Майстер і Маргарита - Сторінка 69

Марґарита зітхнула, почала підводитися без допомоги Азазелло, сіла й слабо запитала:

— За що, Азазелло, за що? Що ви поробили зі мною?

Вона побачила майстра, який лежав долі, здригнулася й прошептала:

— Такого я не чекала... вбивця!

— Та ні, ні, — відповів Азазелло, — зараз він зведеться. О, чом ви такі нервові?

Марґарита повірила йому відразу, настільки переконливим був голос рудого демона. Вона схопилася на рівні ноги, дужа і жвава, допомогла напоїти недужого вином. Розплющивши очі, той глянув похмуро і з ненавистю повторив своє останнє слово:

— Отруйник...

— Ах! Образа — ось звичайна винагорода за хорошу роботу, — відповів Азазелло. — Невже ви сліпі? Та прозрівайте мерщій.

Тут майстер звівся на ноги, розглянувся поглядом живим і світлим і запитав:

— Що означає це нове?

— Воно означає, — відповів Азазелло, — що нам час та ще й пора. Вже гримить гроза, ви чуєте? Тьмариться. Коні басують, здригається маленький сад. Прощайтеся з підвалом, прощайтеся швидше.

— А, розумію, — сказав майстер, озираючись, — ви нас убили, ми мертві. Ох, як це розумно! Як вчасно! Тепер я збагнув усе.

— Ой, змилуйтеся, — відповів Азазелло, — чи вас я оце чую? Таж ваша подруга називає вас майстром, таж ви мислите, як же ви можете бути мертвим? Хіба для того, щоб вважати себе живим, треба неодмінно сидіти в підвалі, маючи на собі сорочку і лікарняні кальсони? Це смішно!..

— Я зрозумів усе, що ви говорили, — скрикнув майстер, — не продовжуйте! Тисячу разів ваша правда!

— Великий Воланд! — почала вторувати йому Марґарита, — великий Воланд! Він задумав куди краще, ніж я! Але тільки роман, роман, — кричала вона майстрові, — роман візьми з собою, куди б ти не летів!

— Не треба, — відповів майстер, — я знаю його напам’ять.

— Але ти жодного... жодного слова з нього не забудеш? — запитувала Марґарита, прихиляючись до коханця та витираючи кров на його розсіченій скроні.

— Не турбуйся! Тепер я нічого і ніколи не забуду, — відповідав той.

— Тоді вогонь! — гукнув Азазелло. — Вогонь, з якого все почалося і яким усе ми закінчуємо.

— Вогонь! — страшно прокричала Марґарита.

Віконце в підвалі торохнуло, вітром збило штору набік. У небі гримнуло коротко й весело. Азазелло засунув руку з кігтями в грубку, витяг димучу головешку і підпалив скатертину на столі. Потім підпалив стос старих газет на дивані, а за ним рукопис і фіранку на вікні. Майстер, уже сп’янілий передчуттям гонитви, викинув з полиці якусь книжку на стіл, спушив її сторінки в полум’ї скатертини, і книга пойнялася веселим вогнем.

— Гори, гори, старе життя!

— Гори, страждання! — кричала Марґарита.

Кімната вже гойдалася в багряних стовпах, і разом з димом вибігли через двері троє, піднялися кам’яними сходами вгору і опинились у дворі. Насамперед побачили вони там кухарку забудовника, що сиділа на землі, довкола неї валялася розсипана картопля й кілька пучків цибулі. Стан куховарки був зрозумілий. Троє чорних коней хропли коло сарая, здригалися, збивали копитами землю, Марґарита скочила на коня першою, за нею Азазелло, останнім майстер. Кухарка, простогнавши, хотіла піднести руку, щоб накласти хрест, але Азазелло грізно вигукнув із сідла:

— Відріжу руку! — Він свиснув, і коні, ламаючи гілля лип. піднеслись і простромилися крізь низьку чорну хмару. Тієї ж миті з віконечка підвалу заклубочився дим. Знизу долинув слабкий, жалюгідний скрик куховарки:

— Горимо!..

