Майстер і Маргарита - Сторінка 61

— Ти ж не їв цілий день, а може, й довше. Ну гаразд, не їж. Я прикликав тебе, щоб ти показав мені ніж, що був у тебе.

— Вояки відняли його у мене, коли заводили сюди, — відповів Левій і докинув похмуро: — Ви його поверніть мені, його потрібно віддати хазяїну, я вкрав його.

— Для чого?

— Щоб мотуззя перерізати, — відповів Левій.

— Марку! — гукнув прокуратор, і кентуріон ступив під колони. — Ніж його дайте мені.

Кентуріон витягнув з одних з піхов при поясі брудний хлібний ніж і дав його прокуратору, а сам відійшов.

— А в кого взяв ножа?

— У хлібній крамничці біля Хевронської брами, як увійти в город, зараз же ліворуч.

Пілат подивився на широке лезо, навіщось почіпав пальцем, чи гострий ніж, і сказав:

— Щодо ножа не турбуйся, ніж повернуть у крамничку. А тепер мені потрібне інше: покажи хартію, яку ти носиш з собою і де записані слова Ієшуа.

Левій з ненавистю подивився на Пілата і посміхнувся такою недоброю посмішкою, що обличчя його спотворилося вкрай.

— Все хочете відібрати? І останнє, що маю? — спитав він.

— Я не сказав тобі — віддай, — відповів Пілат, — я сказав — покажи.

Левій понишпорив у пазусі й витяг сувій пергаменту. Пілат узяв його, розгорнув, розстелив між вогнями і, щулячи очі, почав вивчати малорозбірливі чорнильні знаки. Важко було збагнути ці кострубаті рядки, і Пілат морщився та прихилявся до самого пергаменту, водив пальцем рядками. Йому пощастило-таки розібрати, що записане є безладною низкою якихось висловів, якихось дат, господарських записів і поетичних уривків. Дещо Пілат прочитав: "Смерті немає... Вчора ми їли солодкі весняні баккуроти..."

Гримасуючи від натуги, Пілат мружився, читав: "Ми побачимо чисту ріку води життя... Людство буде дивитися на сонце крізь прозорий кристал..."

Тієї миті Пілат здригнувся. В останніх рядках пергаменту він розібрав слова: "...більшого пороку... боягузтво". Пілат скрутив пергамент і різко простяг його Левію.

— Візьми, — сказав він і, помовчавши, додав: — Ти, як я бачу, книжник, і нема чого тобі, одинокому, ходити злидарем, без пристанища. В мене в Кесарії є велика книгозбірня, я дуже багатий і хочу взяти тебе на службу. Ти будеш розбирати і доглядати папіруси, будеш мати хліб і одяг.

Левій підвівся і відповів:

— Ні, я не хочу.

— Чому? — темніючи з лиця, спитав прокуратор. — Я тобі неприємний, ти боїшся мене?

Така ж лиха посмішка спотворила обличчя Левію, і він сказав:

— Ні, тому, що ти боятимешся мене. Тобі не так просто буде дивитися мені у вічі, після того як ти вбив його.

— Мовчи, — відповів Пілат, — візьми грошей.

Левій заперечливо похитав головою, а прокуратор вів далі:

— Ти, я знаю, числиш себе учнем Ієшуа, але я тобі скажу, що ти не збагнув анічогісінько з того, чому він тебе вчив. Бо ж, якби це було так, ти неодмінно взяв би у мене хоч щось. Уважай, що він перед смертю сказав, що він нікого не винуватить, — Пілат значуще підняв палець, лице Пілатове пересмикувалося. — ї сам він неодмінно взяв би що-небудь. Ти жорстокий, а він жорстоким не був. Куди ти подасися?

Левій раптом наблизився до столу, вперся в нього обома руками і, дивлячись палахкими очима на прокуратора, зашепотів йому:

— Ти, ігемоне, знай, що я в Єршалаїмі заріжу одну людину. Мені кортить тобі це сказати, щоб ти знав, що крові ще буде.

— Я теж знаю, що вона ще буде, — відповів Пілат, — своїми словами ти мене не здивував. Ти, певно, хочеш зарізати мене?

