Маленькі дикуни - Сторінка 13

Але стріла Сема вдарила в інше дерево й розкололась.

— Спробуймо краще на м’якій мішені,— запропонував він.

Після деякої суперечки друзі натоптали сіном великий старий чувал для збіжжя, намалювали на ньому бичаче (або, за висловом Сема, буйволяче) око, обвели його одним, другим, третім колом і поставили свою мішень на відстані двадцяти кроків.

Та перші постріли не могли порадувати стрільців. Мішень здавалась не такою вже й малою, і тим прикріше було бачити, як усі їхні стріли відхиляються на кілька футів уліво.

— Ходімо в амбар і спробуємо там стріляти в цю мішень, — запропонував Сем.

— Може, в закритому приміщенні легше буде влучити, — з надією в душі погодився Ян.

Їм необхідно було не лише набити руку в цій справі, але й завчити кілька простих і необхідних правил стрільби з лука. У Яна були деякі виписки з "тієї книги"; дещо він просто пам’ятав, і все це, в поєднанні з чималою практикою, згодом почало давати свої наслідки. Ян уже знав, що треба стояти так, щоб обидві п’яти були на одній лінії з мішенню; що правий лікоть повинен лежати на одній лінії з стрілою; що ліва рука мусить завмерти, поки не буде пущено стрілу; що прицілюючись, треба притискати великий палець правої руки до одного й того ж самого місця на щоці, а лук тримати вертикально.

Незабаром друзі переконалися, що ліва рука потребує захисту від ударів тятиви, і поробили собі нарукавники з халяви старого чобота; а щоб не розтирати пальців правої руки, вони натягали на неї стару рукавицю, коли багато стріляли.

Призвичаївшись машинально додержувати всіх правил, хлоп’ята швидко вдосконалювали свою стрілецьку майстерність і незабаром уже могли всадити одну за одною всі стріли в мішок із сіном, поставлений за двадцять кроків. Поступово вони збільшували цю відстань, аж доки навчились без промаху бити в ціль і за сорок кроків.

Хлопчики немало були здивовані, коли переконались, що кожна стріла має свою особливість, хоч вони їх усі робили ніби однаковими.

Одна стріла в Сема чогось покоробилась і прогнулась. Тепер вона описувала в польоті найдивовижніші криві. її хлопчики назвали "бумерангом". Друга, з дуже маленьким пером, пролітала найбільшу відстань. Вона зробилась "далекобійною", його найкраща стріла, що дістала назву "вірна смерть", була з довгим індичим пером і легеньким наконечником. Вона летіла точно в ціль у тиху погоду, але збочувала від неї під подувом найлегшого вітерця. Ще одна, з коротким пером, не боялася вітру. Її прозвали "вітрогонкою".

Та стріла, що її вистругав Ян складаним ножем, називалася "струганою", а частіше — "жартівницею". Вона постійно виробляла в повітрі несподівані викрутаси, і, пускаючи її, ніколи не можна було передбачити, куди вона полетить. У Яна була своя улюблена стріла, з жолобком біля наконечника, яка в польоті тонко свистіла. її так і називали "свистухою", або "балакухою", що "з шипінням пролітає через темний ліс і шумно падає".

X

ГРЕБЛЯ

Якось у саму спеку на початку липня, коли хлопчики з насолодою хлюпались у невеличкій заводі струмка, Сем сказав:

— Дуже обміліла річка. Вона завжди пересихає влітку.

Перспектива була не з приємних, і Ян запропонував:

— А чом би нам не побудувати греблю?

— Мороки багато.

— Тю, дурень! Зате ж весело, та й плавати зможемо цілісіньке літо! Послухай, давай почнемо зараз же.

— Ніколи не чув, щоб індійці брались за таку велику роботу.

