Маленькі дикуни - Сторінка 12

Кедрова тріска задиміла і раптом яскраво спалахнула. Дрова для багаття були заздалегідь назбирані, й за кілька хвилин посеред пової тіпі вже весело палахкотів огонь.

Всіх трьох охопила дитяча радість. Обличчя старого мисливця світилося щастям від здобутої перемоги. Коли б його спроба не вдалася, він, напевне, зненавидів би хлоп’ят. Але блискучий успіх наопашки розкрив його серце, і Калеб готовий був полюбити кожного, хто мав до цієї справи відношення, хоч хлоп’ята були тільки свідками його подвигу.

IX

ЛУКИ ТА СТРІЛИ

— Твоя зброя нікуди не годиться, — сказав Ян, коли вони одного разу стріляли в саду з лука, що його зробив Сем. — Вона схожа на мій перший лук, якого я змайстрував, коли був ще зовсім молодим.

— Агов, дідусю, а якого б ви змайстрували зараз?

— Та такого, що був би разів у п’ять тугішим.

— Але ж ви не розтягнете його!

— Звичайно, коли так тримати стрілу. Але взимку я брав з бібліотеки одну книжечку про стрільбу з лука й вичитав у ній чимало корисного. Бачиш, ти затискаєш стрілу і через те можеш розтягнути лук лише на якихось шість-вісім футів. Та коли продіти пальці під тятиву, — ось так, — його можна розтягнути в п’ять разів дужче. Оце і є правильна стрільба з лука.

— Не дуже вона зручна, — сказав Сем, пустивши стрілу новим способом.

— Звичайно, спочатку незручно. До того ж на кінці стріли повинна бути глибоченька зарубка. інакше в тебе нічого не вийде.

— Я гадаю, що в тебе також вийде не краще.

— Не вийшло б, коли б я про це не читав.

А тепер я зроблю першокласний лук і багато стріл, — з однією не дуже настріляєшся.

— Ну що ж, роби, коли вмієш. А яке дерево для цього потрібне? Як сказано в твоїй книзі?

— Найкраще дерево — іспанський тис.

— Такого не знаю.

— Потім орегонський тис.

— Теж диковинка.

— Можна взяти апельсинове дерево.

— Шукай іншого.

— Ну, а з дерев, що ростуть у нас— червоний кедр, яблуня, гікорі, в’яз.

— Червоного кедра не зустрічав, зате інших — скільки завгодно.

— Але дерево повинно бути зрубане взимку, добре висушене й без жодного сучка.

— Таке підійде? — спитав Сем, показуючи на цілу в’язку ліщинових палиць, що лежали на сволоках у дерев’яному будинку Рафтена. — їх зрубали кілька років тому.

Друзі вибрали хорошу довгу палицю, розкололи її вподовж та обтесали сокирою. Тепер вони мали дві добрі основи для луків по п’ять з половиною футів у довжину й по два дюйми завтовшки.

Ян керував усією роботою, пригадуючи по пам’яті вказівки з дорогоцінної книжки та форму довгих англійських луків, що він їх бачив колись у вітрині однієї з крамниць свого міста. Сем чудово управлявся з інструментами, і хлоп’ята скоро змайстрували два добрих п’ятифутових луки. Посередині кожен лук мав півтора дюйма в ширину і дюйм у товщину. Цей розмір було витримано на дев’ять дюймів у кожен бік, від чого утворився вісімнадцяти-дюймовий відрізок, що не згинався під час стрільби. Зате кінці були підтесані й обстругані уламками скла так, що згинались рівномірно й були під силу хлоп’ятам.

Чимало клопоту завдала їм тятива. Жодна мотузка, яку вони могли знайти вдома, не витримувала більше двох-трьох пострілів і лопалась. Помітивши їх труднощі, наймит Сі Лі послав друзів до шевця за мотком сурових ниток та шматочком воску. Намотавши нитки тугим джгутом, товщиною в добру мотузку, навколо двох кілків, убитих в землю на відстані семи футів один від одного, Сі Лі розрізав їх з одного кінця, розділив на три однакових пасма і, злегка навощивши, заплів нетугу косичку. На прохання Яна він зробив петлю на кінці, потім обкрутив тонкою провощеною дратвиною з’єднання петлі, а також місце в шість дюймів посередині тятиви, де мала накладатися стріла. Петля давала змогу легко знімати тятиву з лука, коли ним не користувались.

