Маленькі дикуни - Сторінка 18

Проте Гілка ні з ким не ділився своїм горем, бо знав, що коли інші хоч запідозрять про це його почуття, то одразу ж назвуть його "Лялькою" або "Пташкою", або дадуть якесь інше, ще ганебніше і зовсім неіндійське ім’я.

XIV

СВАРКА

— Чyєш, Ян, сьогодні вранці я бачив тут вільшанку.

— Це щось нове, — недовірливо промовив Ян.

— Чому ж? Найкрасивіша пташка в наших краях!

— Справді? А колібрі?

— Ні-і-і! Колібрі зовсім не красиві, тільки маленькі.

— Тепер бачу, який ти знавець, — сказав Ян, — бо ці крилаті перлини є одночасно найменшими і найбагатше забарвленими представниками серед усіх пернатих.

Цю фразу Ян десь вичитав і дослівно зберіг у пам’яті.

— Тю! — вигукнув Сем. — Говорить, як з книжки. А я бачив сотні колібрі в нашому саду й кажу тобі, що вони в мільйон разів гірші за ту пташку. Вона червона, мов кров, сяє, неначе вогонь, а крильця у неї чорні. Стара знахарка розповідала, що індійці називають її "птахом війни", і якщо вона перетне їм шлях, то напевне буде війна. А втім, це не дивно, бо вони завжди воюють…

— Ага, тепер знаю! — перебив Я". — Це кардинал. Де ти його бачив?

— Він вилетів з дерев і сів на найвищу жердину нашої тіпі.

— Будемо, Сем, сподіватись, що тут війна не вибухне. А кардинала не завадило б уполювати на чучело.

— Та я хотів потішити тебе, сипку, хоч мені це й заборонено. З рушниці його можна було б дістати, а стрілою я тільки зігнав його з місця… І птаха немає, і стріла пропала… А то ж була моя краща стріла — знаєш, "вірна смерть".

— Віддаси мені стрілу, якщо я знайду її? — поцікавився раптом Гай.

— З якої це речі! І що мені буде з того за користь?

— А подаруєш смолу для жування?

— Ні.

— То хоч позичиш?

— Гаразд.

— Ось твоя стріла, — сказав Гай, витягаючи її з-за колод, між якими вона застряла. — Я бачив, як вона туди впала, але вирішив "принишкнути й чекати розвитку подій", як говорить Ян, — і Гай хихикнув.

На світанку індійці в бойовій татуїровці вирушили на розвідку. Як і годиться, вони прихопили з собою луки та стріли і просувалися вперед насторожено, уважно вивчаючи на землі кожен слід та прислухаючись, чи не притаївся десь поблизу ворог.

Ноги в мокасинах підминали траву без найменшого шуму, гострі погляди впивалися в кожний листочок, який дрібно тремтів, коли мускулясті тіла линули поміж велетенських стовбурів первобутного лісу, — принаймні так було записано в книжечці Яна. І хоч воїни ступали майже нечутно, проте все ж таки сполохали молодого яструба, що спурхнув з верхівки смереки, або "вогняного дерева". Так друзі називали цю рослину, відколи дізнались про її чудові властивості.

Три стріли негайно полетіли в птаха, не завдавши йому ніякої шкоди.

Ян кинув погляд на дерево і скрикнув:

— Гніздо!

— А я гадаю, то просто відьмина мітла, — сказав Гай.

— Що ти! — заперечив Ян. — Хіба не звідти вилетів яструб?

Ян добре лазив по деревах, найкраще серед усіх трьох. Він скинув головний убір, куртку та штани, поклав на землю зброю і подерся на смереку, не звертаючи уваги на живицю, що пузирилась і виступала прозорими краплями з щілин кори.

Не встиг Ян зникнути серед нижніх гілок, як у Гая визрів підступний задум.

— Давай підстроїмо йому штуку, а самі втечемо.

Почуття міри зрадило Сема, і він погодився. Змовники напхали куртку й штани Яна листям та хмизом, настромили на палицю головний убір, прохромили груди опудала однією із Я нових стріл, поклали його па землю, а самі чкурнули в кущі.

