Маленькі дикуни - Сторінка 16

Раз на рік він сюди заглядає. Але чекати ще довго, і хто його знає, що до того часу буде з нами. Ось, пий на здоров’ячко! — і вона кинула три грудочки Яну в чай. — Решту залишимо на другу кружку. Хочеш вершків?

Вона присунула до Яна липку брудну чашку для гоління, наповнену чудовими вершками.

— Бідді, дай Яну хліба!

Бідді розрізала буханець, очевидно, єдиний у цьому домі, й поклала кілька скибочок на тарілку Яна.

— Боюсь, що масло трошечки згіркло, — заявила господиня, помітивши, що Ян його не бере. — Почекай!

Вона знову потупцяла до полиці в кутку і зняла скляну банку з пощербленими краями та погнутою бляшаною покришкою. В банці, очевидно, було варення. Стара підняла покришку й вигукнула:

— Ой, лишенько!

Потім вона виловила пальцями дохлу мишу й викинула її за двері, спокійнісінько додавши:

— А я ламала голову: де це поділася клята миша? Вже тижнів зо два її не бачила, і вирішила, що її з’їв Том. Нагрішила на бідну тварину. І мухи ще! Мабуть, ця покришка нещільно пристає.

І стара знову засунула пальці в банку, щоб витягти звідти цілий разочок мух, які закінчили своє тлінне життя в улюблених ласощах.

— Тепер їж. Янику, доїдай його все на здоров’ячко. У мене ще є багато варення, — сказала бабуся, хоч цілком ясно було, що вона поставила на стіл усі свої припаси.

Сердега Ян розгубився. Свідомість підказувала йому, що добра стареча душа в пориві гостинності віддавала йому своє тижнево прохарчування, але він також відчував, що бабуся глибоко образиться, коли він знехтує її частуванням.

З усього, що було подано на стіл, більш-менш чистим виглядав тільки хліб, і Ян наліг на нього. Хліб виявився досить поганеньким. Ян здригався, коли між зубами в нього застрягали якісь волосини, але раптом він прикусив клаптик матерії з пришитим до неї гудзиком, і мало не остовпів. Хлопчик непомітно викинув ганчірку, однак уже не міг приховати раптової втрати апетиту.

— З’їж отого, з’їж оцього, — пригощала його бабуся.

Незважаючи на відмови Яна, вона наповнила його тарілку всякою всячиною і, між іншим, наклала чудової вареної картоплі. Та, на превеликий жаль, господиня висипала цю картоплю з горщика, що стояв на плиті, спершу в ріжок свого брудного, засмальцьованого фартуха, а потім уже виклала на стіл своєю кістлявою пазурастою рукою.

Ян нічого не їв, і це дуже засмучувало гостинну хазяйку.

— Треба ж йому чимось підкріпитися, — клопоталась бабуся, а Ян не знав, як йому далі відмагатись.

— Може, з’їсте яєчко? — наважилась запропонувати Бідді.

— О, з великим задоволенням! — вигукнув Ян, щиро зрадівши. "Курка — охайне створіння, — міркував він. — Принаймні, хоч яйця можна буде їсти".

Бідді качиною ходою пішла в "амбар" і повернулася з трьома яйцями.

— Зварити чи яєшню?

— Зваріть, — сказав Ян, розсудивши, що так буде краще.

Бідді очима пошукала якоїсь посудини.

— А ось кипить, — показала бабуся на величезний казан, у якому виварювалась купа брудної білизни. Бідді опустила туди яйця.

Ян тремтів у душі, щоб вони не полущились. Два яйця дали тріщини й вилились, але він взяв собі третє. До цього, власне, й звівся весь його обід.

В цей час прилетів чорний дрізд і почав скакати біля порога.

— Ах, це ти, Джек! — вигукнула бабуся. — Де ти був? Я думала, ти вже зовсім пропав.

Знаєш, Янеку, — пояснила вона, — я врятувала його від мисливця — хай йому всячина! Певно, то був "оранжмен". Тепер мій Джек виходився і прилітає сюди, як додому. Джек, не чіпай води! Забирайся звідти!