Коні вже мчали над дахами Москви.

— Я хочу попрощатися з містом, — прокричав майстер Азазелло, котрий скакав попереду. Грім покрив закінчення фрази майстра. Азазелло кивнув головою і пустив свого коня чвалом. Навстріч повітряним вершникам навально летіла хмара, але ще не лляла дощем.

Вони летіти над бульваром, бачили, як людські постаті розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролетіли над димом — усім, що лишилося від Грибоєдова. Вони пролетіли над містом, яке вже заливала темрява. Над ними спалахували блискавиці. Потім дахи змінилися зеленню. Тоді тільки линув дощ і перетворив літунів на три великі пухирі серед води.

Марґариті вже добре було знане відчуття польоту, а майстрові — ні, і він подивувався, що так швидко вони досягли мети, опинилися коло того, з ким він хотів попрощатися, бо йому не було більше з ким прощатися. Він упізнав відразу в пелені дощу будівлю клініки Стравінського, річку й добре вивчений ним бір на протилежному березі. Вони опустились у гайку на галявині, неподалік від клініки.

— Я зачекаю на вас тут, — прокричав Азазелло, склавши руки дудкою, то висвітлюючись блискавкою, то щезаючи в сірій пелені, — прощайтесь, але швидко!

Майстер і Марґарита позіскакували з кульбак і полетіли, мелькаючи, як водяні тіні, через сад клініки. Ще за мить майстер навиклою рукою відсовував балконні ґрати в кімнаті № 17. Марґарита йшла слідом. Вони увійшли до Іванка, невидимі й непомічені під час гуркоту і виття грози. Майстер зупинився коло ліжка.

Іванко лежав непорушно, як і тоді, коли вперше переживав грозу в домі свого спочивання. Але він не плакав, як того разу. Коли він приглянувся добре до темної постаті, яка промкнулася до нього з балкона, він сів у ліжку, простягнув руки і промовив радісно:

— О, це ви! А я все чекаю, чекаю вас! Ось і ви, мій сусіде!

На це майстер відповів:

— Я тут! Але вашим сусідом, на жаль, більше не можу бути. Я відлітаю назавжди і прийшов до вас лише для того, щоб попрощатися.

— Я це знав, я здогадувався, — тихо відповів Іван і спитав: — Ви зустріли його?

— Так, — сказав майстер, — я прийшов попрощатися з вами, бо ви були єдиною людиною, з якою я говорив останнім часом.

Іванко просвітлився і сказав:

— Як добре, що ви сюди залетіли. А я свого слова дотримаю, віршиків базграти більше не буду. Мене інше тепер захопило, — Іванко усміхнувся і здумілими очима глянув кудись повз майстра, — я інше хочу написати. Я тут поки лежав, знаєте, багато чого зрозумів.

Майстер схвилювався від цих слів і заговорив, підсідаючи на край Іванкового ліжка:

— А це добре, це добре. Ви про нього продовження напишіть!

Іванкові очі спалахнули:

— А ви самі хіба не будете? — Тут він похилив голову і скрушно додав: — О, так... що ж це я питаю, — Іванко по-косував на долівку, подивився злякано.

— Так, — сказав майстер, і голос його видався Іванкові незнайомим і глухим, — я вже більше не писатиму про нього. Мені належить робити інше.

Шум грози прошив далекий посвист.

— Ви чуєте? — спитав майстер.

— Шумить гроза...

— Ні, це кликано мене, мені пора, — пояснив майстер і підвівся з ліжка.

— Стривайте! Ще одне слово, — попросив Іван, — а її ви знайшли? Вона вам залишилася вірною?

— Ось вона, — відповів майстер і показав на стіну.

Від білої стіни відійшла темна Марґарита і наблизилася до ліжка. Вона дивилася на юнака, який лежав, і в очах її читалася скорбота.

— Бідний, бідний... — безгучно зашептала Марґарита і похилилася над ліжком.

