Майстер і Маргарита - Сторінка 55

Двері нагорі знову відчинилися, і тепер згори почала спускатися ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди ходять. Аннушка відбігла від вікна, кинулася вниз до своїх дверей, швиденько відімкнула їх, сховалася за ними, і в залишеній нею щілинці замерехтіло її ошаленіле від цікавості око.

Хтось чи то недужий, чи, може, й здоровий, але дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті спускався вниз нетвердими кроками, його турботливо вела під руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Аннушці в напівтемряві. Дамочка чи то боса, чи то в прозорих, певне, закордонних, на клоччя подертих черевичках. Тьху ти! Що в черевичках! Таж дамочка гола! Таки ж так, рясу накинуто просто на голе тіло! "Оце так квартира!" В душі Аннушки все співало в передчутті насолоди від того, що вона розповідатиме завтра сусідам.

За дивацьки зодягнутою дамочкою слідом йшла вже зовсім гола дамочка з валізкою в руках, а коло валізи отирався чорний здоровецький котяра. Аннушка ледве вголос не верескнула, протираючи очі.

Останнім у процесії йшов, накульгуючи, невисокий чужоземець з кривим оком, без піджака, в білому фрачному жилеті й з краваткою. Вся ця компанія повз Аннушку вервечкою пройшла вниз. Тут щось стукнуло на майданчику. Почувши, що кроки стихають, Аннушка, як змія, просочилася за двері, бідон поставила коло стіни, впала животом на майданчик і почала нишпорити. В руках у неї опинилася серветка з чимось важкеньким. Очі Аннушці стали рогом, коли вона розгорнула вузлик. Аннушка до самих очей підносила коштовність, і очі ці горіли достеменно вовчим вогнем. У голові в Аннушки знявся вихор: "Знати нічого не знаю, відати нічого не відаю!.. До небожа? Чи розпилувати її на шматки?.. Камінці можна повиколупувати... І по одному камінцю: один на Петрівку, другий на Смоленський... І — знати нічого не знаю, і відати нічого не відаю!"

Аннушка сховала знахідку в пазуху, вхопила бідон і вже хотіла була заслизнути назад у квартиру, відклавши свою мандрівку в місто, як перед нею виріс, нечистий його знає, звідки взявшись, той самий з білими грудьми, без піджака і тихо шепнув:

— Давай підківку й серветочку.

— Яку ще серветочку-підківку? — спитала Аннушка, прикидаючись вельми майстерно. — Ніякої я серветочки не знаю. Що ви, громадянине, п’яний, чи що?

Білогрудий твердими, як поруччя автобуса і такими ж холодними пальцями, не кажучи більше ані слова, стис Аннушці горло так, що перепинив доступ повітря в її груди. Бідон випав із Аннушчиних рук на підлогу. Потримавши певний час Аннушку без повітря, безпіджачний чужоземець зняв пальці з її шиї. Глитнувши повітря, Аннушка посміхнулася:

— О, підківку? — заговорила вона. — Зараз-зараз! Так це ваша підківочка? А я дивлюсь, лежить у серветочці... Я навмисне прибрала, щоб ніхто не підняв, а то потім поминай як звали!

Діставши підківку та серветку, іноземець почав вклонятись Аннушці, міцно тиснути їй руку і палко дякувати такими словами, з великим закордонним акцентом:

— Я вам якнайглибше вдячен, мадам. Мені ця підківка дорога як пам’ять. І дозвольте вам за те, що ви її зберегли, передати двісті рублів. — І він миттю витяг із кишені жилетки гроші і віддав їх Аннушці. Та, нестямно посміхаючись, тільки вигукувала:

— О, красно дякую! Мерсі! Мерсі!

Щедрий іноземець одним махом перескочив цілий марш сходів униз, але перед тим як остаточно вшитися, гукнув знизу, але без акценту: ,

— Ти, стара відьмо, якщо будь-коли ще підбереш чужу річ, у міліцію її здавай, а не за пазуху ховай!

Чуючи в голові дзвін і сум’яття від усіх цих пригод на сходах, Аннушка ще довго за інерцією продовжувала кричати:

— Мерсі! Мерсі! Мерсі!.. — а іноземця вже давно не було.

Не було і машини у дворі. Повернувши Марґариті дарунок Воланда, Азазелло розпрощався з нею, запитав, чи зручно їй сидіти, а Ґелла соковито розцілувалася з Марґаритою, кіт припав до її руки, проводжаті помахали руками безживно і нерухомо застиглому в кутку сидіння майстрові, дали знак граку і вмить розчинились у повітрі, не вважаючи за потрібне утруднювати себе сходженням на п’ятий поверх. Грак засвітив фари і викотився за ворота повз чоловіка у підворітті, що спав мертвим сном. І вогні великої чорної машини загубилися серед інших вогнів на безсонній та гамірній Садовій.

За годину в підвалі маленького будиночка в одному з арбатських провулків, у першій кімнаті, де все було так само, як до страшної осінньої ночі минулого року, за столом, накритим оксамитною скатертиною, під лампою з абажуром, коло якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Маргарита і тихо плакала від пережитого збурення і щастя. Зшиток, понівечений вогнем, лежав перед нею, а поряд вивищувався стосик неушкоджених зошитів. Будиночок мовчав. У сусідній меншій кімнаті на дивані, вкритий лікарняним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівне дихання було безгучне.