Тим часом Ян досяг верхівки дерева й переконався, що "гніздо" було не гніздом, а звичайнісіньким наростом, які так часто зустрічаються на смереках і відомі під назвою "відьминої мітли". Він почав гукати своїх товаришів, але не діждався відповіді і спустився вниз. У першу хвилину незграбне опудало навіть потішило Яна, та раптом він побачив, що куртка його порвана, а стріла поламана. Він знов і знов кликав хлопців, та все було дарма: ті як у воду впали. Ян пішов туди, де вони всі мали намір зібратись, але якщо Сем з Гаєм і були там, то, певне, заховалися. Зрозумівши, що друзі ганебно його покинули, Ян повернувся на бівуак в дуже поганому настрої. Хлопців не було і тут. Ян посидів трохи біля вогню, потім, щоб не гаяти марно часу, скинув куртку й пішов працювати на греблю.

Ян так захопився роботою, що не помітив повернення втікачів, поки не почув за спиною голос:

— А це що таке?

Ян оглянувся и побачив, як Сем перегортав його записну книжечку, а потім почав голосно читати:

— Боривітер чубатий — безстрашний вояк

— Ти…

Ян підскочив і вихопив у нього книжечку З рук.

— Клянусь, що там рима: вояк — співак, — сказав Сем.

Обличчя Яна спалахнуло від гніву та сорому. В нього була поетична струнка, але він з хворобливим самолюбством ховав від стороннього ока свої творіння. Бій боривітра з яструбом під час їхньої довгої вечірньої прогулянки справив на Яна глибоке враження. Не вперше хлопчик захоплювався наскоками цієї безстрашної маленької пташки на яструбів та круків і цього разу вирішив оспівати її героїзм у віршах. Тим більше він не міг допустити, щоб хтось так грубо насміхався з ного найпотаємнішнх і щирих почуттів. Гай підспівував Сему. Він хихикнув кілька разів, а потім промовив байдужим голосом, неначе повідомляв зовсім дріб’язкову новину:

— Кажуть, сьогодні в лісі убили безстрашного чубатого індійця.

Після того, що сталося вранці, Яну було не до жартів. Він не безпідставно приписував усю затію Гаю і тепер, обернувшись до нього, сердито сказав:

— Замовчи, гаденя!

— Яз тобою не розмовляю.

Гай хихикнув ще раз і пішов за Семом у тілі. Звідти долинали їх притишені голоси. Ян повернувся на греблю і почав замащувати глеєм тріщини та дірочки. В тіпі голосно зареготали. Незабаром звідти вийшов Гай, став у театральну позу й почав декламувати, звертаючись до дерева над головою Яна:

Боривітер чубатий — безстрашний вояк

Ти до того у нас — знаменитий співак.

Ян набрав повну пригорщу рідкої грязюки і жбурнув у Гая, забризкавши хлопця з голови до ніг. Гай з реготом сховався у тігіі.

— Тобі аплодують! — почувся голос Сема. — Вийди з укліном на оплески. Ти їх чесно заслужив. Коли викликатимуть автора, дай знати мені.

І вони зареготали ще голосніше.

Ян втратив над собою всякий контроль. Він схопив дрючок і кинувся в тіпі, але Сем підняв покриття з протилежного боку і вислизнув надвір. Гай спробував зробити те ж саме, проте Яну вдалося схопити його.

— Я ж нічого не зробив! — пручаючись, запищав Гай.

У відповідь посипались гучні удари палицею.

— Пусти мене, дурило! Що я тобі зробив? Відпусти мене! Сем! Се-е-м! Се-е-е-ем!

Але палиця усе ходила по його спині.

— Fie заважай мені! — відповів Сем знадвору. — Я пишу вірші. Це дуже серйозна робота. А м’якосердий Ян тільки трохи провчить тебе.

Гай верещав, обливаючись сльозами.

— Матимеш більше, якщо не перестанеш голосити, — сказав Ян і вискочив до Сема, який знову заволодів його записною книжкою і тепер щось дряпав у ній.