— Тебе мені зарізати не вдасться, — відповів Левій, ошкірившись у посмішці, — я не такий безклепкий, щоб на таке важитись, але я заріжу Іуду з Киріафа, я цьому заповім решту життя.

Від цих слів утіха виобразилася в очах прокураторових, і він, поманивши до себе пальцем поближче Левія Матвія, сказав:

— Цього тобі не зробити, не клопочися. Іуду цієї ночі вже зарізали.

Левій відскочив від столу, дико озираючись, і вигукнув:

— Хто це зробив?

— Не будь ревнивим, — скалячись, відповів Пілат і потер руки, — я боюся, що в нього були прихильники й окрім тебе.

— Хто це зробив? — пошепки повторив Левій.

Пілат відповів йому:

— Це зробив я.

Левій роззявив рота, дико вирячився на прокуратора, а той сказав тихо:

— Це, певно, малувато зроблено, але все ж таки це зробив я. — І докинув: — Ну ж бо, а тепер візьмеш що-небудь?

Левій подумав, полагіднішав і, нарешті, сказав:

— Звели дати мені шматок чистого пергаменту. Минула година. Левія не було в палаці. Тепер тишу

світання порушував лише тихий шерхіт кроків вартових у саду. Місяць швидко бляк, крайнеба навпроти було видно білувату плямку вранішньої зорі. Світочі давним-давно загасли. На ложі лежав прокуратор. Підклавши руку під щоку, він спав і дихав безгучно. Поряд з ним спав Банга.

Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісану п’ятий прокуратор Іудеї Понтій Пілат.

Розділ 27

КІНЕЦЬ КВАРТИРИ № 50

Коли Марґарита дійшла до останніх слів розділу — "...Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісану п’ятий прокуратор Іудеї Понтій Пілат", — настав ранок.

Чутно було, як у дворику в гіллі верби та липи провадили веселу, збуджену розмову горобці.

Марґарита встала з крісла, потягнулася і лише тепер відчула, як судомить їй тіло і як хоче вона спати. Цікаво завважити, що душа Марґаритина перебувала в цілковито рівноважному стані. Думки її не були в розброді, її зовсім не діймало те, що вона провела ніч надприродно. Її не хвилювали згадки про те, що вона була на балу в сатани, що якимось дивом майстра було повернуто їй, що з попелу постав роман, що знову все опинилося на своїх місцях у підвалі в провулкові, звідки було витурено наклепника Алоїзія Могарича. Словом, знайомство з Воландом не завдало їй жодної психічної травми. Все було так, неначе так йому і належалося бути.

Вона пішла в сусідню кімнату, пересвідчилася в тому, що майстер спить міцним і спокійним сном, загасила непотрібну настільну лампу і сама простяглася під протилежною стіною на канапці, вкритій старим потертим простирадлом. За хвилину вона вже спала, і жодних снів у той ранок вона не бачила. Німували кімнати в підвалі, німував увесь маленький домок забудовника, і тихо було в глухому провулкові.

Але в цей час, тобто на світанку суботи, не спав цілий поверх в одній з московських установ, і вікна того поверху, які виходили на залиту асфальтом велику площу, що її спеціальні машини, повільно снуючи з гулом, чистили щітками, світили на повну силу, змагаючись зі світлом вранішнього сонця.

Увесь поверх був поглинутий слідством у справі Воланда, і лампи всю ніч горіли в десяти кабінетах.

Власне кажучи, справа з’ясовувалася вже з учорашнього дня, п’ятниці, коли довелося зачинити Вар’єте внаслідок зникнення його адміністрації та всіляких неподобств, що діялися напередодні під час голосного сеансу чорної магії. Але річ у тім, що весь час і безперервно надходив до безсонного поверху все новий і новий матеріал.

Тепер слідству в цій дивоглядній справі, яка виразно тхнула достеменною чортівщиною, та ще з домішкою якихось гіпнотичних фокусів і відвертої кримінальщини, належалось усі різноманітні та плутані події, що сталися в різних кінцях Москви, зліпити в одну грудку.

