Майстер Мартін-бондар та його челядники - Сторінка 4

- Ернст Теодор Амадей Гофман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він був добрий бондар, поки мав силу в руках. Тепер, звісно, він не вдержить довбні, сокири чи фуганка, не наб'є залізного обруча, але "може ще орудувати скоблем і вистругувати обручі. От і все. Він разом із вами поселиться в моєму дамі.

Коли б майстер Мартін не підтримав жінки, то вона з горя та великого зворушення майже мертва впала й йому до ніг. Старші хлопчики вчепилися за його воля, а двоє найменших, що були в Рози на руках, простиглій до нього ручки, немовби все зрозуміли.

Старий Паумгартнер сказав усміхаючись, хоч в очах у нього стояли світлі сльози:

— Майстре Мартіне, хіба на вас можна сердитись! — і пішов додому.

ЯК ПОЗНАЙОМИЛИСЬ ДВОЄ МОЛОДИХ ЧЕЛЯДНИКІВ ФРІДРІХ І РАЙНГОЛЬД

На порослому зеленою травою пагорбі, в холодку високих дерев лежав молодий, показний на вигляд челядник, на ім'я Фрідріх. Сонце вже зайшло, ї тільки рожеве полум'я спалахувало на обрії. Вдалині добре було видно славне імперське місто Нюрнберг, що розкинулось у долині і гордо підносило гострі вежі в світло вечірньої зорі, яка обливала своїм золотом їхні верхи. Молодий челядник сперся рукою на дорожній клунок, що лежав біля нього, і повними туги очима дивився на долину. Потім зірвав кілька квіток, що росли в траві навколо нього, кинув їх у повітря назустріч вечірньому сяйву, тоді знов сумно подивився в далечінь, і гарячі сльози перлами засвітились у нього в очах. Нарешті він підвів голову, простягнув руки, наче хотів обійняти кохану постать, і заспівав дзвінким, дуже приємним голосом таку пісню:

Я знов тебе вітаю,

О рідний краю мій,

В надії чарівній

Радію і співаю.

О зоре вечірня, зійди,

Дівчино, рожевий мій квіте,

Тебе кохаю,

Молю, благаю,

Прилинь де мене, прийди. ["66]

Чого так серце б'ється, що з ним?

б горі і радощах будь міцним.

Вечірня зоре!

Розкажи їй про моє горе,

Про мої сльози-зітхання,

Про вірне кохання,

А як умру —

Трояндам скажи причину:

Він із кохання загинув.

Проспівавши пісню, Фрідріх дістав із клунка грудку воску, рвзігрів на грудях і почав вправно, майстерно виліплювати чудесну троянду з безліччю тонких пелюсток. Виліплюючи, він наспівував собі окремі строфи зі своєї пісні і, глибоко задумавшись, не помітив гарного юнака, що давно вже стояв позад нього й зацікавлено дивився на його роботу.

— Гей, друже,— почав той,— гей, друже. Таж у вас виходить прегарна річ.

Фрідоіх злякано озирнувся, та коли глянув у темні, привітні очі юнака, то йому здалося, що він давно вже його знав; усміхнувшись, він сказав:

— Ах, дорогий кане, як ви можете звертати увагу на таку забавку. Це для мене тільки розвага в дорозі.

— Ну,— сказав юнак,— ну, коли ви називаєте забавкою цю квітку, так гарно виліплену і тішу подібну до натуральної, то ви, мабуть, неабиякий енульнтор. Ви потішили мене аж двічі. Вперше, мене до глибини душі зворушила ваша няня, яку ви так гарно проспівали на голос Мартша Гешера, а тепер я захоплений вашим майстерним ліпленням. Куди ви думаєте сьогодні ще мандрувати?

— Мета,— сказав Фрідрих,— мета моєї мандрівки ось перед вашими очима, Я йду на свою батьківщину в славнозвісне імперське місто Нюрнберг. Але ж сонце вже сідав, тому я хочу переночувати внизу, в селі, а завтра рано-вранці піду далі й до полудня вже буду в Нюрнберзі.