— Ну, цього ви вже не розірвете! — сказав Сі Лі.

На довершення всього друзі покрили свої луки тонким шаром лаку, знайденого в господарстві Рафтена.

— Який тепер жалюгідний мій старий лук! — признався Сем, тримаючи в руках нову чудову зброю, яку й порівнювати не можна було з тією, що він її колись зробив з поламаного обруча, та ще й пишався нею. — А що вам відомо про стріли, містер Ян? — додав він, приміряючи стару стрілу до нового лука.

— Напевне відомо, що ця нікуди не годиться, — відповів Ян. — І ще тобі скажу, що стрілу набагато важче зробити, ніж лук, розуміється, хорошу стрілу.

— Дуже втішно, особливо, коли зважити на мороку, що її завдав уже лук.

— Нічого, все одно нам треба мати хоч по дюжині стріл.

— А як їх роблять індійці?

— В більшості вони користуються гордовиною. Та тут її не знайдеш. До того ж вона не дуже пряма. А стріли повинні бути прямими, інакше вони метлятимуться в повітрі. Недарма ж кажуть: прямий, мов стріла. Ми можемо зробити кращі стріли, ніж індійські, бо в нас кращі інструменти. Ми можемо наколоти їх з найтвердішого дерева.

— Якого саме? Невідомої породи, якої біла людина ніколи не бачила і про яку навіть не чула?

— Ні, друже мій! Для стрільби по мішені найкращі стріли з білої сосни, а мисливські — з ясена або горіха. Які ми зробимо?

— Я мисливець! Мені до зарізу потрібні мисливські стріли. Що для них треба?

— Як можна більше двадцятип’ятидюймових паличок в три восьмих дюйма завтовшки, наколених з добре витриманого ясеня, потім гарячого клею та індичих пер.

— Я роздобуду пера, а все інше покладаю на тебе, — сказав Сем, витягаючи в’язку індичих крил, якими господині підмітають у печах. Ллє він тут же порушив свою заяву, поставивши сторч оцупок ясеня й заходившись його розколювати кожного разу пополам, аж поки в нього не набралося дві дюжини прямих скалок завтовшки приблизно в три чверті дюйма кожна.

Ян взяв одну з них і почав стругати скла-даним ножем, щоб надати їй потрібної форми та розміру.

— Це можна зробити краще, — зауважив Сем і переніс усі палички на верстат, де взявся обробляти їх рубанком.

Яну це не сподобалось, і він заявив:

— Індійці не знали рубанків!

— Так само, як і складаних ножів, — огризнувся Сем.

Це була правда. Адже ідеалом для Яна були ті первобутні індійці, які жили тут ще до відкриття Америки Колумбом, і які, звичайно, ніколи не користувалися знаряддям білої людини. Саме їх він і хотів наслідувати.

— Мені здається, що більш по-індійському буде робити все з допомогою того, що можна знайти у лісі. Індійці не мали складаних ножів, проте колись вони користувалися гострими уламками кременю.

— Ну що ж, друже Ян, стружи гострою каменюкою. Цього добра ти знайдеш скільки завгодно на дорозі, якщо знімеш свої черевички та прогуляєшся босоніж. Ще й яких гострих! А я обійдуся рубанком. Побачимо, чиє буде зверху.

Яна це не втішило, але він замовк, давши в думці обіцянку зробити якось на дозвіллі кілька справжніх індійських стріл з гордовини. Поки що ж він вирішив достругати хоч одну своїм складаним ножем. Він все ще вовтузився з нею, коли Сем вистругав рубанком аж шість штук і набагато кращих.

— З чого будуть наконечники? — запитав Сем.

— Над цим я зараз думаю, — відповів Ян. — Колись індійці робили кремінні наконечники і прив’язували їх сухожиллями, але в нас немає підходящого матеріалу. Кращими вважаються покупні залізні наконечники з обідком, щоб насаджувати на стрілу, але їх нам теж не дістати. Доведеться зупинитись на костяних та рогових. Я вже випилював наконечники з кістки, та вони швидко ламались. Брав я також великі цвяхи без головок і прикручував їх тонким дротом, щоб дерево не розщеплювалось. Існують ще індійські стріли без наконечників; для міцності їх тільки обпалюють, а потім загострюють.