Перший, кому довелося побувати в освітленому електрикою безсонному поверсі, був Аркадій Аполлонович Семплеяров, голова Акустичної комісії.

Після обіду в п’ятницю на його квартирі, що містилась у будинку коло Кам’яного мосту, продзеленчав телефон, і чоловічий голос попросив до апарата Аркадія Аполлоновича. Дружина голови Акустичної комісії, підійшовши до телефону, відповіла похмуро, що Аркадій Аполлонович нездужає, ліг відпочивати і підійти до апарата не зможе. Проте Аркадію Аполлоновичу ставати до розмови таки довелося. На питання про те, звідки довідуються про Аркадія Аполлоновича, голос у телефоні дуже стисло повідомив звідки.

— Секундочку... зараз... одну хвилиночку... — пролебеділа звичайно вельми пихата дружина голови Акустичної комісії і стрілою полетіла в опочивальню піднімати Аркадія Аполлоновича з ложа, що на ньому той лежав, зазнаючи пекельних тортур при згадці про вчорашній сеанс та нічний скандал, який супроводжував вигнання з квартири саратовської його небоги.

Щоправда, не за секунду, але и не за хвилину, а за чверть хвилини Аркадій Аполлонович в одному капці на лівій нозі, у самій спідній білизні, уже був коло телефону, лопочучи в нього:

— Так, це я... Слухаю, слухаю...

Дружина його, на ті хвилини забувши всі огидні злочини супроти подружньої вірності, в котрих нещасного Аркадія Аполлоновича було викрито, з переляканим обличчям висовувалася з дверей коридора, тицяла капцем у повітря і шепотіла:

— Капець узуй, капець... Ноги застудиш, — на що Аркадій Аполлонович, відмахуючись від дружини босою ногою та блискаючи до неї люттю з очей, белькотів у телефон:

— Так, так, так, як же, я розумію... Зараз виїжджаю... Увесь вечір Аркадій Аполлонович перебув на тому поверсі, де велося слідство. Розмова була вкрай прикра, найнеприємніша розмова, бо довелося цілковито відверто розповідати не лише про цей паскудний сеанс і бійку в ложі, але разом з цим, що було справді необхідно, і про Милицю Андріївну Покобатько з Єлоховської вулиці, й про саратовську небогу, і про багато ще речей, розповіді про які завдавали Аркадію Аполлоновичу невимовних страждань.

Цілком зрозуміло, що свідчення Аркадія Аполлоновича, інтелігентної та культурної людини, що була свідком неподобного сеансу, свідка кваліфікованого й тямущого, який чудово змалював і самого таємничого мага в масці й двох його помічників-негідників, який чудово запам’ятав, що прізвище мага саме Воланд, — значно посунули слідство вперед. Порівняння ж свідчень Аркадія Аполлоновича зі свідченнями інших, серед яких були деякі дами, що зазнали наруги після сеансу (та, в бузковій білизні, що так вразила Римського, і, на жаль, ще багато інших), і кур’єр Карпов, якого посилали у квартиру № 50 на Садову вулицю, — власне, відразу визначило те місце, де слід шукати винуватця всіх цих подій.

У квартирі № 50 побували, і не раз, і не лише оглядали її надзвичайно ретельно, але й вистукували стіни в ній, перевіряли димоходи від камінів, шукали криївок. Однак усі ці заходи жодних наслідків не дали, і в жоден з приїздів на квартиру в ній нікого виявити не змогли, хоча цілком очевидно було, що в квартирі хтось є, попри те, що всі особи, які в той чи інший спосіб мали відповідати за перебування в Москві чужоземних артистів, рішуче і категорично твердили, що жодного чорного мага Воланда в Москві немає і бути не може.

Зовсім ніде він не реєструвався, без чого неможливе його прибуття, нікому не показував свого паспорта чи будь-яких інших паперів, контрактів і угод, і ніхто про нього нічогісінько не чув! Завідувач програмного відділення видовищної комісії Китайцев клявся і божився, що жодної програми вистави ніякого Воланда щезлий Стьопа Лиходєєв йому на затвердження не присилав і нічого про прибуття такого Воланда Китайцеву не телефонував.