— Та що ж, пограємось трохи в бобрів. Ну, починаймо, ось звідси, — і Ян скотив великий камінь у те місце струмка, яке здавалось йому найвужчим. Потім він наносив ще каміння й завзято почав укладати його рівним рядком, перегороджуючи русло.

Сем голяком сидів на березі, спершись підборіддям на коліна й обхопивши ноги руками. Його груди прикрашали голубі та червоні смуги бойової татуїровки.

— Годі тобі байдикувати, строкатий ледацюго, ставай до роботи! — гукнув Ян і на підкріплення свого запрошення пожбурив у Сема грудку грязюки.

— У мене зламалося хворе коліно, — мляво відповів той.

Через деякий час Ян крикнув знову:

— Ну, як собі знаєш! Один я теж не буду працювати! — і розігнув натруджену спину.

— Послухай мене, — відповів Сем. — Я щось надумав. Тут напувають худобу. Влітку річка пересихає, і тоді худоба змушена повертатися до хліву й пити з корита, а воду для цього треба качати. Потім вона годинами тиняється по дворі і не хоче йти знову на пашу в ліс. Так от я й гадаю: коли перекинути отам дві великих колоди, більше половини роботи буде зроблено. Давай попросимо тата, хай пришле нам сюди коловорот. Ми перекинемо колоди, зробимо загату, й худобі буде куди ходити на водопій. Мені так шкода бідолашну худібку! Ночами не сплю, все про неї думаю. Просто дивитись не можу, як вона в страшенну спеку плентається аж додому, щоб хоч трохи ковтнути водички. Це нікуди не годиться.

Сем чекав слушного моменту, щоб "натякнути" батькові про свої плани, але цього дня такої нагоди не трапилось.

Наступного ранку за сніданком Рафтен глянув через стіл на Яна і, раптом щось собі пригадавши, запитав:

— Ян, якщо кімната має двадцять на п’ятнадцять футів, скільки треба клейонки, щоб оббити підлогу? Ширина клейонки — три фути.

— Тридцять три з третиною ярда, — не задумуючись відповів Ян.

Рафтен аж крякнув від подиву. Відповідь Яна була твердою, впевненою, але старий Вільям не міг зрозуміти, як це хлопчина обчислив таке в голові? Однак після ряду простих доказів усім стало ясно, що хлопець не помилився.

Обличчя фермера вперше просяяло.

— Дивіться! — сказав Рафтен, звертаючись до всіх за столом. — От що значить освіта! Коли ж ти дійдеш до цього? — звернувся він до Сема.

— Ніколи, — відповів батькові син із властивою для нього дотеппістю. — Дантистові не треба сушити голову над клейонкою.

— Послухай, Ян, — прошепотів Сем, — краще ти поговори з татом про греблю. Ти зараз прибив його своєю вченістю, мабуть, до обіду не опам’ятається. Тож куй залізо, поки гаряче,

І після сніданку Ян зважився:

— Містер Рафтен, — сказав він, — річка наша зовсім пересихає. Ми хотіли б загатити її, щоб можна було напувати худобу, а для цього треба перекинути через неї дві великі колоди. Ви дасте нам на кілька хвилин коловорот?

— Л чи не буде то загата для купання? — поцікавився Рафтен і хитро підморгнув оком.

— І для купання теж, — зашарівся Ян.

— Щось дуже схоже, ніби ти говориш за

Сема, — додав Рафтен, очевидно, здогадавшись про те, як було діло насправді,— Я сам прийду й подивлюсь.

Прийшовши в табір, він сказав:

— Ну, показуйте, де ви зібрались гатити? Отут? Ні, не годиться. Місце вузьке, але греблю прорве з обох боків раніше, ніж прибуде вода. Отут краще місце. Правда, воно трохи ширше, зате тут вийде непогана загата. Де ваші колоди? Оце? Та ви що! Мій сухий ліс? Ні, цього не дозволяю. Ліс я заготував для нової комори, отого теж не чіпайте, то для воріт. Можете взяти дві колоди іншого сорту. Я пришлю коловорот, але знайте: якщо поцупите звідси хоч одну колоду, вам не поздоровиться.

