Майстер і Маргарита - Сторінка 54

Нам чужого не треба.

— Мені швидше лапи повідсихають, аніж я доторкнусь до чужого, — набундючившись, вигукнув кіт, топчучись на валізі, щоб убгати в неї всі примірники нефортунного роману.

— І ваш документик також, — вів далі Коров’єв, подаючи Марґариті документ, а потім, звертаючись до Воланда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!

— Ні, не все, — озвався Воланд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя дорога донно, подіти ваш почет? Мені особисто він не потрібен.

Тут у розчинені двері вбігла Наташа, як була гола, сплеснула руками і загукала до Марґарити:

— Зичу щастя, Марґарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Марґарити: — А я ж усе знала, куди ви ходите.

— Хатні робітниці все знають, — докинув кіт, багатозначно піднімаючи лапу, — це помилка гадати, що вони сліпі.

— Чого ти хочеш, Наташо? — спитала Марґарита. — Повертайся на віллу.

— Серденько, Марґарито Миколаївно, — благально заговорила Наташа і стала на коліна, — упросіть їх, — вона зиркнула на Воланда, — щоб мене відьмою залишили. Не хочу я більше на віллу. Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мені добродій Жак учора на балу освідчилися. — Наташа розтулила кулак і показала якісь золоті монети.

Марґарита звернула запитальний погляд до Воланда. Той кивнув головою. Тоді Наташа кинулася на шию Марґариті, лунко її розцілувала і з переможним гуком вилетіла у вікно.

На місці Наташі опинився Микола Іванович. Він прибрав свою колишню людську подобу, але був надзвичайно похмурий і навіть, напевно, лихий.

— Ось кого з особливим задоволенням відпущу, — сказав Воланд, з відразою дивлячись на Миколу Івановича, — з винятковим задоволенням, настільки він тут зайвий.

— Я дуже прошу видати мені посвідку, — заговорив, дико оглядаючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув попередню ніч.

— А для чого? — суворо запитав кіт.

— А для того, щоб надати міліції й дружині, — твердо проказав Микола Іванович.

— Посвідок ми звичайно не видаємо, — відповів кіт, насупившись, — але для вас, нехай уже так, зробимо виняток.

І не встиг Микола Іванович опам’ятатися, як гола Ґелла вже. сиділа за друкарською машинкою, а кіт диктував їй.

— Цим свідчиться, що пред’явник сього Микола Іванович перебув згадану ніч на балу в сатани, бувши залучений туди як засіб для пересування... постав, Ґелло, дужку! В дужці пиши "кнур". Підпис — Бегемот.

— А дату? — пискнув Микола Іванович.

— Дат ми не ставимо, з датою папір втратить чинність, — озвався кіт, розмашисто підписав документ, звідкись дістав печатку, професійно похукав на неї, відтиснув на папері слово "сплачено" і вручив папір Миколі Івановичу. Після цього Микола Іванович безслідно щез, а на його місці з’явився новий несподіваний чоловік,

— А це ще хто? — гидливо запитав Воланд, рукою затуляючись від світла свічок.

Варенуха опустив голову, зітхнув і тихо сказав:

— Відпустіть назад. Не можу бути вампіром. Адже я тоді Римського мало не на смерть з Ґеллою перепудив. А я не охочий до крові. Відпустіть.

— Що це ще за маячня? — спитав, морщачи лице, Воланд. — Який такий Римський? Що це за нісенітниця?

— Не клопочіться, мессіре, — озвався Азазелло і звернувся до Варенухи: — Грубіянити не треба по телефону. Брехати не треба по телефону. Зрозуміло? Не будете до такого більше вдаватися?

Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:

— Істинним... тобто, я хочу сказати... ваша ясновель... зараз же після обід... — Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.

— Добре, додому! — сказав той, і Варенуха розтанув.

— Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, — наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.

Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:

— Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?

— У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Марґариті, — мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.

— А ваш роман? Пілат?

— Він мені осоружний, цей роман, — відповів майстер, — я забагато натерпівся через нього.

— Я благаю тебе, — жалібно попросила Марґарита, — не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. — Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: — Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.

— Але ж потрібно щось змальовувати? — говорив Воланд. – Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.

Майстер посміхнувся.

— Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.

— А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.

— Залюбки, залюбки, — відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: — Вона дійде розуму, покине мене...

— Не думаю, — крізь зуби процідив Воланд і вів далі: — Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і злидарювати?

Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:

— Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.

— Те, що ви нашептали йому, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще несподіванки.

— Це дуже сумно, — відповів майстер.

— Ні, ні, це не сумно, — сказав Воланд, — нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?

— Що ви, о, що ви, мессіре!..

— Так візьміть же це від мене на спомин, — сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.

— Ні, ні, ні, з якої речі?

