Маленькі дикуни - Сторінка 7

- Ернест Сетон-Томпсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тому Рафтен лиш запитливо подивився на них і спроквола кинув:

— Гей, ви, хлоп’ята!

У Сема відлягло від серця: батько сказав би "шибеники", якби він сердився.

— Навіщо ви марнуєте час? (У Яна похололо в грудях). Для чого робите дурну роботу, зв’язуючи лозою оцю штуковину? Все одно лоза не триматиме. Краще наробіть перевесел або взяли б уже мотузку в сараї.

Хлопчики з полегкістю зітхнули, хоч усе ще побоювались, що за цим привітним вступом посипляться громи. Сем мовчав. Відповідати почав Ян.

— Нам заборонено користуватися тим, чого не мають індійці або чого не можна знайти в лісі.

— А хто ж вам заборонив?

— Правила.

— Он що! — сказав Вільям, ніби це його дуже здивувало. — Розумію! Ходімте зі мною!

Він заглибився в ліс, щось розшукуючи, і, нарешті, зупинився перед якимсь низькорослим чагарником.

— Ян, ти знаєш, що це?

— Ні, сер.

— Ну, то подивимось, який з тебе силач! Зламай гілочку.

Ян спробував. Серцевина була досить ламкою, зате кора, — тонка, гладенька й м'яка, — здавалась міцнішою за шкіру, і в хлопця невистачало сили, щоб відірвати навіть вузеньку смужку.

— Це шкіряне дерево, — сказав Рафтен.—

Індійці завжди ним користуються, і ми теж користувались, як оселилися тут.

Хлоп’ята чекали доброго прочухана і раптом дістали таку допомогу! Все пояснювалось тим що це був "час для забав". Рафтен пішов, але на прощання нагадав:

— Через півтори години треба годувати свиней.

— Бачиш, тато добрии, коли не забувають про роботу, — з гордістю сказав Сем. — І як це я забув про шкіряне дерево? Я часто чув, що за старих часів, коли невистачало мотузок, ним користувались, щоб зав’язувати мішки, а індійці ще зв’язували ним полонених. Це справді те, що нам треба!

Хлоп’ята зідрали кілька смужок лика з шкіряного дерева й добре зв’язали вгорі свої чотири жердини. Потім поставили їх вертикально і розсунули внизу так, що вийшов кістяк тіпі або, вірніше, вігвама, бо житло планувалося покрити корою.

Порадившись між собою, вони вирізали з верби довгу, гнучку лозину завтовшки в дюйм і, зігнувши її в обруч, прив’язали шкіряним деревом до кожної жердини на висоті чотирьох футів од землі. Потім вирубали ще чотири коротших жердини, вбили їх в землю, а верхні кінці прикріпили до вербового обруча. Кістяк був готовий, і залишалось тільки обкласти його шматками кори.

Хлопчики пішли туди, де лежали зрубані в'язи, і тут знов знадобилося вміння Сема володіти сокирою. Він спритно прорубав кору на всю довжину одного із стовбурів. Після цього, за допомогою кількох дерев’яних клинів, хлоп’ята краєчком сокири відділили всю кору, — великий сувій у вісім футів завдовжки й футів чотири впоперек. Будівники були в захопленні, що так багато кори подарував їм один невеликий стовбур.

3 трьох стовбурів вони зідрали три чудових сувої кори, а з інших — по кілька шматків різного розміру. Великими смугами хлопчики покрили кістяк вігвама. Щоправда, ці смуги були надто широкими для верхівки і в той же час не сходилися внизу. Дірки можна було б залатати меншими шматками, аби вдалося їх якось пришити.

Сем запропонував просто прибити їх до жердин, але вже сама думка про цвяхи викликала в Яна жах.

— В індійців не буває цвяхів!

— Ну, а чим же вони їх заміняють? — запитав Сем.

— Ремінням і… і, можливо, дерев’яними кілочками. Не знаю, але мені здається, що й ми можемо обійтися кілочками.

