Майстер Мартін-бондар та його челядники - Сторінка 5

- Ернст Теодор Амадей Гофман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А Райнгольд дав собі воду, стрибав, галасував, вимахував шапочкою. Але чим ближче вони підходили до міста, тим він також ставав усе мовчазніший.

— Я не можу йти далі, серце в мене стискається зі страху і з солодкої туги, сядьмо в холодочку і трохи відпочиньмо,— мовив Фрідріх, коли вони вже майже дійшли до міської брами, і, знесилений, кинувся на траву.

Райнгольд сів до нього й по хвилі сказав;

— Мабуть, милий брате, вчора ввечері я тебе таки добре здивував. Та коли ти розповів про своє кохання і так зажурився то мені в голову полізли всілякі дурниці і були б зовсім збили мене з пантелику, довели б до божевілля, якби твій чудесний спів і моя лютня не прогнали злих духів. А сьогодні, щойно збудив мене перший промінь сонця, в мою душу вернулась радість життя, бо лихі привиди зникли ще ввечері. Я вибіг надвір, і, поки вештався в кущах, на думку мені спали різні чудові речі. А оце зустрів тебе, і вся душа моя звернулась до тебе! Згадав я одну цікаву історію, що трапилась недавно в Італії, саме тоді, коли я там був. Я її тобі розповім, бо вона яскраво показує, на що здатна справжня дружба. Один князь, щирий прихильник і меценат прекрасних мистецтв, запропонував дуже високу винагороду тому, хто намалює картину на дуже гарний, але складний, наперед визначений сюжет. Два молоді художники, що мали звичку працювати спільно і були найщирішими приятелями, вирішили позмагатися між собою. Вони ділилися задумами і багато говорили про те, як подолати труднощі, сюжету. Старший, що мав більше досвіду в малюнку й композиції, швидко уявив собі картину, зробив начерк і підійшов до молодшого, який, не закінчивши навіть начерку, занепав духом і 80-всім покинув би працю, якби старший не підбадьорював його і не давав слушних порад. Коли ж вони почали роботу, то молодший, добрий знавець кольору й фарб, зумів дати не одну вказівку старшому, якими той скористався дуже успішно. А наприкінці вийшло, що молодий ніколи не мав картини з кращою композицією, а старший — картини з кращими кольорами.

Коли художники покінчали картини, вони кинулись в обійми один одному, кожний щиро був радий і захоплювався працею іншого і кожний визнавав за іншим право на визначену нагороду. Але сталося так, що нагороду отримав молодший, і він вигукнув, украй засоромлений: О, як я міг здобути нагороду, що варта моя заслуга проти [111] заслуги товариша, хіба б я створив без його поради, без його чесної допомоги щось путнє?" Тоді: старший сказав: "А хіба ти мені не допомагав добрими порадами? Моя картина також непогана, але ти отримав нагороду, бо заробив її. Справжній дружбі не заважає чесне й одверте прагнення до однакової мети. Лаври, що отримує переможець, приносять шану й переможеному. Я тебе люблю ще більше за те, що ти боровся так хоробро і своєю перемогою і мені також приніс честь і славу". Правда ж, Фрідріху, художник мав рацію? Хіба ж чесна, без підступу й лукавства, боротьба за однакову нагороду не повинна з'єднувати справжніх друзів ще міцніше, замість роз'єднувати їх? Хіба ж у шляхетних душах може знайти притулок дріб'язкова заздрість чи злість і ненависть?

— Ні,— відповів Фрідріх,— не може. Ми любимо тепер один одного, як брати, і незабаром, напевне, обидва виготовимо в Нюрнберзі майстерні речі, міцні двофудерні бочки, зроблені без вогню, але нехай мене бог боронить, щоб я відчув до тебе хоч найменшу заздрість, якщо твоя, любий брате Райнгольде, буде краща за мою.

