Майже Безпечна - Сторінка 21

Ті секунди, протягом яких вас не було вдома, не зможуть підготувати вас до проблем нового і, на диво, відстороненого ставлення сім'ї.

Десяти секунд тиші було зовсім недостятньо для Артура, щоб докорінно переглянути свої погляди на життя і на себе самого в світлі раптової появи абсолютно незнайомої йому дочки, про існування якої він ще вранці зовсім не підозрював. Глибокі емоційні родинні зв'язки неможливо утворити за десять секунд, а от полетіти дуже далеко і надовго можна, але Артур почувався безпомічним, збентеженим та заціпенілим, дивлячись на дівчинку на порозі його хатини, яка втупилася в підлогу.

Врешті-решт він виріши, що немає сенсу вдавати, що він не безпорадний.

Артур підійшов і обійняв її.

— Я тебе не люблю, — прошепотів він. — Вибач. Я тебе навіть ще не знаю. Але я намагатимусь, дай мені кілька хвилин.

Ми живемо в дивні часи.

А ще ми живемо у дивних місцях: кожен у своєму власному всесвіті. Люди, якими ми населяємо наші всесіті, лише тіні цілих весвітів, які стикаються з нашим. Вміти бачити цю божевільну складність нескінченних рекурсій і все одно казати щось типу: "О, привіт Ед! Класна засмага. Як там Керол?" вимагає хороших навичок відфільтровування всього непотрібного, які всі мислячі істоти розвинули для захисту себе від розмірковування над тим хаосом, через який їх несе життя невідомо куди. Тому дайте своїй дитині відпочити, гаразд?

Цитата з "Практичних порад по виховуванню дітей у фрактально-психічно-неврівноваженому Всесвіті".

— Що це?

Артур майже здався. Правду кажучи він не збирався здаватися. Він геть зовсім абсолютно не збирався здаватися. Ні зараз, ні коли-небудь ще. Але якби він був би з тих, хто здався б, то зараз найращий момент, щоб це зробити.

Не беручи до уваги такі дрібниці, як постійна похмурість та неввічливість, благання піти і пограти у палеозойську еру, скарги на відсутність причин постійної наявності гравітації та крики на сонце, щоб воно перестало переслідувати її, Рендом також використовувала його ніж для м'яса, щоб викопувати камінці і жбурляти їх у пікка, за те що вони на неї так дивляться.

Артур навіть не знав чи на Дамюеллі була палеозойська ера. За словами Старого Трешберга, планету знайшли повністю сформованою в пупі гігантської щипавки одного прикрасного врунділка о четвертій тридцять по полудні, та хоча Артур, досвідчений галактичний турист та відмінник з фізики та географії, мав доволі вагомі сумніви щодо цієї історії, він не збирався витрачати час намагаючись щось довести Старому Трешбергу.

Він гірко зітхнув сівши долі і намагаючись випрямити безнадійно зігнутий ніж. Вона б більше йому подобалася, якби вбила його цим ножем, чи себе, чи обох. Так, батьком бути не легко. Він знав, що ніхто ніколи не казав, що ним бути легко, проте проблема навіть не в цьому, а в тому, що він ніколи не просив бути ним.

Він старався як міг. Як тільки в нього з'являлась вільна хвилинка після благодатного процесу творіння сендвічів, він проводив її з нею, говорив з нею, сидів з нею на пагорбі, спостерігаючи як сідає сонце за долиною, в якій розкинулось селище, намагався вивідати щось про її життя та пояснити їй своє. То була нелегка справа. Зона спільного між ними, не беручи до уваги майже ідентичних генів, була розміром з маленький камінчик. Хоча ні, вона швидше була розміром з Трілліан, на яку в кожного з них були свої точки зору.

— Що це?

Він раптом зрозумів, що вона щось йому розповідала, а він цього не помічав. Чи скоріше не впізнава її голос.

Якщо зазвичай вона зверталася до нього скривдженим або сердитим тоном, то цього разу вона просто питала його про щось.

Він здивовано подивився на неї.

Вона сиділа на стільчику в кутку як звичайно згорбившись: коліна разом, ноги розставлені, темне волосся закривають обличчя, і дивилася на щось в своїх руках.

Артур не без побоювання підійшов до неї.

Її перепади настрою були дуже непердбачуваними і поки що коливалися між різними відтінками кепського. Гіркі докори без попередження змінювалися у неї нападами гострої жалості до самої себе, на зміну яким приходили в свою чергу досить довгі періоди безпросвітного відчаю, що переривалися лише несподіваними спалахами люті по відношенню до неживих об'єктів або пхиканням від того, що вона не може сходити в Електроклуб.

Але на Ламюеллі не було не те що Електроклубів, там взагалі не було ні клубів, ні електрики. Тут були кузня, пекарня, кілька возів і колодязь — ось все, чого на даний момент досягла ламюелланьська наука і техніка. Тому доволі велика кількість припадків люті Рендом були спрямовані на непрохідну відсталість цієї планети.

Вона ще могла спіймати кілька програм Суб-Ета ТБ на свій маленький приймач хірургічно імплантований у п'ястя, але це не дуже її тішило, бо на ньому тільки й показували новини про божевільно цікаві речі, які трапляються в інших куточках Галактики в цей час. Крім того на ньому вона часто бачила новини зі своєю матір'ю, яка запроторила її бозна куди, а сама тим часом знімала сюжети про якусь війну, яка чи то не почалася, чи то пішла шкереберть через криворуку роботу часової розвідки. А ще приймач давав їй доступ до різноманітних пригодницьких телешоу, в яких дорогезні зорельоти раз у раз трощили одне одного.

