Майстер і Маргарита - Сторінка 70

Чорна кирея волочилася за ним по землі. Майстер почав дивитися на місто. В першу хвилину до серця підкралася щемка жура, але дуже швидко її заступила солодкувата тривога, мандрівниче циганське хвилювання.

— Назавжди! Це треба збагнути, — прошепотів майстер і лизнув сухі, розтріскані губи.

Він почав прислухатися і чітко розрізняти все, що діється в його душі. Хвилювання його перейшло, як йому здалося, в почуття глибокої та кревної образи. Але вона була нестійкою, пропала і чомусь змінилася зверхньою байдужістю, а остання — передчуттям постійного супокою.

Гурт вершників дождався майстра мовчки. Комонні дивилися, як чорна висока постать на краю кручі жестикулює, то задирає голову, мовби намагаючись перекинути погляд через усе місто, заглянути за його краї, то хилить голову, наче вивчаючи стоптану миршаву траву під ногами.

Урвав мовчанку, знудившись, Бегемот.

— Дозвольте мені, метре, — заговорив він, — свиснути перед гонитвою на прощання.

— Ти можеш налякати даму, — відповів Воланд, — і, окрім того, не забудь, що всі твої сьогоднішні неподобства вже закінчилися.

— О ні, ні, мессіре, — відгукнулася на те Марґарита, що сиділа в сідлі, як амазонка, підперши боки руками і звісивши до землі гострий шлейф, — дозвольте йому, хай він свисне. Мене охопив смуток перед дальньою дорогою. Чи не правда, мессіре, він цілком природний, навіть тоді, коли людина знає, що в кінці цієї дороги чекає щастя? Хай посмішить він нас, а то я боюся, що це закінчиться сльозами, і все буде зіпсоване перед дорогою!

Воланд дав знак Бегемоту, той вельми пожвавішав, зіскочив із сідла на землю, вклав пальці в рот, надув щоки і свиснув. У Марґарити задзвеніло у вухах. Кінь її став дибки, в гайку посипалося сухе гілля з дерев, злетіла ціла зграя ворон і горобців, стовп куряви понесло до ріки, і було видно, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька кепок у воду.

Майстер стенувся від посвисту, але не оглянувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, підносячи руку до неба, мовби погрожуючи місту. Бегемот гордовито огледівся.

— Свиснуто, не перечу, — поблажливо зазначив Коров’єв, — справді свиснуто, але, якщо говорити неупереджено, свиснуто вельми середньо!

— Та я ж не регент, — з гідністю і надувшись, відповів Бегемот і неждано підморгнув Марґариті.

— А давай-но я спробую по старій пам’яті, — сказав Коров’єв, потер руки, подув на пальці.

— Але ти дивись там, — почувся суворий голос Воланда з коня, — без ушкоджень членів!

— Мессіре, повірте, — відгукнувся Коров’єв і приклав руку до серця, — винятково лише заради розваги... — Тут він ураз витягнувся вгору, наче був гумовий, з пальців правої руки скрутив якусь мудровану фігуру, закрутився, ніби гвинт, і затим, раптово розкрутившись, свиснув.

Цього посвисту Марґарита не почула, але вона його побачила в той час, як її разом з гарячим конем кинуло сажнів на десять убік. Поряд з нею вирвало з коренем дубове дерево, і земля вкрилася тріщинами до самої річки. Величезний пласт берега, разом з пристанню і рестораном, висадило в ріку. Вода в ній скипіла, здійнялася, і на протилежний берег, зелений і низинний, виплеснуло весь річковий трамвай з цілковито неушкодженими пасажирами. До ніг схарапудженого Марґаритиного коня кинуло убиту посвистом Фагота галку.

Майстра наполохав цей посвист. Він ухопився за голову і побіг назад до гурту своїх супутників, що чекали на нього.

— Ну що ж, — звернувся до нього Воланд з висоти свого коня, — за всіма рахунками заплачено? Прощання відбулося?

— Так, відбулося, — відповів майстер і, заспокоївшись, подивився в обличчя Воландові відкрито і сміливо.

І тоді над горами прокотився, як трубний глас, страшний голос Воланда:

— Пора!! — і пронизливий посвист та регіт Бегемота.

Коні рвонулись, і вершники піднялися вгору й поскакали. Марґарита відчувала, як її скажений кінь гризе та тягне мундштук. Плащ Воланда розіп’явся над головами всієї кавалькади, цим плащем почало закривати вечірню баню неба. Коли на мить чорну пелену віднесло убік, Марґарита на скаку обернулася і побачила, що позаду немає не лише розцяцькованих веж з аеропланом, котрий робить круг над ними, але немає давно і самого міста, яке увійшло в землю і залишило по собі самий туман.

Розділ 32

ПРОЩЕННЯ ТА ВІЧНИЙ ПРИТУЛОК

Боги, боги мої! Яка сумовита вечірня земля! Які таємничі тумани над болотами. Хто блукав у цих туманах, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непомірний тягар, той знає це. Знає це стомлений. І він без жалю покидає тумани землі, її болітця та ріки, він з легким серцем віддається в руки смерті, знаючи, що лише вона єдина...

Чаклунські чорні коні й ті притомилися і несли своїх вершників повільно, і невідворотна ніч почала наздоганяти їх. Чуючи її за своєю спиною, притих навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло кігтями, летів мовчазний та серйозний, розпушивши свій хвіст.

