Майстер і Маргарита - Сторінка 60

Хто і чим міг його виманити? Чи не зробила це жінка? — раптом натхненно запитав прокуратор.

Афраній відповів спокійно і вагомо:

— У жодному випадку, прокураторе. Ця можливість цілковито виключена. Слід іти за логікою. Хто був зацікавлений у загибелі Іуди? Якісь мандрівні фантазери, якийсь гурток, що в ньому насамперед не було жодної жінки. Щоб оженитися, прокураторе, потрібні гроші, щоб пустити на світ людину, необхідні вони ж, але щоб зарізати людину за допомогою жінки, необхідні дуже великі гроші, а не в бурлак вони водяться. Жінки не було в цій справі, прокураторе. Понад це скажу, таке тлумачення вбивства може лише збивати зі сліду, перешкоджати слідству і заплутувати мене.

— Я бачу, що ви маєте повну рацію, Афранію, — говорив Пілат, — я лише дав собі волю висловити свій

здогад.

— Він, на жаль, помилковий, прокураторе.

— Але що, що ж у такому разі? — вигукнув прокуратор, з жадібною цікавістю вдивляючись в обличчя Афранія.

— Я гадаю, що це все ті ж гроші.

— Чудова думка! Але хто і за що міг запропонувати йому гроші за городом?

— О ні, прокураторе, не те. У мене склалася єдина версія, і якщо вона хибна, то інших пояснень я, далебі, не знайду. — Афраній нахилився ближче до прокуратора і пошепки договорив: — Іуда хотів заховати свої гроші в криївці, відомій одному йому.

— Дуже проникливе пояснення. Так, певне, справа і стояла. Тепер я вас розумію, його виманили не люди, а його власна хіть. Так, так, це воно.

— Отож. Іуда був недовірливий. Він переховував гроші від людей.

— Так, ви сказали, в Гефсиманії. А чому саме там ви наміряєтеся шукати його — цього я, зізнаюсь, не розумію.

— О, прокураторе, це дуже просто. Ніхто не ховатиме гроші на дорогах, у відкритих і незахищених місцях. Іуда не був ні на дорозі в Хеврон, ні на дорозі у Віфанію. Він мусив бути в захищеному, відлюдному місці з деревами. Це так просто. А таких інших місць, окрім Гефсиманії, під Єршалаїмом немає. Далеко йти він не міг.

— Ви цілком переконали мене. Отож, до чого вдатися тепер?

— Я почну негайно шукати убивць, котрі вистежили Іуду за городом, а сам тим часом, як уже доповідав вам, здамся на суд.

— За що?

— Моя охорона спустила його з ока ввечері на базарі після того, як він покинув палац Каїфи. Як це могло статися, не збагну. Такого ще не було в моєму житті. Його взяли під нагляд відразу ж після нашої розмови. Але побіля базару він крутнувся, пішов на таку дивну петлю, що без сліду пропав.

— Отож. Знаймую вам, що я не вважаю за потрібне віддавати вас під суд. Ви зробили все, що було до спромоги, і ніхто на світі, — тут прокуратор посміхнувся, — не зумів би зробити більше вашого! Накладіть яку пеню на стежіїв, що спустили з ока Іуду. Але й тут, попереджаю вас, я не хочу, щоб пеня та була хоч трохи сувора. Врешті, ми зробили все для того, щоб оберегти цього негідника! Ба, я забув спитати, — прокуратор потер чоло, — як же вони прихитрились підкинути гроші Каїфі?

— Бачите, прокураторе... Це не так і хитро. Месники прийшли в затилля палацу Каїфи, там, де провулок вивищується над заднім двором. Вони перекинули пакунок через огорожу.

— З цидулою?

— Так, саме так, як ви і завбачували, прокураторе. А втім, гляньте, — вмить Афраній зірвав печатку з пакунка і показав його нутрощі Пілату.

— Згляньтеся, що ви робите, Афранію. Адже печатки-бо, напевно, храмові!

— Прокураторові не варт турбувати себе цим питанням, — відповів Афраній, згортаючи пакунок.

