Маленький лорд Фонтлерой - Сторінка 3

Спершу та неймовірна історія, яку розповіла йому матуся. Хлопчик мусив вислухати її двічі чи тричі, перш ніж зміст влігся йому в голові. Седрикові навіть годі було уявити, що про все це подумає містер Гобс. Історія-бо починалася з графів: його дідусь, якого він ніколи не бачив, був графом. Графський титул мав успадкувати дядько Седрика, тільки він загинув внаслідок нещасливого падіння з коня. Після його смерти графом мав стати другий Седриків дядько, проте він несподівано підхопив пропасницю, будучи у Римі. Там і помер. Потім була черга Седрикового татуся – та і його не було серед живих. Залишився хіба Седрик – виявилося, що саме йому доведеться успадкувати графський титул від свого дідуся. А зараз, як виявилося, він не хто інший як лорд Фонтлерой.

Вперше вислухавши матусину розповідь, хлопчик аж збілів від хвилювання.

– Ох, люба! – вимовив він. – Але я не хочу бути графом. Ніхто з моїх друзів не є графом. Чому я не можу бути як вони?

Однак виглядало, що цього аж ніяк не вдасться уникнути. Й ось цього вечора вони сиділи удвох з матусею при відчиненому вікні, дивлячись на тісну убогу вуличку, і знову довго розмовляли про те, що нещодавно ото відбулося. Седрик сидів на своєму стільчику, за своїм звичаєм обхопивши руками одне коліно Від напливу думок личко його палало рум'янцем. Дідусь хоче забрати його до Англії. Матуся вважає, що йому треба їхати.

– Бачиш, я переконана: твій татусь дуже цього бажав би для тебе, Седрику, – проказала мама, із сумом дивлячись у вікно. – Він дуже любив свій родинний дім. Є багато речей, які важко зрозуміти такому маленькому хлопчикові. Та я була би себелюбною і нерозумною, якби тебе не відпустила. Коли виростеш, то все зрозумієш.

Седрик пригнічено похитав головою.

– Мені буде дуже шкода розлучатися з містером Гобсом, – вимовив він. – Гадаю, йому мене бракуватиме, та й мені також буде без нього сумно. Я за всіма сумуватиму.

Коли наступного дня до них знову з'явився містер Гевішем – сімейний правник, якого граф Доринкурт прислав сюди, щоб той привіз лорда Фонтлероя до Англії, – Седрикові довелося почути ще багато різних речей. Проте його чомусь зовсім не втішало, що він стане дуже багатим, коли виросте, що йому належатимуть розмаїті замки, великі парки, копальні, величні помістя і земельні угіддя. Седрика найбільше непокоїв його друг, містер Гобс, отож відразу після сніданку хлопчик пішов до крамниці побачитися з ним, глибоко переймаючись, як той тепер його зустріне.

Містер Гобс саме читав ранкову газету. Затамувавши подих, хлопчик підійшов до нього. Він-бо відчував: містера Гобса може просто приголомшити те, що з ним ото сталося, отож іще по дорозі до крамниці Седрик обмислював, як найліпше повідомити ту новину.

– Здоров! – сказав йому містер Гобс. – Доброго ранку!

– Доброго ранку! – відказав Седрик.

На цей раз хлопчик не всівся у високе крісло, як робив це зазвичай, а вмостився на ящику з-під газет, обійнявши руками коліно. На кілька хвилин запанувала мовчанка. Містер Гобс врешті зацікавлено спо-зирнув на нього поверх своєї газети.

– Ну, здоров! – повторив він. Седрик збирався з духом.

– Містере Гобсе, – озвався він, – чи пам'ятаєте, про що ми говорили вчора зранку?

– Ая', дуже добре пам'ятаю, – відказав містер Гобс. – Та прецінь про Англію.

– Так, – кивнув Седрик. – А у ту хвилину, коли по мене прийшла Мері… пам'ятаєте?

Містер Гобс потер потилицю.