Гарненька пташка вскочила у відро з чистою водою для пиття і почала в ньому купатись.

— Ні, ви тільки погляньте на цього малого розбишаку! — кричала бабуся. — Негайно вилітай звідти!

Чорний дрізд уже встиг залізти через відхилену заслінку в погаслу, але ще теплу грубку.

— Він гріє ніжки! Ач, який рідовий! Колись отак не помічу тебе, затоплю чи й засмажився живцем. Їй-право, мені хочеться іноді скрутити тобі немічні в’язи, щоб врятувати твоє життя.

З цими словами бабуся витягла пташку з грубки.

Ян зібрав свої рослини з ярликами і, попрощавшись, пішов додому.

— До побачення, любий! Приходь іще, та не дуже барися, — сказала бабуся. — Принось інших трав. Ну, бувай здоровий! Я гадаю, що це не гріх сказати, хоч знаю, що ти пратисон, а вони всі підуть у пекло. Ти гарний хлопчина, і я страшенно шкодую, що ти пратисон.

Повернувшись до Рафтенів, Ян побачив, що на столі для нього стоїть обід, хоч була вже третя година.

— Сідай поїж, — сказала місіс Рафтен з материнською турботою. — Я підсмажу тобі м’яса. За п’ять хвилин буде готове.

— Та я вже обідав з бабусею Невіль.

— Знаю, знаю.

— Мабуть, вона однією лапою колотила тобі чай, а другою намазувала варення на хліб? — досить грубо запитав Рафтен.

— Часом не зварила вона для тебе суп з свого улюбленого дрозда? — докинув Сем.

Ян почервонів. Очевидно, всі мали уяву про гостинність старої знахарки. Але хлопцев неприємно було слухати ці збиткування з доброї бабусі. Він палко заперечив:

— Вона була до мене дуже щедрою.

— А все ж таки з’їв би ти краще м’яса, — сказала місіс Рафтен, з сумнівом сприйнявши Янові слова.

Якою спокусливою була думка про кусень підсмаженого соковитого м’яса! Яким бажаним було воно для порожнього шлунка! Але насмішки збунтували Яна. Йому хотілось захистити щиросерду стару жінку, яка віддавала все до останньої крихти, щоб тільки добре почастувати гостя. Хай же Рафтени ніколи не дізнаються, з якою насолодою він попоїв би зараз! З поваги до старої бабусі

Ян вперше в своєму житті сказав неправду:

— Ні, дякую вам, але я зовсім не голодний. Бабуся Невіль чудово мене нагодувала.

І, долаючи муки голоду, він взявся за вечірню роботу.

XIII

ШПИГУН

— Цікаво, де Калеб знайшов березову кору? — сказав Ян. — Нам не завадило б зробити з неї посуд.

— Я догадуюсь де. Він, мабуть, ішов через ліс Бєрнса. В нашому лісі берези немає. Ми теж там візьмемо.

— Ти попросиш у Бернса?

— Ні. Кому потрібна стара береза? Підемо й надерем, коли його не буде поблизу.

Ян вагався.

Сем взявся за сокиру.

— Це буде воєнним наскок на ворога. Зараз усі племена воюють. А він один з тато них "друзів".

Ян погодився, хоч у душі він все ще сумнівався щодо чесності такого вчинку.

Одразу за межею друзі натрапили на товсту березу й заходилися знімати з неї довгий сувій кори. Раптом на деякій відстані від них з'явився високий чоловік, поруч якого підтюпцем біг маленький хлопчина. Очевидно, вони почули стукіт сокири, й тепер ішли просто на злодіїв.

Сем ледве чутно прошепотів:

— Це старий Берне. Треба ушиватись.

Тут було вже не до кори, аби тільки врятувати сокиру та самих себе. Друзям пощастило

перескочити через огорожу, а Берне обмежився тим, що посилав навздогін лайки та погрози. Йому не жалко було якоїсь деревиняки, бо ліс у цьому краї вважався за ніщо. Але Рафтен, на превеликий жаль, зумів пересваритися з усіма своїми сусідами, і тому Берне радий був роздути з мухи слона.