— У нас жердини з твердого дерева, — заперечив практичний Сем. — Можна забити дубові кілочки в сосну, але в твердому дереві спочатку треба просвердлити дірочки. Принести буравчик?

— Ні, Сем, ти б ще захотів привести майстра! Це буде зовсім не по-індійському. Давай гратися як слід. Ми щось придумаємо. Чом би, наприклад, не прив’язати кору шкіряним деревом?

Сем витесав своєю сокирою гострий дубовий кілочок, а Ян поробив ним дірочки в кожному окремому шматку кори; після цього він сяк-так позшивав усі шматки докупи, і вігвам, за їх висновком, був чудово накритий. Та, ввійшовши всередину, хлоп’ята з сумом побачили, що кора в багатьох місцях розчепилася, утворивши безліч наскрізних щілин. Не було ніякої можливості позакривати всі ці дірки, і тому, законопативши тільки найбільші з них, юні "індійці" почали готуватись до свяшенноі церемонії: розпалення вогню у новому житлі.

Вони назбирали цілу купу сушняку. Ян приготував сірники.

— Здається, це не дуже по-індійському, — критично зауважив Сем, за звичкою розтягуючи кожне слово. — Не думаю, що в індійців є сірники.

— Це правда, сірників у них не буває,— покірливо пробурмотів Ян. — Але в мене немає ні кременю, ні кресала, і я не знаю, як робляться палочки для тертя. Отже, ми змушені запалити сірник, якщо справді хочемо мати вогонь.

— Аякже, звісно, хочемо! — сказав Сем. — Та мені, власне, байдуже. Запалюй свого сірника. Бівуак без вогню — все одно, що перекинуте торішнє гніздо чи хата без даху.

Ян чиркнув сірником і кинув його на хмиз. Сірник погас. Він запалив другий, третій, але теж безуспішно.

Сем зауважив:

— Бачу, ти зовсім не вмієш розпалювати багаття. Давай покажу. Нехай індієць навчиться хоч дечому в білого мисливця, — додав він з уїдливим сміхом.

Сем узяв сокиру й вирубав кілька паличок із сухого соснового коріння. Потім ножем нарізав на них аж до самих кінців кучеряві стружки.

— О, я бачив на картинці, як індієць робить такі палички. Їх називають "молитовними", — сказав Ян.

— Ага, ці молитовні палички добре спалахують, — відповів Сем.

Він запалив сірника, й за мить посеред вігвама вже палахкотів яскравий вогонь.

— Стара бабуся Невіль все знає про ліс, вона знахарка. А клишоногий Джіммі перекладає на вірші все, що вона скаже. Коли треба розпалити багаття у лісі, вона каже:

Кори із берези надери тонкої,

З дерев гілок зів’ялих наламай,

Щоб закипів казан, підкинь сосни липкої,

І, як до печі, до вогню тоді сідай.

— А хто ця бабуся Невіль?

— Та кажу ж, стара знахарка. Вона живе за поворотом ріки.

— Послухай, а в неї є онука Бідді? — запитав Ян, раптом пригадавши, що в них у домі була служниця родом із Сенгера.

— Та як же! Звісно, є! Бідді п’є, мов риба, і тріщить, мов сорока, про ті часи, коли вона жила в Боннертоні. З кожною поштою вона одержує листи, в яких її благають повернутися назад.

— Тепер горить добре, — сказав Ян, умощуючись на купі ялинового гілля у вігвамі.

— Підходяще горить, — відповів Сем, що сидів з протилежного боку. — Тільки чуєш, Ян, не підкладай більше хмизу. Тут дуже жарко, і, здається, щось негаразд у нас із тягою. Чи не забилась вона часом?

Вогонь палахкотів, а у вігвамі збиралося все більше диму. Спочатку дим потроху виходив крізь верхній отвір, але потім ніби вирішив, що це помилка, й зовсім відмовився користуватись віддушиною. Він пробивався крізь щілини в корі й густими клубами валив у двері; та найбільше сподобалось йому в самому вігвамі, й за кілька хвилин він викурив звідти обох хлопчаків. Очі в них сльозилися, і вони зовсім занепали духом.

