь у квартиру і з грюкотом зачинився. В цей час знизу почали долинати обережні кроки людини, що йшла нагору.

Збігши ще на один марш нижче, Поплавський сів на дерев’яний тапчанчик на майданчику і перевів дух.

Якийсь малесенький чоловічок, у літах, з надзвичайно журним обличчям, у чесучевому старовинному костюмі й твердому солом’яному капелюсі, оперезаному зеленою стрічкою, йдучи угору сходами, зупинився коло Поплавського.

— Дозвольте вас запитати, громадянине, — сумно поцікавився чоловічок у чесучі, — де квартира номер п’ятдесят?

— Вище! — уривчасто відповів Поплавський.

— Велике спасибі вам, громадянине, — так само журно сказав чоловічок і подався далі нагору, а Поплавський підвівся і побіг униз.

Постає питання, чи ж не в міліцію поспішався Максиміліан Андрійович скаржитись на розбійників, які вчинили над ним дикий ґвалт серед білого дня? Ні, в жодному разі, про це можна казати з певністю. Прийти в міліцію і сказати, що ось, мовляв, кіт в окулярах читав мій паспорт, а потім чоловік у трико з ножем... ні, громадянство, Максиміліан Андрійович навсправжки був розумною людиною!

Він був уже внизу і коло самого виходу нагледів дверцята до якоїсь комірчини. Шибку в тих дверцятах було вибито. Поплавський заховав паспорт у кишеню, розглянувся, сподіваючись побачити скинуті речі. Але від них не лишилося й сліду. Поплавський і сам подивувався, наскільки це мало його засмутило. Його охопила інша цікава й спокуслива думка: перевірити на цьому чоловічкові ще раз кляту квартиру. І справді, раз він довідувався, де вона, то йшов до неї вперше. Отож він зараз попрямував прямісінько в лабети тій компанії, що засіла у квартирі № 50. Щось підказувало Поплавському, що чоловічок цей дуже скоро вийде з тієї квартири. Ні на який похорон ніякого небожа Максиміліан Андрійович, певно, вже не збирався, а до потяга на Київ часу було доста. Економіст озирнувся і шмигнув до комірчини.

У цей час далеко вгорі стукнули двері. "Це він увійшов..." — із завмиранням серця подумав Поплавський. У комірчині було прохолодно, тхнуло мишами і чобітьми. Максиміліан Андрійович умостився на якомусь дерев’яному обрубкові й вирішив чекати. Позиція була придобна, просто з комірчини було видно вихідні двері шостого парадного.

Проте чекати довелося довше, аніж сподівався киянин. Сходи весь час залишались чогось безлюдні. Чути було добре, і ось нарешті на п’ятому поверсі хряснули двері. Поплавський завмер. Так, його крочки. "Сходить униз". Відчинилися двері поверхом нижче. Кроки стихли. Жіночий голос. Голос зажуреного чоловіка... так, це його голос... Промовив щось наче "облиш, Христа ради..." Вухо Поплавського стриміло у розбитій шибці. Це вухо вловило жіночий сміх. Швидка й енергійна хода вниз; і ось майнула спина жінки. Ця жінка з цератовою зеленою сумкою в руках вийшла у двір. А крочки того чоловіка залунали знову. "Дивно! Він повертається назад у квартиру! Чи не з цієї ж ватаги він сам? Так, повертається! Ось знову нагорі розчинили двері. Ну що ж, почекаємо ще..."

Цього разу чекати довелося недовго. Скрип дверей. Крочки. Крочки затихли. Відчайдушний зойк. Нявкіт кота. Крочки квапливі, дрібні, вниз, униз, униз!

Поплавський дочекався. Хрестячись та щось проказуючи, промчав журний чоловічок, без капелюха, з божевільним обличчям, подряпаною лисиною та в зовсім мокрих штанях. Він почав рвати клямку вихідних дверей, у страсі не розбираючи, куди вони відчиняються, назовні чи досередини, — нарешті опанував ними і вилетів на сонце у двір.

Перевірку квартири було доконано. Не думаючи більше ані про покійного небожа, ані про квартиру, жахаючись на згадку про ту небезпеку, на яку він наражався, Максиміліан Андрійович, шепочучи лише два слова: "Все зрозуміло! Все зрозуміло!" — вибіг у двір. За кілька хвилин тролейбус мчав економіста-планувальника у бік Київського вокзалу.

З маленьким же чоловічком, поки економіст сидів у комірчині внизу, приключилася найнеприємніша історія. Чоловічок був буфетником у Вар’єте і називався Андрій Фокович Соков. Доки тривало слідство у Вар’єте, Андрій Фокович тримався осторонь усіх подій, і помітили тільки, що він став ще журнішим, аніж взагалі бував завжди, і, окрім того, що він довідувавсь у кур’єра Карпова про те, де зупинився заїжджий маг.

Отож, розійшовшись на майданчику з економістом, буфетник дістався п’ятого поверху і подзвонив у квартиру № 50.