— Ха-ха-ха! — зареготав Райнгольд.— А хай тобі грець із твоєю бочкою, роби вже її сам на радість усім запеклим бондарям. Але щоб ти знав, коли дійде до обчислення розмірів, пропорцій, вимірювання циркулем різних заокруглень, то кращого за мене знавця не знайдеш. Та й, вибираючи дерево, можеш також покластися на мене. Клепки мусять бути з наскельного дуба, зрубаного взимку, ніде не поточеного шашелем, без чорних чи білих смуг, без прожилок. Ми знайдемо такого дуба, можеш і тут звіритись на моє око. У всьому я тобі допоможу і ділом, і порадою. Тому й праця моя вийде не гірша.

— Але ж господи боже мій! — перебив Фрідріх приятеля.— Чого це ми забалакали про те, хто зробить кращу бочку? Хіба ж ми змагаємось між собою? Кращу бочку? Щоб заслужити Розу? Як ми дійшли до такого? Мені аж у голові запаморочилось.

— Е, брате,— мовив Райнгольд, усе ще сміючись,— про Розу я й не думав. Ти мрійник. Ходімо вже, треба ж нарешті дістатися до міста.

Фрідріх устав і, зовсім збентежений, пішов далі. Коли вони, прийшовши в готель, чистились і вмивалися,; Райнгольд промовив до Фрідріха:

— Я, власне, зовсім не знаю, до якого майстра мені йти бо не маю тут жодних знайомих. Отож я подумав, чи не; [112] візьмеш ти мене до майстра Мартіна, любий брате! Може, й мені пощастить найнятися в нього.

— Ти знімаєш великий тягар із мого серця,— сказав Фрідріх, бо коли залишишся зі мною, то мені легше буде перемогти свій страх, свою тугу.

Так молоді челядники обидва жваво попростували до дому славетного бондаря майстра Мартіна.

Була неділя, полудень, саме той день, коли майстер Мартін давав обід з приводу свого обрання. Отож коли Райнгольд і Фрідріх увійшли в Мартінів дім, вони почули брязкіт чарок і веселий гомін гостей.

— Ах,— засмучено сказав Фрідріх,— як же ми невчасно прийшли.

— А я думаю,— відповів Райнгольд,— що саме вчасно, бо за веселим обідом майстер Мартін, напевне, в доброму настрої і буде прихильніший до нашого прохання.

Незабаром у передпокій вийшов і майстер Мартін, якому вони переказали про свій прихід. Він був по-святковому вбраний, з добре почервонілими від вина носом і щоками. Побачивши Фрідріха, він вигукнув:

— Диви, Фрідріх! Милий хлопче, ти вернувся? Оце добре! Та ще й прихилився до преславного бондарського ремесла! Правду сказати, коли про тебе заходить мова, то пан Гольцшуер кривиться й каже, що в тобі загинув великий митець, що ти міг би виливати не гірші статуї та балюстради, аніж у церкві святого Зебальда або в Фугеровім домі в Аусбурзі, але то дурна балаканина, ти добре вчинив, що ступив на правильний шлях. Щиро вітаю тебе! — майстер Мартін схопив його за плечі і, за своїм звичаєм, міцно притиснув до себе.

Фрідріх як на світ народився від привітної зустрічі у майстра Мартіна, повеселішав і вільно, невимушено не тільки запропонував майстрові свої послуги, а й попросив прийняти також Райнгольда.

— Ну,— сказав майстер Мартін,— ви таки справді не могли вибрати кращого часу, бо саме тепер навал роботи, а челядників бракує. Щиро запрошую вас обох до себе. Здіймайте свої клунки й заходьте до хати. Обід, правда, майже скінчився, але ви ще посидите біля столу, Роза щось та знайде.— І майстер Мартін повів обох челядників до кімнати.