— От і гаразд,— радісно вигукнув юнак,— от і гаразд, що так добре склалося! Таж нам по дорозі, і я простую до Нюрнберга. Я також переночую з вами в селі, а вранці підемо разом. А тим часом трохи побалакаємо.

Юнак, на ім'я Райнхольд, сів на траву поруч із Фрідріхом і почав:

— Правда ж, я не помилюся, коли скажу, що ви добрий майстер-дивар? Бо я бачу, як ви чудесно ліпите. Чи, може, ви працюєте на золоті або сріблі?

Фрідріх сумно опустив очі й пригнічено сказав:

— Ах, дорогий пане, ви вважаєте мене за щось значно краще й вище, ніж я є насправді. Скажу вам щиро, що я вивчив бондарську справу і простую в Нюрнберг, щоб найнятися до відомого майстра. Ви, напевне, будете мене зневажати, що я не здатен ні ліпити, ні виливати чудесних образів, а можу тільки набивати обручі на бочки та барила.

Райнгольд голосно засміявся й вигукнув:

— Ну й насмішили ви мене! Щоб я зневажав вас, що ви бондар, коли я й сам бондар!

Фрідріх витріщив на нього очі й не знав, вірити чи ні, бо Райнгольдове вбрання чи не найменше пасувало мандрівному бондареві. Куртка з тонкого чорного сукна, облямована оксамитом, гарний комірець, короткий широкий меч, шапочка з довгим пером, що звисало вниз, личили. швидше заможному купцеві, а проте обличчям і всією поставою юнак аж ніяк не скидався на купця.

Райнгольд, помітивши Фрідріхові сумніви, зняв свій клунок, дістав звідти шкіряний фартушок та бондарське начиння й вигукнув:

— Ну, то дивись же, друже, дивись! Чи й досі сумніваєшся, що я твій товариш? Я знаю, тебе дивує моє вбрання, але я йду із Страсбурга, а там бондарі ходять так само вбрані, як і патриції. Раніше, звичайно, мені, як, мабуть, і тобі, бажалось чогось іншого, але тепер мене найдужче вабить бондарське ремесло, і я покладаю на нього багато чудових надій. Хіба ж не так було й з тобою, друже? Але мені наче здається, що над твоїм безжурним молодим життям нависла раптова темна хмара і ти не можеш весело глянути навколо себе. Пісня, яку ти щойно співав, була сповнена любовної туги і горя, в ній була скарга, яка наче вирвалась із моїх грудей, і мені здається, ніби я вже знаю все, що ти ховаєш у серці. Тим більше ти повинен мені довіритись, бо хіба ж ми й так не станемо добрими приятелями в Нюрнберзі? — Райнгольд обійняв Фрідріха і приязно заглянув йому в очі.

На це Фрідріх відповів:

— Чим більше я дивлюся на тебе, добрий товаришу, тим дужче мене вабить до тебе, я виразно чую дивний голос у своєму серці, який, наче луна, одзивається на поклик спорідненої душі. Я мушу все тобі сказати! Не тому, що я, мізерна людина, маю якісь важливі таємниці, а тому, що з першої хвилини нашого недавнього знайомства вважаю тебе за найвірнішого друга. Я тепер став бондарем [108] і можу похвалитись, що добре знаюся на цьому ремеслі. Але душа моя змалку прагнула до іншого, багато кращого мистецтва. Я хотів стати великим майстром у ливарстві або в сріблярстві, як Петер Фішер чи італієць Бенвенуто Челліні. Я з великою радістю працював у пана Йоганна Гольцшуера, славетного срібляра на моїй батьківщині, який хоч сам і не виливав статуй, проте зумів навчити мене всього, що треба знати в цьому ремеслі. В домі Тольцпгуера не раз бував пан Тобіас Мартін, бондар, із своєю донькою, чарівною Розою. Я й не зоглядівся, як покохав її. Я покинув батьківщину й помандрував до Аусбурга, щоб як слід вивчити лихварство. Та саме тоді й спалахнуло в мені по-справжньому ясне полум'я кохання. Я чув і бачив тільки Розу. Всі мої інші прагнення, всі інші намагання остогидли мені. І я вибрав єдиний шлях здобути собі Розу. Майстер Мартін віддасть дочку тільки за бондаря, який у нього зробить найкращу бочку і, звичайно, сподобається доньці. Я кинув своє мистецтво і вивчив бондарську справу. А тепер іду в Нюрнберг на роботу до майстра Мартіна. Та ось рідне місто лежить переді мною, світлий Розин образ як живий стоїть перед моїми очима, а мене гнітить вагання, страх, розпач. Я тепер уже добре бачу, який безглуздий мін намір. Бо хіба ж я знаю, чи кохає мене Роза і чи буде коли кохати?