– Ми говорили про королеву Вікторію і всяку аристократію.

– Ага, – завагавшись, потвердив Седрик, – і… І про графів. Пам'ятаєте?

– Ну так, – погодився містер Гобс, – ми по них троха ся перейшли, то правда!

Седрик спалахнув аж до коренів волосся. Нічого гіршого з ним не траплялося за ціле життя. Він боявся, що для містера Гобса це також стане ударом.

– Ви казали, що ніколи не дозволите жодному з них сидіти у своїй крамниці, – вів далі Седрик.

– Ая'! – рішуче прогув містер Гобс. – Так і сказав. Най тілько попробують!

– Містере Гобсе, – вимовив Седрик, – один із них ото і сидить тут зараз. На ящику від газет!

Містер Гобс аж підскочив на кріслі.

– Що?! – вигукнув він.

– Саме так, – смиренно потвердив Седрик. – Я один із них… чи радше стану таким. Просто не хочу Вас обманювати…

Містер Гобс занепокоївся: рвучко підвівся і пішов подивитися на термометр.

– Господь з тобою! – вигукнув він, пильно розглядаючи хлопця. – Нині така спека. Як ти почуваєшся? Тебе щось болить? Коли то з тобою таке ся стало?

І він поклав свою велику долоню на голівку хлопця. Седрик іще більше зніяковів.

– Дякую Вам за Вашу турботу, – вимовив він, – але зі мною все гаразд. Голова мене анітрішки не болить. На жаль, те, що я сказав – правда, містере Гобсе. Якраз тому Мері і приходила за мною. Бо до нас приїхав був містер Гевішем, який усе це розповів моїй матусі. А він адвокат.

Містер Гобс впав у крісло і витер спітніле чоло хустинкою.

– Хтось із нас перегрівся на сонечку! – вигукнув він.

– Ні, – відказав Седрик, – ми не перегрілися. Ми просто повинні з тим змиритися, містере Гобсе. Містер Гевішем їхав цілу дорогу з Англії, аби розказати нам про це. Його прислав мій дідусь.

Містер Гобс вибалушився на хлопця, але бачив, що той зовсім не жартує.

– Хто ж твій дідусь? – поспитав врешті крамар.

Седрик сягнув рукою у кишеню й обережно витягнув звідтам шматок паперу, на якому було щось написано його іще невправною рукою.

– Я ніяк не міг запам'ятати, тож записав собі, – мовив хлопчик, а тоді повільно прочитав: – Джон Артур Моліно Ерол, граф Доринкурт. Ось так його звати. А живе він у замку… або у двох чи навіть трьох замках, я думаю. А мій татусь, який помер, був його наймолодшим сином. І я не був би лордом чи графом, якби мій татусь жив. І мій татусь не став би графом, якби не повмирали його брати. Проте всі вони померли, з хлопчиків у родині залишився тільки я – тому мені і доведеться стати графом. Тим-то дідусь і прислав по мене містера Гевішема, аби той доправив мене до Англії.

Містер Гобс усе більше вкривався потом від хвилювання. Він знай витирав чоло і лису маківку хустинкою та лише сапав. До крамаря почало доходити, що тут і справді відбулося щось незвичайне. Проте далі він дивився на хлопчика, що сидів ото перед ним на ящику, заглядав у його дитячі стурбовані оченята –і розумів, що наче ж нічого не змінилося, що його маленький друг виглядає зовсім так само, як учора – милий, веселий і жвавий хлопчина у синьому костюмчику з обрамленим червоною тасьмою комірцем. Отож новина про шляхетне походження Седрика просто спантеличила старого. Зрештою, і як було не розгубитися, коли Седрик розповів йому усе так щиро, чітко і просто, зовсім не здаючи собі справи, яким то поважним він тепер зробився.

– Як… як, ти казав, тепер тебе тре' величати? – перепитав містер Гобс.