Там сиділи шановні майстри з червоними як жар обличчями, на чолі з достойним радником Якубом Паумгартнером. Щойно подано десерт, благородне вино яскріло у [113] великих келихах. Саме була та хвиля, коли всякий голосно казав своє, але думав, що його розуміють; часом хтось починав сміятися невідомо чого. Та коли майстер Мартін, ведучи юнаків за руки, голосно сповістив, що до нього тільки-но прибуло два дуже бажаних челядники з добрими посвідченнями, то всі стихли її прихильно подивилися на струнких юнаків. Райнгольд гордо глянув навколо ясними очима, але Фрідріх опустив очі й почав крутити шапку в руках. Майстер Мартін показав юнакам місце аж у кінці столу, та й добре, бо тієї ж миті з'явилася Роза, сіла між ними й почала їх гостинно частувати дорогими стравами і благородними напоями. Тендітна Роза в розквіті своєї вроди й дівочої зваби між двома прекрасними юнаками посеред бородатих майстрів, аж очі вбирала, наче осяйна ранкова хмарка, що самотньо з'явилась на темному небі, чи, швидше, прегарна весняна квітка, що підняла свою барвисту голівку серед сухої сірої трави.

Фрідріхові дух захопило з безмежного щастя й радості, і він лише час від часу крадькома позирав на ту, якою сповнена була вся його істота; він утупився в свою тарілку, але не міг узяти звідти ані шматка. Райнгольд же, навпаки, не зводив з чарівної дівчини променистих очей. Він почав розповідати про свої далекі мандрівки. Роза ще зроду не чула таких цікавих оповідань. їй здавалося, наче те, про що розказував Райнгольд, живе проходить перед нею в тисячах образів, які весь час мінялися. Вона вся перетворилася в зір і слух, не знала, що з нею сталося, коли Райнгольд у запалі розповіді схопив її руку й притиснув до своїх грудей.

— Але ж,— раптом урвав мову Райнгольд,— чого ти, Фрідріху, сидиш як німий? Чи в тебе мову відібрало? Нумо випиймо за здоров'я любої, чарівної господині, що нас так гостинно приймає!

Фрідріх схопив тремтячою рукою великий келих, що його Райнгольд налив по самі вінця, і випив ( Райнгольд також не пас задніх) до останньої краплі.

— А тепер за здоров'я нашого доброго майстра! — вигукнув Райнгольд, знов налив, і знов Фрідріхові довелося випити до дна. Тоді вогненні духи вина охопили його істоту і так схвилювали кров, що вона гаряче заструменіла по всіх жилах.

— Ах, як же мені гарно! — прошепотів він, і гарячий рум'янець виступив на його обличчі. Ах, так гарно мені ще ніколи не було. [114]

Роза, мабуть, зовсім інакше зрозуміла його слова і всміхнулася з невимовною ніжністю. Тоді Фрідріх, вже нітрохи не боячись, промовив:

— Люба Розо, ви напевне вовсім не пам'ятаєте мене?

— Що ви, любий Фрідріху,— відповіла Роза, опустивши очі,— хіба ж можна вас забути так скоро! Ви не соромились гратися зі мною у старого пана Гольцшуера,— хоч я тоді, правда, була ще майже дитиною,— і завжди вміли розповісти щось гарне, цікаве. А гарнесенького кошичка з тонкого срібного дроту, того, що ви мені подарували на різдво, я ще й досі бережу як дорогу пам'ятку.

Сльози заблищали в очах зворушеного юнака, він хотів щось сказати, але з грудей його, наче глибоке зітхання, вихопилось інше:

— О Розо, люба Розо!

— Я завжди,— повела далі Роза,— я завжди щиро хотіла бачити вас, але ніколи б не повірила, що ви перейшли на бондарство. Ах, коли я вгадаю ті чудові речі, які ви тоді виготовляли в майстра Гольцшуера, то мене жаль бере, що ви покинули своє мистецтво.

— Ах, Розо,— сказав Фрідріх,— я ж тільки заради вас зрадив своє улюблене мистецтво.

Тільки-но Фрідріх промовив ці слова, як ладен був крізь землю провалитися зі страху й сорому за своє необачне освідчення.