Наплакавшись, Марґарита взялася за неушкоджені зшитки і знайшла те місце, яке перечитувала перед побаченням з Азазелло під Кремлівською стіною. Марґариті не хотілося спати. Вона пестила рукопис долонею, як пестять улюблену кішку, і повертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на заголовному аркуші, то відкриваючи кінець. На неї накотилася раптово жахлива думка, що це все чаклунство, що зараз зшитки щезнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні на віллі й що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Але це була остання жахлива думка, відгомін довгих страждань, яких вона зазнала. Ніщо не щезало, всемогутній Воланд був справді всемогутній, і скільки завгодно, хоч би й до самого світанку, могла Марґарита шелестіти аркушами зошитів, розгладжувати їх і цілувати і перечитувати слова:

— Пітьма, що надійшла з Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город... Так, пітьма...

Розділ 25

ЯК ПРОКУРАТОР НАМАГАВСЯ

ВРЯТУВАТИ ІУДУ З КИРІАФА

Пітьма, що надійшла з Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які сполучали храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба хлань і залила крилатих богів над гіподромом, Хасмонейський палац з бійницями, торговища, караван-сараї, провулки, ставки... Пропав Єршалаїм — великий город, наче його і не було на світі. Все пожерла пітьма, яка налякала все живе в Єршалаїмі та його околицях. Дивовижне хмаровище пригнало з боку моря на кінець дня, чотирнадцятого дня весняного місяця нісана.

. Воно вже налягло своїм сподом на Лисий Череп, де кати поспіхом забивали стратників, воно налягло на храм у Єршалаїмі, сповзло димучими потоками з його горба і залило Поділ. Воно вливалося у віконця і гнало людей з покручених вулиць у житла. Воно не хапалося віддати свою вологу і віддавало лише світло. Тільки-но паруюче чорне вариво розпанахував вогонь, з непроглядної пітьми злітало вгору громаддя храму зі сліпучим лускованим дахом. Але вогонь згасав за мить, і храм занурювався в темну безодню. Кілька разів він виростав з неї і знову западався, і щоразу це зникнення супроводжувалося гуркотом катастрофи.

Інші мерехтливі спалахи викликали з безодні супротивний храмові на західному горбі палац Ірода Великого, і страхітливі безокі золоті статуї шугали в чорне небо, простягаючи до нього руки. Але знову зникав небесний вогонь, і важкі удари грому заганяли золотих ідолів у пітьму.

Злива хлинула несподівано, і тоді гроза перейшла в ураган. На тому самому місці, де близько півдня, коло мармурової лави в саду, розмовляли прокуратор і первосвященик, ударом, подібним до гарматного, як тростину, переломило кипарис. Разом з водяним пилом і градом на балкон під колони заносило зірвані троянди, листя магнолій, дрібне галуззя і пісок. Ураган шматував сад.

У цей час під колонами перебувала лише одна людина, і цією людиною був прокуратор.

Тепер він не сидів у кріслі, а лежав на ложі біля невеликого низенького столу, заставленого наїдками й вином у карафках. Друге ложе, порожнє, стояло по інший бік столу. Коло ніг прокуратора стояла невитерта червона, наче кривава, калюжа, і валялося череп’я від розбитої карафи. Служка, який перед грозою наготовував для прокуратора стіл, чомусь знітився під його поглядом, схвилювався від того, що чимось не догодив, і прокуратор, розсердившись на нього, розбив карафу об мозаїчну підлогу, проказавши:

— Чому в обличчя не дивишся, коли підносиш? Хіба ти щось украв?

Чорне обличчя африканця посіріло, в очах його з’явився смертельний жах, він затремтів і мало не розбив і другу карафку, але гнів прокуратора чомусь відлетів так само швидко, як і прилинув. Африканець кинувся був підбирати череп’я і витирати калюжу, але прокуратор махнув рукою, і раб утік. А калюжа залишилася.

Тепер, під час урагану, африканець ховався коло ніші, де містилася статуя білої голої жінки зі схиленою головою, боячись з’явитися невчасно на очі і водночас пильнуючи, щоб не пропустити хвилину, коли його може покликати прокуратор.

Лежачи на ложі в грозовому напівмороці, прокуратор сам наливав собі вино в чашу, пив довгими ковтками, час від часу торкався до хліба, кришив його, глитав маленькими шматочками, час від часу висмоктував устриць, жував лимон і пив знову.

Якби не ревіння води та не удари грому, що, здавалося, заповзялися розплющити палацовий дах, якби не стукіт граду, що молотив по сходинках балкона, можна було б дочути, що прокуратор щось буркоче, розмовляючи сам з собою. А якби колихкі змиги небесного вогню перетворилися б на стале світло, спостережник міг би бачити, що прокураторове обличчя з очима, почервонілими від недавнього безсоння та вина, виображує нетерплячку, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, затонулі в червоній калюжі, але весь час повертає обличчя до саду, назустріч водяному пилу та піску, що він на когось чекає, нетерпляче чекає.

Минув якийсь час, і завіса води перед очима прокуратора почала тоншати. Хоч який шалений був ураган, він поволі слабшав. Сухе віття більше не трощилося і не падало. Удари грому й блискавиці стали рідшати. Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою опушкою покривало, а звичайна сіра ар’єргардна хмара. Грозу відносило до Мертвого моря.

Тепер уже можна було почути окремо і шум дощу, і плюскіт води, яка текла ринвами і просто приступками тих сходів, якими вдень прокуратор йшов оголошувати вирок на майдані.