— Таке враження, — сказав Сем, — що ми нібито переплутали отвори. Двері треба було робити вгорі, бо дим тільки через них і згоден виходити.

— В індійців тяга працює,— заперечив Ян, — і білий мисливець повинен знати, як це робиться.

— А індієць тим паче, — ущипнув його Сем. — Може, зачинити двері, й тоді дим підніметься вгору?

Коли вони це зробили, частина диму, справді, вийшла, та тільки аж після того, як хлопчики вдруге повискакували з вігвама.

— Можна подумати, що дим виходить крізь щілини й тут же втягується нашою трубою назад, — сказав Сем.

Невдача дуже засмутила хлоп’ят. Вони мріяли посидіти біля вогню у власній тіпі, але не могли стерпіти фізичних мук, яких їм завдавав дим. Мрія нерозважливих лісовиків гинула на очах, і тоді Сем запропонував:

— Чи не краще поставити хатину?

— Ні,— відповів Ян з властивою йому впертістю. — Я знаю, що це можна якось виправити, бо в індійців вігвами не димлять. Ми повинні домогтися свого.

Та всі зусилля хлоп’ят виявились марними. Вігвам таки не вдався, бо в ньому не можна було розкладати багаття. До того ж він був дуже тісний і невигідний. Вітер задував крізь сотні щілин, які все ширшали, бо в’язова кора висихала й тріскалась.

Одного разу їх захопила у лісі злива. Хлоп’ята ралі були сховатися в своєму недоладному курені, але дощ лив потоками через димовий отвір та крізь діряві стіни, так що годі було й думати захиститись від нього.

— Мені здається, що тут ллє ще дужче, аніж надворі,— сказав Сем і дременув щодуху додому.

Увечері знялася страшна буря, а наступного дня хлопчики знайшли на місці свого хисткого вігвама лише купу руїн.

Через кілька днів Рафтен, сидячи по обіді за столом, дуже серйозно спитав:

— Хлоп’ята, як там у вас на бівуаку? Закінчили вігвам?

— Не вийшов, — відповів Сем. — Розвалився дощенту.

— Чому?

— Не знаю. Та й димів він страшенно. Не можна було всидіти в ньому.

— Мабуть, щось не так зробили, — сказав Рафтен.

У нього зненацька прокинулась щира цікавість до витівки хлопчаків, і він сам охоче приєднався б до них, аби це було років сорок тому. Він запитав:

— А чом би вам не зробити справжньої тіпі?

— Ми не знаємо як… та й матеріалу нема.

— Ну, от що: досі ви старанно працювали, не били байдиків, не ухилялись від роботи.

Можете за це взяти собі старий верх від фургона. Аби тут був мій двоюрідний брат Берт, він би вам показав, як зробити тіпі. Калеб Кларк теж міг би навчити, — додав Рафтен, багатозначно підморгуючи оком. — Спитайте в нього.

Він одвернувся й почав давати вказівки наймитам, що, як завжди, обідали за одним з хазяями столом.

— Тату, нічого, як ми підемо до Калеба?

— Ваша справа, — відповів батько.

Рафтен не кидав слів на вітер, і Сем це добре знав. Тому, як тільки "суд вийшов", хлоп’ята негайно внтягли старий верх від фургона. Розгорнувши його, вони побачили, що це величезного розміру брезент. Друзі перенесли свій подарунок в сарайчик, відведений в їх розпорядження, і тоді Сем сказав:

— Я пропоную зараз же йти до Калеба, Краще за нього ніхто не знає, як робляться тіпі.

— Хто цей Калеб?

— Ах, це старий Козел, що стріляв у тата, коли тато обдурив його на кінському ярмарку. Вони посварилися. А потім тато за безцінь купив якісь його старі заставні й примусив заплатити по них. З того часу йому вже не щастило. Ну й дивак цей Калеб! Він, як ніхто, знає ліс, бо довго був трапером.