— Ну, ці неважко зробити, — зауважив Сем. — Давай змайструємо й таких по кілька штук.

І стріли були зроблені: по шість па кожного з відточеними цвяхами, прикрученими тонким дротом, — ці стріли називались "бойовими", — й по шість "мисливських", без наконечників, з обпаленими на вогні для гарту кінцями.

— Тепер давай пера!

Ян показав Сему, як треба розчеплювати стрижень та відділяти борідку індичого пера.

— Стривай, тобі треба двічі по двадцять чотири, тобто сорок вісім пер?

— Ні,— відповів Ян, — по дві смужки на стрілу замало. Треба щонайменше по три. Отже, сімдесят дві смужки. Та не забудь: для кожної стріли беруться пера з одного крила.

— Знаю. З різних крил не можна, бо стріли кидатимуться в різні боки.

В цей час до них завітав Сі Лі.

— Ну, що тут у вас із луками?

— Готуємо стріли.

— А як прикріплюєте пера?

— Білочолі приклеюють їх, а індійці прив’язують, — відповів Ян, цитуючи по пам’яті з "тієї книги".

— А як краще?

— Приклеєні краще летять, прив’язані краще переносять негоду.

— То робіть такі й такі.

— Немає сухожиль.

— Давайте, я покажу вам одну штуку. Де у вас клей та дратва?

Коли це було принесено, Сі Лі додав:

— Тільки, здається мені, що пера ставляться під кінець. Краще спочатку поробити виїмки.

— Вірно! Л ми трохи не забули…

— Це ти трохи не забув, а на мене нічого валити! — вигукнув Сем з почуттям власної гідності.

І справді, в кожній стрілі він уже встиг пропиляти, розширити й зачистити складаним ножем по маленькій виїмці в чверть дюйма завглибшки. За кілька секунд такі самі надрізи було пороблено в решті стріл, після чого Сі Лі заходився одразу клеїти й прив’язувати пір’їни, щоправда, користуючись при цьому не сухожиллями, а провощеною дратвою.

Ян позначив місце для кожного пера так, щоб жодне з них під час пуску стріли не чіплялось об лук. Він спершу приклеював їх, потім обмотував кінці стрижня, що виступали на півдюйма спереду, а ззаду доводив нитку аж до самої виїмки, щоб запобігти розщепленню дерева. Коли він акуратно підрізав кінчики ниток і прокачав на верстаті плоскою паличкою обмотані місця, окремі нитки ніби зникли і, узлившись докупи, утворили чорне гладеньке кільце.

Таким чином, стріли були готові. Їх порозкладали, щоб добре висох клей.

Наступного дня Ян пофарбував стріли Сема в червоне з синіми смужками, а свої — в червоне з білими смужками, щоб розрізняти їх і щоб вони не боялись вологи. Тепер залишалось поробити для стріл сагайдаки.

— А хіба в індійців бувають сагайдаки? — запитав Сем, який завжди пускався наводити точні довідки, коли сподівався ухилитись від обтяжливої роботи.

— От тобі й раз! Аякже?

— Ну, гаразд. Не тягни. У мене зривається полювання. З чого вони робляться?

— А з чого доведеться.

— Ясніше!

— Який ти швидкий! Одні роблять сагайдаки з березової кори, інші — з шкури якого-небудь звіра, а в кого немає іншого матеріалу — обходяться брезентом.

— Саме для пас! Ти натякаєш на обрізки, що залишилися від тіпі?

— Атож… поки знайдемо щось краще.

Кожен з юних друзів пошив собі брезентову торбинку, трохи коротшу за стріли, а Ян розмалював обидві торбинки справді індійським орнаментом.

— Тягни сюди зброю, — сказав Сем, і з почуттям всебічного задоволення хлоп’ята вискочили надвір.

— Подивимось, хто влучить в оте дерево.

Обидва вистрілили разом і… схибили.