— Невже всі печатки є у вас? — розсміявшись, запитав Пілат.

— Інакше й бути не може, прокураторе, — без тіні посмішки, дуже суворо відповідав Афраній.

— Уявляю, що то діялось у палаці Каїфи!

— Так, прокураторе, це спричинилося до великого занепокоєння. Мене вони запросили негайно.

Навіть у напівтемряві було видно, як виблискують Пілатові очі.

— Це цікаво, цікаво...

— Насмілюся заперечити, прокураторе, це не було цікаво. Нудна і стомлива справа. На моє питання, чи не сплачувалося кому грошей в палаці Каїфи, мені сказали якнайрішучіше, що такого не було.

— Он воно що! Ну, то коли не сплачувалося, то й не сплачувалося. Тим важче буде відшукати вбивць.

— Достеменно так, прокураторе.

— Стривайте, Афранію, ось що раптом мені спало на думку: чи не наклав він на себе руки?

— О ні, прокураторе, — навіть відкинувшись від здивування в кріслі, відповів Афраній, — даруйте, але таке цілком неймовірне!

— Ох, в цьому городі все ймовірне! Я ладен битися об заклад, що невдовзі чутки про це поповзуть городом.

У цю мить Афраній кинув на прокуратора свій погляд, подумав і відповів:

— Таке може статися, прокураторе.

Прокуратор явно все ніяк не міг облишити це питання про вбивство людини з Киріафа, хоча і так уже все було зрозуміло, і запитав навіть з певною замріяністю:

— А я хотів би бачити, як вони вбивали його.

— Убито його надзвичайно спритно, прокураторе, — відповів Афраній, дещо іронічно поглядаючи на прокуратора.

— Звідки ви аж таке знаєте?

— Будьте ласкаві звернути увагу на калитку, прокураторе, — відповів Афраній, — я вам поручусь за те, що кров Іуди ринула хвилею. Мені доводилося бачити забитих, прокураторе, на своєму віку!

— Так що він, певно, не підведеться?

— Ні, прокураторе, він підведеться, — відповів з посмішкою філософа Афраній, — коли сурма Месії, котрого тут очікують, прогучить над ним. Але раніше він не зведеться!

— Годі, Афранію! Цю справу з’ясовано. Переходьмо до погребу.

— Страчених поховано, прокураторе.

— О, Афранію, віддати вас під суд було б злочином. Ви і гідні найвищої нагороди. Як було?

Афраній почав розповідати: в той час, як він сам заходився над справою Іуди, чота таємної сторожі, що нею керував його помічник, дісталася пагорба, коли зайшов вечір. Одного тіла на вершку вона не знайшла. Пілат здригнувся, промовив хрипко:

— Так як же я цього не завбачив!

— Не варто хвилюватися, прокураторе, — сказав Афраній і продовжував розповідати.

Тіла Дісмаса і Гестаса з повидзьобуваними хижим птаством очима підняли і відразу ж кинулися на пошуки третього тіла. Його знайшли дуже скоро. Один чоловік...

— Левій Матвій, — не запитально, а більше ствердно сказав Пілат.

— Так, прокураторе...

Левій Матвій ховався в печері на північному схилі Лисого Черепа, дожидаючись темряви. Голе тіло Ієшуа Га-Ноцрі було з ним. Коли сторожа увійшла в печеру зі смолоскипом, Левій впав у відчай та несамовитість. Він кричав про те, що не вчинив жодного злочину і що кожна людина по закону має право поховати страченого злочинця, якщо бажає. Левій Матвій казав, що не хоче розстатися з цим тілом. Він був збуджений, вигукував щось недоладне, то просив, то погрожував, то проклинав...

— Його довелося схопити? — понуро спитав Пілат.

— Ні, прокураторе, ні, — дуже заспокійливо відповів Афраній, — зухвалого шаленця заспокоїли, розтлумачивши, що тіло буде поховано.

Левій, збагнувши сказане, затих, але ознаймив, що нікуди не піде і хоче бути при погребі. Він сказав, що не відійде, навіть якщо його почнуть убивати, ще й пропонував для цього ніж для хліба, який був у нього.

