Маленький лорд Фонтлерой - Сторінка 5

Ну так, бачив їх трохи в Англії – вродливих, рожевощоких дівчаток і хлопчиків, яких пильно стерегли вчителі й гувернантки. Ті діти здебільша були сором'язливі, часом галасливі, проте суворий і церемонний адвокат, чоловік у літах, їхнього зацікавлення не викликав. Може, якраз завдяки тому, що містеру Гевішему так кортіло побачити маленького лорда Фонтлероя, йому вдалося роздивитися Седрика ліпше, ніж інших дітей. Так чи сяк, але адвокат не міг відвести очей від дитини.

Натомість Седрик і не здогадувався, що за ним так пильно спостерігають, тому поводився як звичайно. Він приязно потиснув руку гостеві, коли їх представили одне одному, потім впевнено відповів на запитання, які поставив йому містер Гевішем – зовсім так само, як ото розмовляв зі своїм другом, містером Гобсом. Хлопчик не виявляв ані сором'язливосте, ані задерикуватости. Коли ж містер Гевішем звертався до матері, то помічав, що Седрик слухав їхню розмову так серйозно, ніби й сам був уже дорослий.

– Він виглядає дуже поважним як на свій вік, – мовив адвокат до матері.

– Гадаю, у чомусь він і справді такий є, – потвердила та. – Він завжди дуже швидко все схоплював. Окрім того, Седрик ріс переважно серед дорослих. Йому страшенно подобається повторювати довжелезні слова й вислови, які ото прочитає у книжках або почує від дорослих. Часом це звучить так потішно… Але він також безмежно любить всякі дитячі забави. Він у мене розумний хлопчик, хоча часом ще така дитина…

Коли містер Гевішем вдруге побачив Седрика, то й сам переконався, що мати казала правду. Ледве його екіпаж оминув ріг, як адвокат побачив жвавий хлопчачий гурт. Двоє з них якраз збиралися бігти наввипередки – і в одному із змагунів містер Гевішем упізнав юного лорда Фонтлероя. Седрик галасував найбільше від усіх. Ось він став поруч із другим хлопцем, виставивши трішки вперед ногу в червоній шкарпетці.

– Увага! – заволав хлопчина, який узяв на себе роль судді. – Раз! Два! Три – руш!

Містер Гевішем вихилився з вікна. Несподівано його також взяла цікавість. Бо такого він іще не бачив: щойно пролунала команда рушати – червоні шкарпетки юного лорда замиготіли немов калейдоскоп. Стиснувши кулаки, хлопчик вихором мчав уперед, а золоті кучері розмаював вітер.

– Гуррра! Седрик Ерол! – щосили вигукували хлопці, аж пританцьовуючи від захоплення. – Гуррра! Біллі Вільямс! Гуррра, Біллі! Гуррра! Давай! Давай!

– Він переможе, я певен, – вимовив містер Гевішем.

Його справді неабияк захопили ці перегони. Дитячі ноги миготіли з неймовірною швидкістю – (Біллі Вільямс у брунатних шкарпетках з усіх сил намагався наздогнати Седрика, чиї червоні п'ятки виднілися попереду), змагунів супроводжували несамовиті вигуки уболівальників – усе це врешті розворушило і старого адвоката.

– Він переможе… переможе… я у цьому анітрішки не сумніваюся! – вимовив містер Гевішем, тамуючи хвилювання вдаваним кашлем.

І в цю хвилину пролунав дружний крик – хлопці-вболівальники кинулися пританцьовувати і притупувати на радощах. Бо майбутній граф Доринкурт останнім зусиллям вирвався вперед – і досяг ліхтарного стовпа в кінці кварталу, на якихось дві секунди випередивши Біллі Вільямса. Седрик схопився рукою за стовп і зупинився, відсапуючись.

– Тричі "гурра" Седрику Еролу! – заволали хлопчаки. – Гурра Седрику Еролу!

Містер Гевішем відкинувся на сидіння екіпажу. На його обличчі з'явилася стримана посмішка.

– Браво, лорде Фонтлерою! – впівголоса вимовив він.

Коли екіпаж зупинився перед дверима будинку місіс Ерол, до нього підійшли переможець і переможений – у супроводі захоплених уболівальників. Седрик ішов поруч із Біллі Вільямсом і вони разом собі про щось говорили. Розчервоніле обличчя Седрика світилося радістю, мокрі кучері прилипли до чола, а руки звитяжець тримав у кишенях.

– Певно, я переміг тому, що ноги у мене трішки довші, ніж у тебе, – пояснював він Біллі, очевидно, намагаючись якось його втішити. – Думаю, в цьому причина. Сам знаєш, я на цілих три дні старший від тебе, тому й виявився сильнішим. На цілих три дні, ти тільки подумай.

Таке пояснення явно втішило Біллі, бо він знову став усміхатися від вуха до вуха, ба навіть гордо підняв голову – наче це він виграв перегони, а не Седрик. Справді, Седрик Ерол умів підтримати і втішити кожного, хто опинявся у його товаристві. Навіть здобувши жадану перемогу, він не забув, що переможений товариш міг зневіритися у своїх силах – тому підтримав його на духу, пояснивши, мовляв, переміг через те, що народився на три дні раніше від нього.

Того ранку містер Гевішем мав довгу розмову з переможцем. Під час цієї поважної бесіди на обличчя адвоката знову й знову поверталася його стримана посмішка. Аби її приховати, чоловік знай потирав своє худорляве підборіддя, затуляючись долонею.