– Седрик Ерол, лорд Фонтлерой, – відповів Седрик. – Так мене назвав містер Гевішем. Коли я тільки-но увійшов до кімнати, він оголосив: "А ось і маленький лорд Фонтлерой!"

– А най мене грім поб'є! – вигукнув містер Гобс.

Містер Гобс завжди так казав, коли був сильно чимось здивований або захоплений. Справді, зараз чоловік просто не здатний був якось інакше висловити те, що відчував.

Седрик також відчув: це найбільше виражало те, що з ним ото трапилося. Він дуже любив і поважав містера Гобса, цінував його погляди й зауваження. Хлопчик іще не мав досить досвіду, аби зрозуміти, що містер Гобс часом поводився не надто стримано. Ясна річ, Седрик бачив, що містер Гобс зовсім інакший, ніж його матуся. Але ж його матуся – жінка, отож хлопчик собі гадав, що ота різниця саме тим і пояснюється.

Седрик із сумом споглянув на містера Гобса.

– До Англії далеко, правда ж? – спитав він.

– Тре' перетнути Атлантичний океан, – хитнув головою містер Гобс.

– З того всього це і є найгірше, – мовив Седрик.

Певно, ми довго не зможемо бачитися. Мені аж не хочеться про це думати, містере Гобсе.

– Мушу розлучитися зі своїм найліпшим другом, – похитав головою бакалійник.

– Так, ми дружимо з вами вже багато років, – відказав Седрик.

– Від твого народження, – потвердив містер Гобс. – Тобі було допіру яких шість тижнів, коли тебе вперше ото вивезли на прогульку по нашій вулиці.

– Ох, – зітхнув Седрик, – мені і на думку не спадає.

– Ох, – зітхнув Седрик, – мені і на думку не спадало, що доведеться ото стати колись графом.

– Гадаєш, нема можливості! відмовитися? – поспитав містер Гобс.

– Боюся, що ні, – відказав Седрик. – Мама казала, що татусь дуже бажав би, аби я став графом. Та якщо я вже мушу ним бути, то мені залишається хіба одне: спробую бути добрим графом. Бо зовсім не хочу стати тираном. І якщо колись знову почнеться війна з Америкою, то я спробую її зупинити.

Седрик довго і дуже серйозно розмовляв із містером Гобсом. Подолавши своє замішання, бакалійник уже не виявляв жодної ворожости щодо графів, як того очікував хлопчик; навпаки, чоловік намагався знайтися у новій ситуації, отож ставив своєму гостеві чимало запитань. Оскільки Седрик також іще не все знав, то сам намагався якось собі усе це пояснити. Скажімо, на все, що стосувалося графів, маркізів, лордів та їхніх маєтків, хлопчик знаходив доволі слушні й логічні пояснення. Мабуть, містер Гевішем неабияк здивувався би, якби почув зараз юного лорда Фонтлероя.

Проте містер Гевішем і так мав з чого дивуватися. Річ у тім, що адвокат усе своє життя провів в Англії, тому йому годі було призвичаїтися до американців та їхніх звичаїв. Прецінь містер Гевішем ось уже майже сорок років був пов'язаний з родиною графа Доринкурта – він геть усе знав про великі маєтки графа, його неймовірне багатство та важливе становище у суспільстві. І зараз адвокат пильно придивлявся до цього хлопчика – бо ж саме йому, майбутньому графу Доринкурту, випало згодом стати володарем і господарем усіх отих маєтків. Адвокатові добре пам'ятав, якого розчарування зазнав старий граф від своїх старших синів, а також що одруження капітана Седрика з американкою викликало нестямний гнів вельможного батька. Містер Гевішем знав: граф і досі ненавидить цю лагідну тендітну жінку, вдову по його наймолодшому синові. Коли граф лишень про неї згадував, то на її адресу звучали хіба їдкі ущипливі закиди, які зводилися до того, що ця проста американка навмисне заманила його сина, хитрощами змусила його одружитися, бо знала, що його батько – англійський граф.

Тут адвокат радше поділяв погляди свого господаря.