— Яка гарна, — без заздрості, але з сумом і з якимось тихим розчуленням проговорив Іван, — бачте, як у вас усе до ладу вийшло. А ось у мене не так. — Тут він подумав і замислено докинув: — А втім, можливо, і так...

— Так, так, — прошепотіла Марґарита і ще ближче нахилилася над лежачим, — ось я поцілую вас у чоло, і все у вас буде так, як треба... в цьому ви вже мені повірте, я вже все бачила, все знаю.

Лежачи, юнак оповив її шию руками, і вона поцілувала його.

— Прощай, учню, — ледь чутно сказав майстер і почав танути в повітрі.

Він щез, з ним разом щезла і Марґарита. Балконові ґрати заклацнулися.

Іванка опанував неспокій. Він сів на постелі, озирнувся тривожно, навіть простогнав, заговорив сам до себе, став на ноги. Гроза вирувала все дужче і, видно, розтривожила йому душу. Хвилювало його ще й те, що за дверима він своїм, уже звиклим до постійної тиші, слухом уловив неспокійні кроки, глухі голоси. Він покликав, нервуючись уже і здригаючись:

— Прасковіє Федорівно!

Прасковія Федорівна вже входила до кімнати, запитально й насторожено дивлячись на Іванка.

— Що? Що таке? — питала вона. — Гроза непокоїть? Ну, нічого, нічого... Зараз вам допоможемо. Зараз я лікаря покличу.

— Ні, Прасковіє Федорівно, не треба лікаря кликати, — сказав Іванко, занепокоєно дивлячись не на Прасковію Федорівну, а на стіну, — зі мною нічого такого особливого немає. Я вже розбираюсь тепер, ви не бійтесь. Ви мені краще скажіть, — щиросердно попросив Іван, — а що там поряд, у сто вісімнадцятій кімнаті зараз подіялося?

— У вісімнадцятій? — перепитала Прасковія Федорівна, і очі її забігали. — А нічого там не подіялося.

Але голос її був нещирий, Іванко відразу це завважив і сказав:

— Е, Прасковіє Федорівно! Ви людина така правдива... Ви думаєте, я бушуватиму? Ні, Прасковіє Федорівно, цього не буде. А ви краще напрямки кажіть. Адже я крізь стіну все відчуваю.

— Упокоївся сусід ваш ось зараз, — прошепотіла Прас-ковія Федорівна, будучи неспроможною перебороти свою правдивість та доброту, і перелякано подивилася на Іванка, уся облившись світлом блискавки. Але з Іванком нічого не сталося страшного. Він тільки багатозначно підняв палець і сказав:

— Я так і знав! Я запевняю вас, Прасковіє Федорівно, що зараз у місті ще упокоїлася одна людина. Я навіть знаю, хто, — тут Іванко таємниче посміхнувся, — це жінка!

Розділ 31

НА ВОРОБЙОВИХ ГОРАХ

Грозу прогнало без останку, і, аркою перевиснувши через усю Москву, стояла в небі барвиста веселка, набирала воду з Москви-ріки. На висоті, на пагорбі, між двома гаями видніли три темні постаті. Воланд, Коров’єв і Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах, дивлячись через річку на розложисте місто з ламаним сонцем, що сяяло в тисячах вікнах, обернутих на захід, на цяцьковані вежі Дівочого монастиря.

В повітрі зашуміло, і Азазелло, за яким у чорному хвості його киреї летіли майстер і Марґарита, опустився з ними коло гурту тих, що чекали.

— Довелося вас потурбувати, Марґарито Миколаївно і майстре, — заговорив Воланд після хвилі мовчанки, — але ви не нарікатимете на мене. Не думаю, щоб ви про це пошкодували. Ну, що ж, — звернувся він до самого майстра, — попрощайтеся з містом. Нам пора, — Воланд вказав рукою в чорній рукавиці з вилогами туди, де незліченні сонця розтоплювали скло за рікою, де над цими сонцями стояв туман, дим, пара розжареного за день міста.

Майстер викинувсь із сідла, покинув вершників і побіг до краю кручі.