Райнгольд все уважніше слухав Фрідріхову розповідь. Тепер він, підперши голову рукою і долонею прикривши очі, глухо й похмуро спитав:

— А Роза ніколи не натякала, що кохає тебе?

— Ах,— відповів Фрідріх,— ах, тоді, коли я покинув Нюрнберг, Роза ще була підлітком. Правда, вона залюбки гуляла зі мною, привітно до мене усміхалася, коли ми з нею годинами рвали квітки й плели вінки в садку пана Гольцшуера, але...

— Ну, то справа ще не безнадійна,— вигукнув раптом Райнгольд так різко, таким неприємним голосом, що Фрідріх жахнувся.

Райнгольд схопився, аж меч задзвенів у нього при боці, і тепер, коли він став на весь зріст, глибокі нічні тіні впали на його зблідле обличчя й так спотворили приємні риси, що Фрідріх злякано вигукнув:

— Що з тобою сталося?

Відступивши назад, він зачепив ногою Райнгольдів подорожній клунок. Струни забриніли, і Райнгольд розгнівано крикнув: [109]

— Не розбий мені, лиходію, лютні!

Вона була прив'язана до клунка. Райнгольд одв'язав її і так міцно вдарив по струнах рукою, що, здавалось, усі вони зараз полопають. Але скоро гра його стала ніжною і мелодійною.

— Ходімо, сказав він знов приязно, як і раніш,— ходімо, брате, в село. Цією лютнею я відганятиму злих духів, якщо трапляться нам дорогою, бо до мене злі духи особливо б раді причепитися.

— Е, любий брате, — сказав Фрідріх,— чого це до нас дорогою має чіплятись нечиста сила? Але граєш ти дуже гарно, грай далі.

На темній блакиті неба засвітились золоті зорі. Нічний вітер глухо зашумів над запашними луками. Голосніше задзюркотіли струмки, зашелестіли темні дерева в лісі навкруги. Фрідріх і Райнгольд спускалися вниз, граючими співаючи, і солодкі, тужливі пісні, дзвінкі й чисті, наче на крилах ширяли в повітрі. Коли вони влаштувалися на ночівлю, Райнгольд швидко скинув лютню й клунок і бурхливо притис до грудей Фрідріха, який відчув на своїх щоках гарячі сльози, що полилися з Райнгольдових очей.

ЯК МОЛОДИХ ЧЕЛЯДНИКІВ, РАЙНГОЛЬДА Й ФРІДРІХА, ПРИЙНЯЛИ В ДОМІ МАЙСТРА МАРИНА

Коли другого дня вранці Фрідріх прокинувся, то не побачив свого нового товариша, що звечора ліг спати поряд з ним на солом'янику, не видно було також і його лютні та подорожнього клунка. Він подумав, що Райнгольд із невідомих причин покинув його й пішов іншою дорогою. Та тільки-но Фрідріх вийшов із дому, як зубрі Раингольда з дорожнім клунком за плечима, з лютнею пахвою, в зовсім іншому одязі, ніж учора. Перо з шапочки він зняв, меча сховав, а замість ошатної куртки з оксамиті товою облямівкою на ньому була проста, як у всіх городян куртка неяскравого кольору.

— Ну,— весело усміхаючись, гукнув він здивованому Фрідріхові,— ну, брате, тепер уже ти напевне вважатимем! мене за спільника й вірного товариша! Але слухай, як па закоханого, ти надто міцно спав. Дивися, де вже сонцем Нумо швидше в дорогу. І

Фрідріх ішов мовчки, заглиблений у свої думки, скупа відповідав на Райнгольдові питання, майже не звертай уваги на його жарти.