— Його хоробрий синок, з виду трохи менший за Яна та Сема, підскочив до межі й почав образливо вигукувати:

— Рудий, рудий! Ах ти, рудий злодюго! Почекай, тато тебе спіймає, він тобі дасть! Безсовісний Рафтен, Бафтен, Страфтен!..

Він підшукував найобразливіші прізвиська та слова.

— Воїни відступили і зберегли свої скальпи, — підсумував Сем результати походу і спокійнісінько поклав сокиру на місце.

— Вречено все, крім честі,— додав Ян. — А хто цей пацан?

— Гай Берне. Я його знаю. Малий-малий, а підлий до краю. І брехунець страшенний. Він одержав приз — величезну щітку — за те, що був найнеохайнішим учнем у школі. Ми всі голосували за, і вчитель дав йому щітку,

Наступного дня друзі вчинили новий наскок на березову кору. Та не встигли вони розпочати свою спустошувальну справу, як раптом почули десь поблизу голос, очевидно, дитячий, але який намагався бути схожим на чоловічий і лаявся останніми словами:

— Гей ви… такі-сякі!… забирайтеся мерщій… з моєї землі!..

— Ян, давай візьмемо в полон малого поганця?

— І спалимо на повільному огні після страшних тортур, — відповів той.

Вони пішли на голос, але поява Бернса і цього разу перетворила їхню воєнну атаку на поспішний відступ.

Знову позорище!

В усі подальші дні хлопчики часто підкрадались до межі, але завжди траплялося так, що Берне працював поблизу, а Гай ніби весь час перебував на чатах. Він намагався триматись на відстані, але скоро дав зрозуміти своїми вигуками, що знає всі задуми друзів: безперечно, він уже нишпорив на бівуаку в час їхньої відсутності. Кілька разів хлоп’ята помічали, як Гай з напруженою цікавістю стежив нишком за їхніми вправами по стрільбі з лука. Та як тільки його викривали, він одразу тікав на безпечну відстань і звідти засипав їх образливою лайкою та різними: погрозами.

Якось друзі прийшли на бівуак не в звичайну годину. Продираючись крізь густий, чагарник, Ян раптом помітив під листям голу п’яту.

— Гей, хто там?

Він нагнувся й намацав ногу, власником якої виявився Гай Берне.

Гай підскочив і заверещав:

— Тату, тату, татуню-ю-ю!

І чкурнув щодуху, рятуючи життя, бо індійці гналися за ним, погрожуючи кривавою розплатою: Ян був чудовим бігуном, і купецькі ніжки Гая, навіть окрилені страхом, не змогли його врятувати. Гая зловили і потягли назад на бівуак, а він пручався і верещав, мов різаний:

— Пусти мене, Сем Рафтен, пусти!

Але тепер в його топі не було ні сміливості, ані зухвальства, чого не могли не відзначити індійські воїни.

— Ян, перш за все треба зв'язати полоненого.

Сем витяг мотузку.

— Пхе! — сказав Ян. — Нікуди не годиться! Принеси шкіряного дерева.

Смужки міцної кори виявилися під руками. Незважаючи на рев та одчайдушний опір, Гая було урочисто прив’язано до дерева, — до зеленого дерева, як підкреслив Ян, бо воно краще могло протистояти вогню.

Після цього воїни посідали перед вогнищем, підібгавши по-індійському ноги. Старший запалив люльку миру, й обидва почали вирішувати долю нещасного полоненого.

— Брате! — сказав Ян, зробивши рукою величний жест. — Як приємно чути скиглення цього жалюгідного блідолицього!

А скиглення робилося вже справді нестерпним.

— Ух, як добре! — відповів Дятел.

— Відпустіть мене! Ось мій тато всипле вам, підлі ви боягузи! — верещав полонений, знову розпускаючи язик.

— Ух! Ми його скальпуємо, а потім можна буде й спалити! — заявив Маленький Бобер і страхітливо поворухнув усім тілом.

— Вах!..