Ніч почала закривати чорною хусткою ліси та луги, ніч запалювала сумні вогники десь далеко внизу, тепер уже непотрібні й нецікаві ані Марґариті, ані майстрові, чужі вогники. Ніч випереджала кавалькаду, сіялася на неї згори і викидала то там, то тут в журливому небі білі цятки зірок.

Ніч гусла, летіла поруч, хапала вершників за киреї, і, здираючи їх з пліч, викривала омани. І коли Марґарита, обвіяна прохолодним вітром, розтулила повіки, вона побачила, як одміняється подоба усіх, хто летів до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-за краю лісу почав викочуватися багряний і повний місяць, усі омани пощезали, канули в болото, втонула в туманах чаклунська нетривка одіж.

Навряд чи тепер упізнали б Коров’єва-Фагота, самозваного перекладача при таємничому консультантові, який не потребував жодних перекладів, у тому, хто летів зараз безпосередньо поряд Воланда по праву руку подруги майстра. На місці того, хто в драній цирковій одежі облишив Воробйові гори під ім’ям Коров’єва-Фагота, тепер скакав, тихо дзвонячи золотими ланцюгами поводів, темно-фіолетовий лицар з понурим обличчям, якого ніколи не торкався усміх. Він уперся підборіддям у груди, він не дивився на місяць, він не цікавився землею, він думав про щось своє, летячи поруч Воланда.

— Чому він так одмінився? — попитала тихо Марґарита під свист повітря у Воланда.

— Лицар цей колись невдало пошуткував, — відказав Воланд, повертаючи до Марґарити своє обличчя з тихо палаючим оком, — його каламбур, який він сформулював у бесіді про світло ї пітьму, був не зовсім добрий. І лицарю довелося після цього ще шуткувати трохи більше і довше, аніж він передбачував. Але сьогодні така ніч, коли квитаються рахунки. Лицар свій рахунок сплатив і закрив!

Ніч відірвала і пухнастий хвіст у Бегемота, обідрала з нього шерсть і розкидала її клоччя по болотах. Той, хто був котом для забавок князеві тьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-пажем, найкращим блазнем, який існував будь-коли на світі. Тепер притих і він і летів безгучно, підставивши молоде своє обличчя під світло, яке лилося від місяця.

Збоку від усіх летів, сяючи крицею обладунку, Азазелло. Місяць перемінив і його обличчя. Пропало без сліду недоладне огидне ікло, і зизоокість виявилася фальшованою. Обидва ока Азазелло були однаковісінькі, порожні та чорні, а обличчя біле та холодне. Тепер Азазелло летів у своїй справжній подобі, як демон безводної пустелі, демон-убивця.

Себе Марґарита не могла бачити, але вона добре бачила, як перемінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці й ззаду зібралося в косу, і вона летіла за вітром. Коли вітер віддував кирею від ніг майстра, Марґарита бачила на ботфортах його зірочки острогів, які то пригасали, то спалахували. Як і юнак-демон, майстер летів, не відводячи очей від місяця, але усміхався йому, як комусь добре знайомому та дорогому, і щось, за придбаною в кімнаті № 118 звичкою, сам до себе проказував.

І, нарешті, Воланд летів також у своїй справжній подобі. Марґарита не могла сказати, з чого вироблено повіддя його коня, і міркувала, що, можливо, це місячні звої, а сам кінь — тільки брила мороку, і грива цього коня — хмаровище, а остроги вершника — білі цятки зірок.

Так летіли в мовчанці довго, аж поки і сама місцевість унизу не почала мінятися. Печальні ліси потонули в земному мороці і потягнули за собою тьмяні леза річок. Внизу з’явились і почали відсвічувати валуни, а поміж ними зачорніли провалля, у які не просякало світло місяця.

Воланд присадив свого коня на кам’янистій безрадісній плоскій вершині, й тоді вершники поїхали ступою, слухаючи, як їхні коні підковами трощать кремені та каміння. Місяць заливав площину зелено і яскраво, і Марґарита невдовзі добачила в пустельній місцині крісло і в ньому білу фігуру людини, що сиділа. Можливо, що той сидень був глухий або ж надто заглиблений в роздуми. Він не чув, як двигтіла кам’яниста земля під ваготою коней, і вершники, не тривожачи його, над’їхали ближче.

Місяць добре допомагав Марґариті, світив краще за найкращий електричний ліхтар, і Марґарита бачила, що сидень, очі якого здавалися сліпими, короткими рухами потираючи руки, тисне їх до грудей, а своїми незрячими очима впирається в місячний диск. Тепер уже Марґарита бачила, що поряд з важенним кам’яним кріслом, на якому зблискували на місяці якісь іскри, лежить темний, величезний гостровухий собака і так само, як його хазяїн, бентежно дивиться на місяць. Коло ніг сидня валяється череп’я розбитого глека і розпросторюється вічно мокра чорно-червона калюжа.

Вершники зупинили своїх коней.

— Ваш роман прочитали, — заговорив Воланд, обертаючись до майстра, — і сказали лише одне, що він, на жаль, незакінчений. Так ось, мені захотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, але, коли сходить повен місяць, як бачите, його мордує безсоння. Воно не дає спокою не лише йому, але й вірному його сторожу, собаці. Якщо правда, що боягузтво — найгірший з пороків, то, мабуть, собака непричетний до нього. Єдине, чого боявся хоробрий пес, це грози. Ну що ж, той, хто любить, повинен поділяти долю того, кого він любить.

— Що він проказує? — спитала Марґарита, і на її цілком спокійне обличчя ліг серпанок співчуття.

— Він проказує, — пролунав голос Воланда, — одне і те саме.