З суто рафтенівською швидкістю він прислав їм важкий коловорот. Дві великих колоди були перетягнуті й покладені упоперек струмка, за вказівкою Яна, на відстані чотирьох футів одна від одної.

Друзі вбили по суцільному ряду кілків з внутрішнього боку кожної колоди, і в них вийшло щось схоже на ясла, які вони негайно почали заповнювати камінням та глиною. Вони планували зробити греблю вище рівня води. Та глину було важко копати, й робота просувалась повільно. А тут ще, в міру того, як виростала перепона, в загаті піднімалась і вода. Це створювало додаткові труднощі.

Раптом Ян сказав:

— Стривай, новий план! Давай відкриємо греблю і прокопаємо з одного боку глибокий рівчак. Коли ж уся вола витече, поставимо в рівчаку глиняну стіну, а з другого боку викопаємо глибоку яму. Це дасть нам скільки завгодно матеріалу для греблі та ще й допоможе поглибити ставок.

І робота закипіла.

За тиждень ясла були вщерть заповнені густим глеєм та камінням. Настав вирішальний момент — треба було закрити шлюз у греблі. Це було нелегко зробити, бо напір води був надто сильним. Однак хлоп’ята працювали, мов бобри, і зрештою таки закрили їй вихід.

Тієї ж ночі пройшла велика злива. Наступного ранку, подавшись у ліс, друзі ще здалеку почули якийсь приглушений шум. Вони зупинились і здивовано прислухались. Раптом Ян радісно закричав:

— Гребля! Вода пішла через греблю!

Обидва заверещали й вихором зірвалися з місця. І от що вони скоро побачили: велике дзеркало стоячої води там, де було кам’янисте дно, і могутній потік, що проривався через відведене йому низьке місце посередині греблі.

Якою невимовною радістю сповнились хлопчачі серця!

— Мерщій до води! — скомандував Ян.

— Не забувай про моє хворе коліно! — простогнав Сем.

Підстрибуючи і жартуючи, хлоп’ята розляглися на ходу і разом шубовснули в став.

Глибина загати сягала в окремих місцях п’яти футів, а вся вона простягалась не менше, як на сотню ярдів. І все це зробили вони!

— Ну що, хіба не варто було за це братися? — запитав Ян, якому нелегко було зрівнятися з Семом у грі, що скидалася більше на справжню роботу.

— Як сюди потрапила ця штука? Здається ж, я залишав її в тіпі,— здивовано промовив Сем і показав рукою на колоду, що заміняла йому в палатці стілець, а тепер пливла за водою.

З Яна був непоганий плавець, і коли друзі хлюпались та борюкались, Сем раптом заявив:

— Тепер я знаю, хто ти. Більше від мене цього не приховаєш! Я здогадувався про дещо, коли ти тільки взявся за греблю. Ти — той червоношкірий, якого звуть Маленьким Бобром.

— А я лиш погляну на тебе, — відповів йому в тон товариш, — і мені здається, що передо мною мідночервоний нероба на ймення Юнак-що-боїться-лопати.

— Ні, де неправда, — заперечив Сем. — Хоч я також і не Безстрашний-Орел-що-звісив-з-бескида-свій-хвіст-у-прірву. Одне слово, ще рано гадати, хто я… А правда, приємно думати, що тепер є де напувати бідолашну худібку?

Сем явно намагався змінити тему розмови, але Ян уже затявся на своєму.

— Нещодавно я чув, як Сі назвав тебе Дятлом, — сказав він.

— Хе! То моє шкільне прізвисько. Коли я був малим, мама часто казала, що в мене чу-у-у-дове золоте волоссячко. Та коли я підріс і пішов до школи, я дізнався, що воно просто руде, і хлопці прозвали мене Червоноголовим Дятлом.