— Ви хочете зі мною зайти у сперечку? — посміхнувшись, запитав Воланд.

Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав’язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:

— А ось чого я не збагну... Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?

— Святкову ніч приємно трохи і притримати, — відповів Воланд. — Ну, нехай вам щастить!

Марґарита молитовно простягла обидві руки до Воланда, але не насміла наблизитися до нього і тихо вигукнула:

— Прощайте! Прощайте!

— До побачення, — сказав Воланд.

І Марґарита в чорній киреї, майстер у лікарняному халаті вийшли в передпокій ювеліршиної квартири, в якому горіла свічка і де їх дожидався Воландів почет. Коли пішли з передпокою, Ґелла несла валізу, в якій був роман і небагатий скарб Марґарити Миколаївни, а кіт допомагав Ґеллі. Коло дверей квартири Коров’єв розпрощався і зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли проходили майданчик третього поверху, щось м’яко стукнуло, але на це ніхто не звернув уваги. Коло надвірних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, а вийшовши у двір, в який не заглядав місяць, усі побачили заснулого на ґанкові й, певно, заснулого мертвецьким сном, чоловіка в чоботях і кепці, а також велику чорну машину з погашеними фарами, що стояла коло під’їзду. Через переднє скло невиразно проглядали обриси грака.

Вже збиралися сідати, коли Марґарита у відчаї неголосно зойкнула:

— Боже, я загубила підкову!

— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — й зачекайте на мене. Я зараз повернуся, лише з’ясую, в чому тут справа. — І він пішов назад у двері.

Справа ж була ось у чому: за якийсь там час перед виходом Марґарити і майстра з їхніми проводжатими з квартири № 48, що містилася під ювеліршиною, вийшла на сходи висхла жіночка з бідоном і з сумкою в руках. Це була якраз та сама Аннушка, що в середу розлила, на лихо Берліозові, соняшникову олію біля турнікета.

Ніхто не знав, та, напевно, і не дізнається, коло чого труждалась у Москві ця жінка та з чого вона жила. Про неї було відомо тільки те, що бачити її можна було щоденно то з бідоном, то з сумкою, як то з сумкою та бідоном разом — або в гасовій крамниці, або на базарі, або в підворітті будинку, або на сходах, а найчастіше в кухні квартири № 48, де і мешкала ця Аннушка. Окрім того і більш за все було відомо, що, хоч би де вона не з’являлася, — тієї ж миті в цьому місці зчинявся скандал і що, на додачу, вона прозивалася "Чума".

Чума-Аннушка вставала чомусь дуже рано, а сьогодні щось її підняло ні світ ні зоря, на початку першої години ночі. Повернувся ключ у дверях, Аннушчин ніс вистромився з них, а потім виткнулася й вона, хряпнула за собою дверима й уже хотіла була рушити кудись, як на горішньому майданчику грюкнули двері, хтось покотився вниз сходами і, налетівши на Аннушку, відкинув її вбік, так що вона вдарилася потилицею об стіну.

— Куди ж тебе чорти несуть у самих підштаниках? — проскавуліла Аннушка, вхопившись за потилицю.

Чоловік у самій білизні, з валізою в руках і в кепці, зі стуленими очима відповів Аннушці диким сонним голосом:

— Колонка! Купорос! Лише побілити чого коштувало, — і, заплакавши, ревнув: — Геть!

Тут же він метнувся, але не далі, вниз сходами, а назад — угору, туди, де була вибита ногою економіста шибка у вікні, й через це вікно догори ногами вилетів у двір, Аннушка навіть про потилицю забула, охнула і сама рвонулась до вікна. Вона лягла животом на майданчик і висунула голову назовні, сподіваючись побачити на асфальті, освітленім надвірним ліхтарем, на смерть розплющену людину з валізою. Але на асфальті у дворі анічогісінько не було.

Лишалося гадати, що сонна дивовижа вилетіла з будинку, наче птах, не залишивши по собі жодного сліду. Аннушка перехрестилася і подумала: "Оце вже, справді, кварти-рочка номер п’ятдесят! Недарма люди кажуть!.. Оце так квартирочка!"

Не встигла вона це додумати, як двері нагорі знову хряпнули і хтось другий побіг згори. Аннушка притислася до стіни й побачила, що якийсь досить пристойний громадянин з борідкою, але з трохи поросячим, як здалося Аннушці, обличчям, шмигнув повз неї і, так само як перший, покинув дім через вікно, і знову-таки не розбившись об асфальт. Аннушка вже забула про мету свого походу і залишилася на сходах, хрестячись, охаючи і сама з собою балакаючи.

Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у толстовці, вибіг згори за якусь хвильку і тим самим робом випурхнув у вікно.

На пошанування Аннушці треба сказати, що вона була допитлива і поклала ще почекати, чи не буде яких нових див.