Селяни були повністю загіпнотизовані прекрасними магічними картинками, які пурхали над її рукою. Досі їм довелося бачити лише одну аварію космічного корабля і вона була такою страшною, шокуючою і жорстокою, принесла стільки розрухи, смертей і вогню, що вони, по своїй наївності, навіть не здогадувалися, що це може служити розвагою.

Старий Трешберг був приголомшений цим видовищем і одразу побачив у Рендом посланицю Боба, але дуже скоро вирішив, що насправді її було надіслано як випробування чи то його віри, чи то терплячості. Також його почав сильно турбувати той факт, що тепер в свої розповіді йому доводилося вставляти неймовірна кількість космічних катастроф, щоб привернути увагу односельчан, які інакше тікали від нього до Рендом і її чарівної руки.

Зараз вона не дивилася на свій п'ясток. Екран навіть був вимкнений. Артур тихенько підійшов позад неї і схилився, щоб подивитись що там у неї. Це був його годинник. Він знімав його, коли ходив приймати душ під водоспадом. Рендом знайшла його і намагалася зрозуміти як він працює.

— Це просто годинник, — сказав він. — Він показує час.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але ти постійно його налаштовуєш, а він все одно не показує правильний час. Навіть близько.

Вона увімкнула свй наручний дисплей, який автоматично показав місцевий час. Він доволі добре попрацював вимірюючи місцеву гравітацію і швидкість обертання, визначив де сонце і відслідкував його рух небом, і все це протгом кількох хвилин після приїзду Рендом. Потім, враховуючи дані з оточення, швидко визначив місцеві одинииці виміру і налаштувався під них. Такі речі він робив постійно, що було особливо важливим при подорожах не тільки у просторі, а й у часі.

Рендом нахмурилася, батьків годинник нічого такого не вмів.

Артур ним пишався. Він ніколи не зміг би купити такий за власні гроші. Це був подарунок на двадцять другий день народження від багато і замученого совістю хрещеного, який забував про кожен його день народження аж до цього, а ще його ім'я. Він показував день тижня, дату, фазу місяця, а на задній кришці, затертій і подряпаній ледь проглядався вигравіюваний напис "Альберту на його двадцять перший день народження" і неправильна дата.

За останні кілька років годинник побував у чималій кількості пригод, які далеко виходять за умови гарантійного обслуговування. Звісно, нікому на думку й не спадало вказувати в умовах гарантії, що годинник слід використовувати лише у специфічних гравітаційних і магнітних полях Землі, тривалість дня повинна складати двадцять чотири години, а плента не повинна вибухати і т.п. Ці речі були настільки очевидними, що навіть адвокатати про них не замислювались.

На щастя, його годинник був механічним, з ручним заведенням. Інакше він би ніде в усій Галактиці не знайшов батарейок, які б точно підходили по розмірам і потужності, які вважалися стандартними на Землі.

— Що значать усі ці цифри? — запитала Рендом.

Артур взяв годинника до рук.

— Ці цифри на обідку означають години. Маленьке віконце справа показує ЧТ, що означає четвер, а цифра 14 — чотирнадцятий день місяця травня, який вказано ось у цьому віконці.

А це напівкргуле віконце зверху показує фазу місяця. Іншими словами, воно вказує яку частину місяця освітлено вночі сонцем, що залежить від відносного розташування Сонця, Місяця і, хм... Землі.

— Землі, — повторила Рендом.

— Так.

— Це звідки родом ти і мама теж?

— Так.

Рендом взяла його назад і ще раз пильно оглянула, чимось зачарована. Потім піднесла до вуха і здивовано прислухалася.

— Що це за звук?

— Цокання. Так звучить механізм, який приводить в рух стрілки. Він називається завідний. В ньому ціла купа різних зубчастих коліщаток і пружин, які працюють, щоб повертати стрілки з потрібною швидкістю, а ті в свою чергу показують години, хвилини, дні і т.д.

Рендом невідривно дивилася на циферблат.

— Тебе щось бентежить? — запитав Артур. — Що саме?

— Так, — нарешті вимовила Рендом. — Чому він повністю механічний?

Артур запропонував їй піти прогулятися. Він відчув, що їм є багато про що поговорити, і нарешті Рендом здавалася, якщо не слухняною і уважною, то принаймні не плаксивою. З точки зору Рендом це все також видавалося дуже дивним. Справа була не в тому, що вона хотіла бути важкою дитиною, просто вона не знала як поводитись інакше.

Що це за дядько? Що означає це життя, яке їй доводиться перживати? Що означає цей світ, в якому їй доводиться жити це життя? І що означає весь цей всесвіт, який безупинно проходить через її очі і вуха? Для чого це все? Що йому потрібно?

Вона народилася у космічному кораблі, який летів з одного якогось "звідки-небудь" в інше "кудись", а коли він долітав до свого "кудись", то виявлялося, що це "кудись" лише інше "звідки-небудь", з якого знову потрібно летіти в "кудись ще" і так далі безупину.

Тому її нормальним станом було очікування розпорядження зібрати речі і знову відправитися в дорогу. Для неї було звичним відчуття, що вона знаходиться не на своєму місці.

А далі, постійні мандрівки у часі доповнили всю картину так, що вона тепер почувалася не тільки не на своєму місці, але й не у свому часі.

Вона перестала помічатити це, бо таким був єдиний спосіб життя який вона знала.