Побачивши Яна, Сем звівся на ноги, відкашлявся й почав:

Боривітер чубатий…

Але він не закінчив. Ян з розмаху вдарив його в зуби. Сем відлетів на кілька кроків. Ян схопив велику каменюку.

— Не кидай! — серйозно попередив Сем.

Ян у нестямі пожбурив каменюку в Сема. Той ухилився, але потім, у пориві самозахисту, кинувся на Яна. Вони зчепились врукопашну. Гай, щоб помститися Яну, підскочив на допомогу Сему і заробив ще кілька незначних ударів.

Сем був огряднішим і сильнішим за свого супротивника, проте Ян також добре зміцнів за час перебування в Сенгері. Худий, але жилавий, він ще в школі навчився кільком найпростішим прийомам боротьби. І хоч його знання в цій галузі були замалими, однак вони йому дуже допомогли. До того ж сили Яна подвоїла злість, — і ледве він зчепився із кривдником, як одразу почав його перемагати. Сем тільки блиснув п’ятами в повітрі й бухнув головою в пилюку. Один націлений удар в ніс— і Гай з ревом утік з поля бою. Побачивши, що Сем підвівся, Ян знову стрибнув на нього, мов дикий звір. Кілька секунд — і рослий хлопчик сторчма полетів з берега в став.

— Дивись, як би тебе не потурили звідси! — відпльовуючись, закричав розлютованим Сем. — Я скажу татові, що ти заважаєш мені працювати!

Очі в нього були повні води, а в Гая повні сліз. Обидва вони не звернули уваги ще на одного свідка цієї сцени, але Ян його бачив: не більше як кроків за двадцять від хлоп’ят стояв Вільям Рафтен і мовчки дивився на них. Обличчя фермера відбивало не гнів, а глибокий сум та розчарування. І не тому, що діти побилися, ні! Він добре знав хлопчачі характери і не надавав сварці ніякого значення. Але син, ного син, старший і сильніший за своїх товаришів, був переможений у відкритій боротьбі худеньким і майже хворим суперником!

Гіркішої пілюлі Рафтену ще не доводилось ковтати. Він мовчки повернувся і пішов геть, а про те, що бачив, не згадував ніколи.

XV

МІННІ ВСТАНОВЛЮЄ МИР

Весь вечір хлоп’ята уникали один одного. Ян майже нічого не їв і на розпитування по-материнському стурбованої місіс Рафтен відповідав, що трохи нездужає. Після вечері всі ще сиділи за столом. Наймичи мовчали, їх хилило на сой. Ян і Сем надулись, мов сичі. Ян переживав ранкові події і був певен, що Сем дасть явно упереджене пояснення, а Гай потвердить його слова. До того ж Рафтен і сам був свідком його рукоприкладства.

Кінець веселим дням у Сенгсрі! Ян почував себе злочинцем, якого вже давно засуджено, і тепер справа лиш за виконанням вироку.

З усіх присутніх у хаті пожвавленою була тільки Мінні. Хоч дівчинці недавно сповнилось усього три роки, вона була великою цокотухою. Як і всі діти, Мінні дуже полюбляла секрети. Кивнувши кому-небудь голівкою, вона прикладала рожевий пальчик до яскраворожевого ротика і, коли до неї нахилялись, шепотіла на вухо:

— Не говори нікому!

В цьому й полягали всі її "секлєти".

Мінні гралась на колінах у братіка. Сем пригорнув маленьку до щоки, і вони почали про щось перешіптуватись. Потім Мінні сповзла додолу й потупцяла до Яна. Ян поцілував її з особливою ніжністю, бо йому здавалося, що тепер тільки вона його любить. Мінні нагнула Янову голову, обняла рученятами за шию і прошепотіла:

— Не говори нікому!

Після цього вона пошкандибала від нього, таємниче тримаючи пальчик біля рота.

Що це значило? Послав її Сем до нього чи вона просто гралась, як завжди? Та як би там не було, але Ян відчував, що Мінні внесла струмінь теплого почуття в його ображене серце.