— Його прогнали? — здавленим голосом спитав Пілат.

— Ні, прокураторе, ні. Мій помічник дозволив йому брати участь у похованні.

— Хто з ваших помічників керував цим? — спитав Пілат.

— Толмай, — відповів Афраній і докинув занепокоєно: — Може, він припустився помилки?

— Кажіть далі, — відповів Пілат, — помилки не було. Я взагалі починаю трохи пантеличитися, Афранію, я, очевидячки, маю справу з людиною, яка ніколи не припускається помилок. Ця людина — ви.

Левія Матвія взяли на віз разом з тілами страчених і години за дві дісталися безлюдної ущелини на північ від Єршалаїма. Там чота, працюючи навпереміну, протягом години викопала глибоку яму і в ній поховала всіх стратників.

— Голими?

— Ні, прокураторе, чота взяла з собою для цього хітони. На пальці мерцям було натягнуто каблучки. Ієшуа — з одним карбом, Дісмасу — з двома і Гестасу — з трьома. Яму зарівняно і завалено камінням. Толмай знає прикмету.

— Ох, якби ж я міг завбачити! — морщачись, заговорив Пілат. — Таж мені треба було побачити цього Левія Матвія...

— Він тут, прокураторе!

Пілат, широко розімкнувши очі, дививсь якийсь час на Афранія, а потім сказав:

— Виношу вам подяку за все, що зроблено в цій справі. Прошу вас завтра прислати до мене Толмая, та й сказати йому наперед, що я задоволений ним, а вас, Афранію, — тут прокуратор дістав з кишеньки пояса, що лежав на столі, перстень і протягнув його зверхнику таємної служби, — прошу прийняти це на пам’ять.

Афраній уклонився, промовив:

— Велика честь, прокураторе.

— Чоту, яка доконала погреб стратників, прошу винагородити. Стежіям, що випустили Іуду, — догана. А Левія Матвія зараз до мене. Мені необхідні подробиці у справі Ієшуа.

— Слухаюсь, прокураторе, — озвався Афраній і почав відступати і вклонятися, а прокуратор вдарив у долоні й гукнув:

— До мене, сюди! Світоч у колонаду!

Афраній виходив у сад, а за спиною Пілата в руках слуг уже миготіли вогні. Три світочі опинилися на столі перед прокуратором, і місячна ніч тут же відступила в сад, мовби Афраній завів її з собою. Замість Афранія на балкон вийшов невідомий маленький та худющий чоловік разом з гігантом кентуріоном. Цей другий, перехопивши погляд прокуратора, зараз же відступив у сад і там зник.

Прокуратор вивчав прибульця жадібними і дещо переполошеними очима. Так дивляться на того, про кого чули багато, про кого думали і хто нарешті з’явився.

Прибулий чоловік, віком років під сорок, був чорний, обірваний, покритий засохлим багном, дивився по-вовчому, з-під лоба. Словом, він був дуже непривабливий і найбільше скидався на міського жебрака, яких чимало товчеться по терасах храму чи на торговицях гамірного і брудного Подолу.

Мовчанка тяглася довго, і порушена вона була дивною поведінкою приведеного до Пілата. Він перемінився на обличчі, схитнувся і, якби не вчепився брудною рукою за край столу, впав би.

— Що з тобою? — спитав Пілат.

— Нічого, — відповів Левій Матвій і зробив такий рух, наче щось проковтнув.

Худа, гола, брудна шия його нап’ялася і знову обпала.

— Що з тобою, відповідай, — повторив Пілат.

— Я стомився, — відповів Левій і понуро подивився на підлогу.

— Сядь, — мовив Пілат і показав на крісло.

Левій недовірливо поглянув на прокуратора, ступив до крісла, лякливо покосував на золоті бильця і сів не в крісло, а поряд з ним, на підлогу.

— Поясни, чому не сів у крісло? — спитав Пілат.

— Я брудний, я його закаляю, — сказав Левій, дивлячись у землю.

— Зараз тобі дадуть попоїсти.

— Я не хочу їсти, — відповів Левій.

— Для чого ж брехати? — спитав тихо Пілат.