Йому негайно відчинили, але буфетник обімлів, позадкував і увійшов не відразу. Та й не диво. Відчинила двері дівуля, на якій нічого не було, окрім кокетливого мереживного фартушка і білої наколки на голові. На ногах, правда, були золоті черевички. Будовою тіла дівчина була без ґанджу, і за єдиний дефект її зовнішності можна було взяти бурий шрам на шиї.

— Ну що ж, заходьте, коли добивалися, — сказала дівуля, впіривши в буфетника зелені розпусні очі.

Андрій Фокович охнув, закліпав очима і ступив у передпокій, скидаючи капелюха. Саме в цей час у передпокої задзеленчав телефон. Безсоромна покоївка, поставивши одну ногу на стілець, зняла рурку з важілька і сказала в неї:

— Алло!

Буфетник не знав, куди подіти очі, переступав з ноги на ногу і думав: "Оце так покоївка в чужоземця! Тьху ти, мерзота яка!" І, щоб порятуватися від мерзоти, почав роззиратися по боках.

Увесь великий та напівтемний передпокій був захаращений незвичайними речами та одягом. Так, на спинку стільця було накинуто траурний плащ, підбитий вогненною тканиною, на столику коло дзеркала лежала довга шпага з блискітливим золотим руків’ям. Три шпаги з руків’ями срібними стояли в кутку так само звичайно, як будь-які парасольки чи тростини. А на оленячих рогах висіли берети з орлиним пір’ям.

— Так, — говорила покоївка в телефон, — як? Барон Майґель? Слухаю. Так! Добродій артист сьогодні вдома. Так, буде радий бачити вас. Так, гості... Фрак або чорний піджак. Що? На дванадцяту годину ночі. — Закінчивши розмову, покоївка поклала рурку і звернулася до буфетника: — Чого зволите?

— Мені необхідно бачити громадянина артиста.

— Як? Так-таки його самого?

— Його, — відповів буфетник сумовито.

— Запитаю, — сказала, видимо вагаючись, покоївка і, прочинивши двері в кабінет покійного Берліоза, доповіла: — Лицарю, тут з’явився маленький чоловік, який говорить, що йому потрібен мессір.

— А хай заходить, — пролунав з кабінету надтріснутий голос Коров’єва.

-— Пройдіть до вітальні, — сказала дівуля так просто, наче була зодягнута по-людськи, прочинила двері до вітальні, а сама пішла з передпокою.

Увійшовши туди, куди його запрошено, буфетник навіть про справу свою забув, так його вразила обстава кімнати. Крізь кольорові шибки великих вікон (фантазія безслідно зниклої ювелірші) лилося надзвичайне, подібне до церковного, світло. В старовинному величезному каміні, незважаючи на спекотлий весняний день, палали дрова. А душно все ж таки не було в кімнаті анітрохи, ба, навіть навпаки, того, хто входив, огортала якась підземельна вільгість. Перед каміном на тигровій шкурі сидів, благодушно мружачись на вогонь, чорний котище. Був стіл, глянувши на який, богобоязний буфетник здригнувся: стіл покривала церковна парча. На парчевій скатертині стояла сила-силенна пляшок — череватих, запилених і запліснявілих. Між пляшками зблискувала таріль, і відразу було видно, що ця таріль зі щирого золота. Коло каміна маленький рудий, з ножем за поясом, на довжелезній шпазі смажив шматки м’яса, і сік скапував у вогонь, а в димар струмував дим. Пахтіло не лише смажениною, але ще якимись міцними парфумами і ладаном, від чого в буфетника, який знав з газет про загибель Берліоза і про місце його мешкання, майнула думка про те, чи не правлено тут, чого доброго, по Берліозові церковної панахиди, втім, таку гадку він тут-таки відігнав від себе, як вочевидь нісенітну.

Приголомшений буфетник несподівано почув густий бас:

— Отож, чим я вам міг би прислужитись?

Тієї миті буфетник і завважив у тіні того, хто був йому потрібен.

Чорний маг розташувався на якомусь неосяжному дивані, низькому, з розкиданими на ньому подушками. Як здалося буфетникові, на артистові була лише чорна білизна і чорні ж гостроносі черевики.

— Я, — гірко заговорив буфетник, — є завідувач буфету в театрі Вар’єте...

Артист витягнув уперед руку, на пальцях якої грало каміння, начебто загороджуючи вуста буфетнику, і палко заговорив:

— Ні, ні, ні! Ні слова більше! Ніколи й нізащо! В рот нічого не візьму з вашого буфету! Я, шановний, проходив повз ваш шинквас і досі не можу забути ні осетрини, ні бринзи! Найдорожчий мій! Бринза не буває зелена на колір, ие вас хтось обкрутив. їй належить бути білою. Так, а чай! Адже це помиї! Я своїми очима бачив, що якась неохайна дівчина підливала з відра у ваш величезний самовар сиру воду, а чай, проте, все одно продовжували розливати.