Місіс Ерол вийшла з вітальні (хтось покликав її у якійсь справі), отож адвокат залишився із Седриком сам на сам. Спершу містер Гевішем не знав, про що говоритиме з хлопцем. Йому хотілося якось підготувати Седрика до зустрічі із дідусем, до тих змін, які чекають його після переїзду. Адвокат розумів, що Седрик не має ані найменшого уявлення про те, що його чекає в Англії, так само як нічогісінько не знає про дім, де йому доведеться жити. Хлопчик навіть не здавав собі справи, що мати не житиме з ним разом в одному будинку. Проте адвокат вирішив: ліпше про це зараз не повідомляти – нехай бодай трохи освоїться з тим, що уже дізнався.

Містер Гевішем сидів собі у кріслі побіч відчиненого вікна; навпроти нього стояло ще більше крісло, в якому зручно вмостився Седрик, відсунувшись углиб крісла, відкинувши кучеряву голівку на спинку. Хлопчик ні на мить не зводив очей з містера Гевішема. Ноги у нього при цьому були схрещені, а руки запхані в кишені – зовсім так само, як мав звичку робити містер Гобс. Поки мама була в кімнаті, Седрик дуже уважно розглядав адвоката, та навіть коли вона вийшла, він ніяк не міг відвести від нього зосередженого і вдумливого погляду. Властиво, по тому, як місіс Ерол вийшла, у кімнаті запала коротка мовчанка. Седрик, здавалося, пильно вивчав містера Гевішема, а той так само зацікавлено вивчав хлопця. І все ніяк не міг вирішити, що такий старий джентльмен як він повинен сказати цьому маленькому хлопчикові, переможцеві перегонів, якого ото бачив перед собою. А ноги переможця у червоних шкарпетках ледве діставали до підлоги, коли він сидів у тому великому кріслі.

Проте Седрик допоміг йому вийти з незручного становища, бо сам розпочав розмову.

– Знаєте, – почав він, – я ж і не знаю, хто такий граф.

– Справді? – перепитав містер Гевішем.

– Не знаю, – потвердив Седрик. – І думаю собі: якщо вже хтось має стати колись графом, то повинен би знати, що воно таке. Правда ж?

– Ну так, звісно, – погодився містер Гевішем.

– Чи не хочете, – ввічливо звернувся до нього Седрик, – чи не хочете по… пояснити мені? (Часом Седрик пропускав склади або повторював їх, коли вимовляв якісь важливі або дуже довгі слова.) Як мій дідусь став графом? Хто його ним зробив?

– Король або королева, ясна річ, – відповів містер Гевішем. – Взагалі графом хтось стає за те, що добре служив своєму суверену, або коли здійснив щось визначне.

– Ох! – вигукнув Седрик. – То це як президент.

– Хіба? – спитав містер Гевішем. – Хіба президента вибирають через це?

– Так, – жваво потвердив Седрик. – Коли людина добра і багато знає, тоді її вибирають на президента. А потім відбувається факельна процесія, грає оркестр і всі виголошують промови. Взагалі я думав: колись, може, стану президентом. А що доведеться стати графом – таке мені ані на гадку не спадало. Я ж нічого не знав про графів, – поспішив пояснити, аби містер Гевішем бува не образився, що йому не хотілося бути графом. – Якби я про них знав, то, певно, також захотів би стати одним із них.

– Гм, граф – це не зовсім те саме, що президент, – вимовив містер Гевішем.

– Справді? – перепитав Седрик. – А чому? Що, у графів немає факельних процесій?

Містер Гевішем заклав ногу за ногу й замислено сплів руки. Подумав, що, мабуть, настав час розповісти все докладніше.

– Граф – дуже, дуже важлива особа, – почав він.

– Зовсім як президент! – докинув Седрик. – Факельна процесія нераз розтягується аж на п'ять миль. І оркестри грають! Містер Гобс брав мене подивитися.

– Графи, – намагався пояснювати далі містер Гевішем, проте уже не так упевнено, – часто мають дуже давній родовід…

– Що це означає? – поспитав Седрик?

– Старовинний рід… дуже древній.

– Ага! – вимовив Седрик, ще глибше запхавши руки в кишені. – Це, певно, як з тою жінкою, котра яблука продає побіля парку. Мушу сказати, вона і справді старовинного роду: така вже старенька, що просто не знаю, як її ото ще ноги носять. Має десь літ зо сто, не менше. Але завжди там стоїть, перед парком, навіть коли падає дощ. Мені її шкода, інші хлопці також її шкодують. Біллі Вільямс якось мав долар, і я попросив його щодня купувати у неї яблук на п'ять центів, аж поки той долар не скінчиться. Його би вистачило аж на двадцять днів, але за якийсь тиждень яблука Біллі вже набридли. На щастя, мені один джентльмен дав був п'ятдесят центів – і тоді вже я купував у тої жінки яблука, замість Біллі. Ну бо якщо хтось належить до такого старовинного роду, то як його не пожаліти. Вона каже, що її болять кістки і що в негоду чується значно гірше.

Містер Гевішем не знав що сказати і лише пильно дивився на серйозне личко свого юного співбесідника.

– Боюся, ви не зовсім добре мене зрозуміли, – взявся він пояснювати. – Коли я казав "старовинний рід", то не мав на увазі віку. Я говорив про рід, який відомий уже упродовж багатьох століть. Представники цього роду – люди, які носили це прізвище – увійшли до історії своєї країни.

– Як Джордж Вашингтон, – зрадів Седрик. – Я чую про нього відколи народився – ай задовго до мого народження він уже був відомий. Містер Гобс каже, що люди ніколи його не забудуть. Ви знаєте: це через Декларацію про Незалежність, і Четверте липня. Він був дуже відважний – це ж зрозуміло.

– Перший граф Доринкурт удостоївся свого титулу чотириста років тому, – врочисто проголосив містер Гевішем.

– Ого! – вигукнув Седрик. – Так давно! Чи ви розповідали вже це матусі? Це б її дуже зацікавило.